27 жовтня 2014 року відійшов у вічність Михайло Васильович Степаненко, ветеран Другої світової війни, лікар, викладач Чортківського медичного училища.
* * *
Михайло Степаненко народився 22 січня 1922 року на Київщині. Його мати походила із селянської родини, з Лісовичів Таращанського повіту. Батько Михайла був військовим, пройшов російсько-японську та Першу світову війну – від першого до останнього дня. Згодом був репресований більшовиками за «контрреволюційну діяльність», як колишній офіцер царської армії.
Підлітком Михайло Степаненко пережив трагедію примусової колективізації та сталінського Голодомору 1932 – 33 років. Його родина, що залишилася без батька, вижила завдяки допомозі родичів Бутенків, тружеників-землеробів, що мешкали на віддаленому хуторі біля Лісовичів.
Після закінчення таращанської школи (1940) Михайло Степаненко поступив до Київського медичного інституту, але продовжити навчання не дала Друга світова війна.
Михайла було призвано у Червону армію. Воював солдатом-сапером у складі частин Південно-західного та Третього Українського фронтів. Звільняв від нацистів Україну, Молдавію, Румунію, Угорщину, Чехословаччину, Австрію. У боях за Будапешт був поранений.
Після закінчення війни продовжив навчання у Київському медичному інституті. Тут познайомився із своєю майбутньою дружиною, Любов’ю Михайлівною Прохоренко.
Був направлений на роботу до міста Чорткова Тернопільської області (1950). Першим професійним відрядженням молодого лікаря було супроводження до Хабаровського краю ешелону з депортованими родинами місцевих мешканців, яких органи держбезпеки звинуватили у контактах з повстанським рухом.
Одружився у 1951 році. Виховував доньку Наталію (1953) та сина Олександра (1959).
Більше 40 років Михайло Степаненко пропрацював як хірург-стоматолог у Чортківській лікарні. Паралельно викладав анатомію у Чортківському медичному училищі.
Михайло Степаненко ніколи не був членом жодних політичних партій, принципово уникав будь-якої участі у комуністичних пропагандистських заходах. Ніколи не перебував на жодних керівних посадах.
Як згадують його колишні учні та колеги, навіть у часи комуністичного застою наважувався розповідати їм про події, свідком яких він був: сталінський терор, насильницька колективізація, Голодомор, Друга світова війна, придушення органами радянської держбезпеки повстанського руху в Західній Україні. У колі родини та друзів завжди був оповісником політичного інакомислення, засадничим принципом якого можна вважати неприйняття ним насильства. Практично щовечора прослуховував радіопрограми «Радіо Свободи», ВВС, «Голосу Америки». Саме від нього ми отримували відмінну від офіційної хроніку подій в Україні і світі: доль антикомуністичних дисидентів, військового придушення «Празької весни», становлення польської «Солідарності», афганської війни…
Після виходу на пенсію найбільшою радістю для Михайла Степаненка стали його онуки, сад та невеличка пасіка. У них він знаходив джерело енергії та ліки від багатьох хвороб.
Життя Михайла Степаненка видалося довгим, важким, але добрим.
Наша світла пам’ять про нього є продовженням його життя.
Олександр Степаненко