Як тільки нас розмістили на горищі, з’явилася жінка, єврейка за національністю. Це була жінка аптекаря. Вона сказана, що все буде добре, ліки і бинти приготовлені. Більше вона не приходила. Потім ми дізналися, що перед появою тут, в аптеці, єсесовців аптекар і його дружина прийняли отруту. А все необхідне для поранених залишили працівниці аптеки Антоніні Шимоніній.
Таємниця аптечного горища
24 березня 1944 року танкісти 69-го гвардійського полку 2-ої гвардійської Червонопрапорної механізованої бригади 1-го Українського фронту обхідним маневром оволоділи Ягільницею. Проте під тиском переважаючих сил ворога вони змушені були залишити село.
На підступах до села, де недавно тривав бій з ворогом, лежали десятки вбитих радянських бійців. Серед них відважні ягільничани віднайшли 6 солдатів, що мали надію на життя. Під покровом ночі заховали їх під скиртою соломи. Та поранені потребували невідкладної медичної допомоги. Про це повідомили господаря аптеки, який і дав розпорядження, щоб їх привезли до аптеки. Очевидно, пан Прейс, а так називали аптекаря, мав рацію, що тут їм буде безпечно. Аптека знаходилася поряд зі школою, в якій розміщувався німецький штаб. Отже, німці і не подумають, що під боком у них знаходяться радянські солдати.
Накривши поранених німецькими шинелями, їх привезли на возі до аптеки, допомігши піднятися на горище, що було подібне на голуб’ятню.
Про це згалує один із поранених капітан Олексій Головних:
– Як тільки нас розмістили на горищі, з’явилася жінка, єврейка за національністю. Це була жінка аптекаря. Вона сказана, що все буде добре, ліки і бинти приготовлені. Більше вона не приходила. Потім ми дізналися, що перед появою тут, в аптеці, єсесовців аптекар і його дружина прийняли отруту. А все необхідне для поранених залишили працівниці аптеки Антоніні Шимоніній. Донька аптекаря Юлія Прейс була врятована, після війни вона виїхала до Польщі, де написала книгу “Криві літери”.
Важкі випробування випали на долю Антоніни Шимоніної, яка після війни виїхала в Таджицьку PCP, селище Піонерне.
– Я боялася, що наших “підшефних” викажуть, – згадувала Антоніна Миколаївна.
– Але ніхто з односельчан не проговорився.
Антоніні Шимоніній допомагали юні герої, учні школи Ядвіга Козак, Ярослав Савків, Іван Паньковський. Вони не боялись перед очима охорони підніматися на горище, немов би для того, щоб погодувати голубів. А самі фашисти горища страхалися: там стояв недобрий запах, а вони остерігались інфекційних хвороб.
На пошуки слідопитів історії з Польщі відізвалася Ядвіга Козак:
– Мені тоді було 13 років. До нашого підпільного “лазарету”, що на горищі аптеки, я бігала по декілька разів на день. Мені допомагали Савків та Іван. Носила туди стрічки полотна, кип’ячену воду, ліки, їжу. Про це знала моя мама. Шкода, діти, що ви так пізно мене розшукали. Якби вона ще жила, то багато чого вам би розповіла. Адже без її допомоги я нічого не змогла б зробити.
Близько п’ятнадцяти днів чергували ми у нашому підпільному “лазареті”. А потім настала незвична тиша. Мені не забути того дня. Я забралася на горище до поранених і сказала:
– Німці втекли!
Бачила, як затрусилися губи бійців, сльози радості заблищали в очах, адже вони кожної хвилини чекали на смерть!
З пані Тосею я вибігла на дорогу. Біля нас швидким маневром пролетіли танки, за ними з’явилися машини. Ми почали махати руками, на це ніхто не звернув уваги. Тоді Шимоніна зняла з себе свою малинову шаль, піднявши її над головою. Водій командирської машини пригальмував. Офіцер, що сидів з ним поруч, дізнавшись, в чім справа, дав наказ водію заїхати у двір аптеки.
Так було врятовано життя шести бійцям 276-ї стрілкової дивізії, в тому числі капітану Олексію Степановичу Головних, важко пораненому в голову.
Прощаючись зі своїми ратівниками, капітан Головних записав імена, пообіцявши, що після війни обов’язково розшукає їх. І він стримав дане ним слово. Зустріч відбулася на 30-річчя Перемоги.
Степан Бубернак,
заслужений працівник культури України