Джелалабад був прикордонним містом з пакистанською провінцією Пешавар, на числених і засекречених терористичних базах яких якраз і готували групи моджахедів. У батальйоні, в якому служив Сергій Стопник, майже весь рядовий і сержантський склад був із Західної України, а тому його неофіційно називали «бандерівським» батальйоном.
У полум’ї афганської війни
Тернополянин Сергій Стопник після закінчення професійно-технічного училища №1 пішов в армію, як і тисячі інших радянських хлопчаків-випускників, за власним бажанням. Спортивна статура юнака, який до того ж серйозно займався класичною боротьбою, одразу привернула увагу військових командирів з підрозділів спеціального призначення. В Хирові якраз в той час, а був 1979 рік, створювалася десантно-штурмова бригада, бійців якої готували для відправки в комуністичну Польщу. У сусідній країні тоді якраз почалися відомі політичні події та соціальні хвилювання, які й призвели згодом до падіння комуністичного режиму і приходу до влади багаторічного першого демократичного президента Польщі Леха Валенси.
Та буквально напередодні відрядження в Польщу ситуація змінилася. І два батальйони десантно-штурмової бригади відправили в Афганістан. Згодом на базі першого батальйону сформували в місті Кундузі розвідувальний батальйон, а другий батальйон, в якому і служив Сергій Стопник, відправили ешелонами до узбекистансько-афганського кордону, в місто Термез. Дочекавшись на свою штатну техніку, особовий склад другого десантно-штурмовго батальйону своїм ходом 3 березня 1980 року увійшов на територію Афганістану. Після місячної адаптації в Кабулі, батальйон перенаправили на місце постійної дислокації в Джелалабад, на охорону місцевого аеродрому і прикомандирували до 66-ї мотострілецької бригади.
Джелалабад був прикордонним містом з пакистанською провінцією Пешавар, на числених і засекречених терористичних базах яких якраз і готували групи моджахедів. У батальйоні, в якому служив Сергій Стопник, майже весь рядовий і сержантський склад був із Західної України, а тому його неофіційно називали «бандерівським» батальйоном. При всіх армійських перегинах та нюансах, командування поважало і цінувало цей батальйон. Передусім за дисциплінованість, відвагу та військову підготовку. 66-а мотострілецька бригада, одна з небагатьох серед військових з’єднань в Афганістані, отримала орден Леніна. І на переконання сьогоднішніх, навіть російських істориків та спеціалістів, це сталося виключно завдяки військовим заслугам українського десантно-штурмового батальйону, який входив до складу бригади.
Перші враження у Сергія Стопника в Афганістані були від дисонансу природніх умов. У Радянському Союзі лютувала зима, а коли він в складі свого батальйону заїхав на територію загадкової азійської країни – то побачив через бійниці БМД (бойова машина десанту) зелені пальми, невеличкі поля золотистої пшениці, майже цілком пустельні гори, а в ущелинах літали різнокольорові папуги. Як такого бойового хрещення Сергій Стопник і не пригадує. Служба була настільки насиченою та напруженою, що всі події відбувалися наче не наяву. Щоденні тренування, кількадобові бойові рейди та складні переходи через гірські перевали нашаровувалися в пам’яті одне на одне. Для «бандерівського» батальйону своєрідним відпочинком була безпосередньо охорона Джелалабадського аеродрому. Це був надзвичайно важливий стратегічний об’єкт. А тому він часто піддавався мінометно-кулеметному вогню і атакам моджахедів. Але коли в охороні летовища стояв український батальйон, моджахеди на нього не нападали. Тернопільський юнак сприймав навколишню обстановку як захоплюючу гру. Навіть коли він вперше побачив, як на його очах за десяток секунд згорів грізний з вигляду БМД і від бойової машини залишилися тільки розплавлені двигун та гусениці, в нього і тоді не було ще цілком чіткого розуміння, що він бере участь в реальній та кривавій війні.
І коли знімав пошматовані частини тіла таких же, як і він, солдатів з обгорілих скелетів автомобілів, і коли поруч свистіли крупнокаліберні кулі та палали гелікоптери, наче пекельні факели зварювальних апаратів, і коли зовсім поруч розривалися гранати та мінометні снаряди і їхні осколки дзенькотіли об каміння, і коли бачив бородаті обличчя моджахедів, які цілилися у нього та його друзів з кількох метрів – і тоді все сприймалося наче гра. Страху як такого не було. Просто не вірив, що все це відбувається з ним. Страх і тривога з’явилися десь за три місяці до демобілізації. Тоді, коли почалися звільнятися його друзі з його ж призову. Але до того часу було ще далеко…
Під час служби Сергій брав участь у 52 спецопераціях. ДШБ часто приходив на допомогу славнозвісній Вітебській дивізії, і офіцерським спецротам, які доволі часто потрапляли в криваві сутички. Доводилося українським десантникам супроводжувати і колони. Що цікаво, коли моджахеди дізнавалися, що колону охороняють “бандерівці”, вони не нападали. Боялися наших панічно.
