У письменника Миколи Адаменка є коротке оповіданнячко, де герой твору розмовляє зі своєю покаліченою… Вибачайте за недоказане слово, далі краще зацитую:
« — Ну, клята! Скільки ти будеш мене пекти? — озлоблено звертається Михайло Степанович до своєї навіки знівеченої ноги, як до заклятого ворога. Він шкандибає поряд з нав’юченим молодими берізками те кленами велосипедом, тримаючи його за неслухняні роги. Зустрічні машини вихоплюють з осінніх вечорових сутінків наїжачену хуру й знервоване обличчя старого, засліплюючи йому очі».
« — Не кляни й не дорікай! — скрипучим голосом озвалася нога. — Адже сам винен… Отоді, в обгородженій колючим дротом тайзі, коли вальщик Батог крізь завивання електропили посилав сучкорубам застережливий сигнал «Бойся!», ти не виявив прудкості і підставив мене під оте ялинове верховіття, яке хоч і було м’яке на вигляд, геть подробило мені кості».
Власне, і все оповіданнячко той же напружений Завершується цей діалог все ж мирно:
« — Еге ж. Їм («високопенсійним особам» — В.С.) ніколи. До церкви ходять — гріхи відмолюють. Ну, й біс ними. А я інакше не можу. Вдача така.
— Авжеж. Вдача — це і є судьба…»
Важко таке читати. Вдвічі важче, відаючи, що Микола Адаменко, ще студентом, шістдесят з хвостиком літ тому, не сподобався дядькам-чекістам за те, що читав заборонені книжки Винниченка та Грушевського, і вони запроторили на чотири роки до Північного Уралу, на тайговий лісоповал. Потім, повернувшись з ГУЛАГУ, ще десятиріччя довелося чекати реабілітації, а це — ні влаштуватися на роботу, ні продовжити навчання.
Знаю Миколу Петровича багато літ, маю чи не всі його книжки з дарчими автографами, скажімо, з такими: «моєму побратимові по перу і давньому приятелеві». Але щоразу, коли він приїжджає з містечка Сосниці до Чернігова, не наважуюсь запитати: чи не з ним це було? Адже так по-стефаниківськи, по-ремарківськи страшно і вразливо написати можна лише про себе. Однак втішаюсь, що це художній твір, і автор має право на домисел, а письменницького хисту Миколі Петровичу не позичати. І нині, як і колись, бачу його ставну ходу, хоч літа вже на дев’ятий десяток повернули, а буйний чорний чуб вкрила сива поморозь.
А ось вдача в нього — це справді «судьба»: із звитягами совісті, пронесеної крізь усе многотрудне життя, із добротою, яка аж світиться на посіченому зморшками обличчі і яку так нелегко відшукати в людях його покоління, із тією скромністю, яка зрідні давньоруським святим.
Таке б оповідання вивчати б школі, на прикладі ще живого в’язня сталінських концтаборів виховувати підростаюче покоління… Так ні, в Миколи Петровича нема «розкрутки» (і це оповіданнячко вийшло півтора десятка літ тому в Чернігові, у книжці з півтисячним накладом), яку мають набагато молодші письмаки. Йому невтямки, що література вже стала шоу-бізнесом, що на зміну тим графоманам — очільникам Спілки письменників, коронованих поважними преміями, прийшли такі ж словоблуди, котрі найголосніше кричать у велелюдних залах, перед якими розчохлені мікрофони та камери теле-радіо ефіру і які теж увінчані преміями, яких побільшало в рази. Тільки в сумних очах промайне неприхована радість: «Колись же прочитають…»
Якби не було вас, Миколо Петровичу, тяжко було б повірити в це…
Володимир САПОН
Чернігівщина