Спогади летять з Чорткова журавлями ув Афганістан

Ходив 1 листопада увечері до пам’ятника воїнів-«афганців» у Чорткові, щоб помолитися і запалити свічку за полеглих на афганській війні своїх товаришів. Це, мабуть, єдине місце, де відпочиває моя душа, відгородившись від суєти цього світу, від людських підлості, брехні і ненависті. Крім моєї, срібним вогником у задушні дні палахкотіло багато  свічечок, бо в Чорткові живе «соймище» колишніх «афганців».

До речі, відвіновую інформацію журналістам, які люблять писати на тему афганської війни, про життя воїнів-«афганців», що скульптурне зображення солдата пофарбоване вже в іншій колір – спочатку воно було біло-сніжним, як сама Богородиця, потім прибрало зеленої окраски, тепер набуло жовто-гарячої барви. Сподіваюсь, що вже не буде чути докорів-перемовин від сторонніх осіб, що однострій солдата, застиглого ув бетоні і за своїм змістом становить ключову роль у цій скульптурній композиції, був помальований не в такий колір, який носили солдати тієї жахкої війни.

Повірте, це малість – і кольори, і полотнища над ними. Усе в цьому світі тлінне. Яка різниця хлопцям, які, так і не впізнавши принад людського щастя, загинули вісімнадцятилітніми на війні, їм потрібні наші молитви. Вони нам з потойбіччя промовляють: «Люди, живіть сумирно і чесно, не розмінюйтеся на марниці життя, всі ви рано чи пізно прийдете сюди, де ми зосталися вікувати – і багатії, і крадії, і брехуни, і обмовники».

Згадався чомусь біля пам’ятника хлопчина з Черкащини, з яким ми несли тягарі військової служби в Афгані, коротали дні в автоколоні – я зенітником, а він водієм. Цей спогад осмутив мою душу, бо прочитав перед тим лист-спогад матері Віктора Харини Антонини Василівної. Вічна її синові пам’ять!

Володимир Погорецький.

Харина Віктор Михайлович

(4.06.1967р. – 1.09.1987р.)

“…БУДЬ ПРОКЛЯТА ВІЙНА…”

Здраствуйте, люди добрі! Звертається до вас мати Віктора Харини, який, як написано у похоронці, “виконуючи бойове завдання, вірний військовій присязі, проявивши стійкість і мужність, був смертельно поранений 30 серпня і помер 1 вересня 1987 року. Прочитавши ці рядки, вам не важко зрозуміти, як болить моє серденько. Як воно тріпоче в грудях, почорніле від пережитого і передуманого. Знову і знову згадується той червневий день, коли Вітя з’явився на світ Божий, будучи нашим первістком довгожданим, радістю і втіхою превеликою. Буяла тоді надворі яскрава зелень, мерехтіло в очах від цвітіння квітів польових. Не змовкав ні на мить спів жайвора у і високому небі. Вклонялась цій благословенній порі душа матері, простягала до неї маленькі ручки дитина. Тільки ж ніхто з них не міг, знати, що трапиться через двадцять років…

Як і всі піщанські діти, Вітя ходив до дитсадка. Поміж інших хлопчиків і дівчаток відзначався тихою вдачею і неабиякою слухняністю. “Якби всі діти були такі, як Вітя, то сиділи б ми без роботи”, – говорила вихователька Ніна Антонівна. У сім років віддали його до школи. Теж не виходить з пам’яті цей хвилюючий для хлопчика день першого вересня.

Увійшли з ним до шкільного двору, де от-от мала розпочатись урочиста “лінійка”, та Вітя все не хотів відірвати свою руку від материної, щоб йти ставати в один ряд з іншими першокласниками. Зізнаюсь, мені теж було якось не по собі у ту мить, щось тривожно-сумне повстало перед очима і відразу ж зникло. А то, мабуть, вперше заглянула у моє обличчя Вітіна трагічна доля, тісно пов’язана з чорним першим вереснем.

Вчився хлопець, як кажуть, з перемінним успіхом. Зарані прокинувся у ньому потяг до техніки і хліборобської праці. А тому, закінчивши десятирічку, пішов працювати трактористом. Незабаром до цієї| спеціальності додалася ще й професія водія. За півроку до армії Вітю послали на шоферські курси. Оскільки сісти за кермо автомобіля було його давньою мрією, то вчився він там залюбки, успішно склав іспити і одержав права. І, знаєте, перед самим призивом встиг потрудитись у радгоспі водієм. Не передати, яка радість була для дитини проїхати на автомобілі сільською вулицею, зупинитись біля рідного двору…Та недовго це було: у жовтні Віті вручили повістку. Служити потрапив у Самарканд. Там їх, безвусих хлопчиків, готували для Афганістану. Як тільки написав, що 17 листопада у нього присяга, без роздумів поїхала, аби зустрітись з ним і, може, в останнє доторкнутись до нього.

В числі інших Вітю направили в Баграм, звідти – в столицю Афганістану. В одному з листів він написав “…Тут, в Кабулі, я вперше відчув, що таке справжня армійська служба”. З нього можна було здогадатись: війна увійшла у афганську столицю. І мій синочок зіткнув з нею впритул. Просив, щоб не хвилювались, заспокоював, як міг. Та не здійснилась його мрія вирватись з того пекла живим-здоровим.

Коли у перших числах вересня одержали останнього листа, синочка вже не було на білому світі. Але ми ще нічого не знали і раділи з кожного прочитаного рядка. А потім через два дні Вітю привезли в цинковому гробу. Що це було за горе – не під силу передати нікому.

Другий наш син, Вася, в цей час проходив службу у Кіровокані. Його теж збирались відправити в Афганістан. Ми трохи не збожеволіли, двічі їздили до Вірменії, писали у Міністерство оборони СРСР, аж поки таки не відстояли солдата. Третій же синочок, Толя, був дуже прив’язанні до старшого брата і не зміг перенести загибелі Віті. Увесь пішов у себе, став відлюдкуватим, мовчазним. Відійшов лише тоді, коли повернув Вася…

…Нічим не перегатити ріку нашої болі. Живемо спогадами про свого убієнного синочка, справляємо по ньому панахиду у місцевому соборі.

 Хочеться, щоб ні з ким не трапилось такої біди, щоб батьки випроводжали своїх синів в армію, а не на війну, будь вона проклята.

Низький вам уклін, люди добрі. Вибачте за материні сльози…

Харина Антонина Василівна,

с.Піщане Золотоніського району.