Перше серйозне поранення Сергій отримав в бою в одній зі спецоперацій в Тури-Бури. Там була ущелина, якою моджахеди пробиралися на територію Афганістану з провінції Пешевар. Навколо неї розміщувалися десятки лабіринтів та підземних складів з боєприпасами та провізією. Радянські солдати часто захоплювали ящики з патронами, гранатами, мінами, снарядами. Що могли, забирали з собою, а що ні – підривали. І під час однієї з таких зачисток складів Сергія ранили з крупнокаліберного кулемета ДШК. Йому пощастило, бо куля могла повністю відірвати стопу. Під час ще одного походу в Тури-Бури Сергія знову підстрелили в плече. І тільки через півтора року після служби молодий організм самотужки витиснув шматок свинцю.
Сергій Стопник вважає, що йому дуже щастило з командирами. Вони всі були авторитетами для солдатів. Командир “бандерівського” батальйону капітан Гарін загинув у бою з пакистанськими військами. Його місце зайняв капітан Царьов. Для солдатів він був не просто комбатом, а й взірцем справжнього бойового командира. Після кількох нічних рейдів під командуванням Царьова, в результаті яких знищували цілі банди моджахедів і навіть китайських радників, капітана Царьова нагородили орденом і відправили в академію. А він, отримавши відпустку, прилетів назад у Афганістан і разом з солдатами ходив на бойові спецоперації. Сам Сергій солдатом був дисциплінованим, хоча й відчайдушно-сміливим. Його неодноразово представляли до нагород за мужність під час бойових дій, але через запальність характеру і невміння закривати очі на деякі армійські проблеми і дії командирів, нагороди його під час війни так і не знайшли. Але для Сергія важливо те, що про нього думають і знають бойові побратими. А вони знали тоді, в пеклі війни, і знають тепер – Сергій ніколи не зрадить і не покине. Навіть якщо йому самому загрожувала смертельна небезпека.
26 грудня 1981 року Сергій Стопник звільнився в запас з лав Радянської Армії і повернувся у рідний Тернопіль. Повернувся живий.
В минулі часи воїни перед битвою заходили в храми Божі й замолювали майбутні гріхи. А ще просили своїх янголів-охоронців йти з ними на війну. Сергій переконаний, що хоча він і не був хрещеним, його Господь беріг в Афганістані. Беріг і допомагав і після війни. Він повернувся здоровим і повним сил.
Юнацький романтизм і максималізм, бажання досягти вершин у житті, підштовхували його до дій. На відміну від багатьох воїнів-“афганців”, які не змогли адаптуватися після війни та знайти свою нішу в мирному житті, в зв’язку з чим і спивалися, ставали наркоманами та бандитами. Сергій Стопник знав точно – повноцінне життя тільки починається.
І після Афганістану Сергій пішов працювати на Тернопільський комбайновий завод. Згодом вступив у кооперативний технікум у Чернівцях. В столиці Буковини зустрів свою долю – дружину Валентину. І у 23 роки одружився, відсвяткувавши студентське весілля. З часом Сергій закінчив ще й університет. Працював у Спілці воїнів-“афганців”. А потім перейшов на роботу помічником судді арбітражного суду. Сьогодні Сергій Стопник – заступник голови Тернопільського господарського суду. У нього четверо доньок – Саша, Женя, Маша і Валя. Жіноче царство, яке Сергій обожнює, піклується та охороняє. Є у нього і маленький внук Сергійко.
Сергій Стопник любить рибалити, посидіти з друзями в сауні, багато часу приділяє спорту. А ще він завзятий грибник. Сам Сергій каже, що після Афгану був впевнений, що й близько не підійде до гір. Він гірські перевали зненавидів ще там, на війні. Стільки крові, поту й сил залишилося на гірських схилах Афганістану. Але тепер, коли Сергій приїжджає в Карпати, його душа і думки відпочивають серед гірських масивів рідної землі.
Віталій Гнатюк.