Тарас Довгошия. Наш оберіг – Борщівська чорна вишиванка

Історія чорної борщівської сорочки сягає у глибину віків. За легендою, під час татарської навали у кількох придністрянських селах Борщівського краю загинули усі чоловіки. Тоді дружини і дівчата на знак жалоби від непоправної втрати поклялися протягом семи поколінь носити траур, вишиваючи сорочки лише чорною барвою… Покоління,  яке народилося на початку ХХ століття, було останнім, пов’язаним цією клятвою.

Ганна КОСТІВ-ГУСКА (на світлині – крайня зліва) з власною виставкою борщівського вишиття на Співочому полі в Тернополі. 2006р.

Недавно  мені пощастило записати ще кілька цікавих легенд, пов’язаних з чорною вишиванкою.  В одному з сіл над Дністром жила дуже гарна дівчина. Вона прекрасно співала, танцювала,  вишивала,  з усіма  була щира і привітна. Ні вечорниці, ні забави не відбувалися без її участі. Кожна дівчина у селі мала за честь дружити з цією красунею.  І от в неї закохався сільський парубок – коваль, також красень на усю округу. На відміну від щирої і доброї дівчини, він був дуже пихатий і злий. Довго зустрічалися вони, вже й до весілля готувалися. Але саме тоді у село приїхав панський економ зі своєю дочкою.  І коваль одразу закохався в неї, хоч вона не відзначалася ні вродою, ані талантами. Йому дуже хотілося бути ближче до панства, бо  наречена-красуня була з бідного роду. Не витримала бідна дівчина такої зради і кинулася з берега у глибокий Дністер. І понесли води її тіло, навіть ніхто не міг попрощатися з нею.  А сільські дівчата на знак жалоби вишили собі сорочки лише чорними нитками.  Нещасливою була і ковалева доля. Економ з дочкою невдовзі виїхав з села, а хлопець, від якого відвернулися усі односельчани, довго сумував, аж поки не захворів і невдовзі помер.  А траурні сорочки за його бідною нареченою  стали відшивати й в інших селах – і це поступово стало традицією.

 Інша легенда говорить про те, що в Борщівському краї кілька років панувала посуха. Земля аж посивіла від спеки,  рослинність гинула. Люди молилися, освячували в криницях воду, а Господь не давав дощу. І от одній старій і поважній в селі жінці приснився сон: стоїть на березі річки Божа Матір і зашиває полотно чорними нитками, узорі – багаті, у них вкраплені жовті, червоні, зелені квіточки. Пречиста Діва каже жінці: «Якщо закінчу вишивати і змахну вишивкою понад світом, скропить дощ землю і зацвітуть на ній жита і квіти». Прокинулася жінка, обміркувала сон і звернулася до односельчанок: «А давайте допоможемо Матері Божій у вишиванні. Вона не що інше, як землю нашу і рослинність на ній вишивала». І взялися жінки    за чорне вишиття, таке, яке стара жінка уві сні побачила.  День і ніч були за цією роботою. І повдягали  сорочки, вийшли на подвір’я біля церкви. Знявши руки вгору, почали просити Господа, аби  послав на землю дощ. І сталося диво: вночі  була злива. Відтоді вже не було у краї таких засушливих років. А чорні сорочки – як данина матері-землі – стали не лише сімейними реліквіями, але й оберегами.

Учасниці народного аматорського ансамблю «Більчанки» Більче-Золотецької школи естетичного виховання під орудою Віри Теслі (на світлині справа) завше співають у борщівських вишиванках

Кажуть, що колись у селах краю панувала страшна хвороба,яка косила переважно жінок. І позбутися її можна було лише з допомогою чорних барв. Щоб захистити себе, жінки почали зашивати рукави, плечі і груди густим чорним вишиттям.  І таки зуміли від себе і від своїх нащадків відігнати біду.

 Цікаві легенди існують і щодо квітчастих вишиванок. Так, одній дівчині захотілося привернути увагу хлопця, який  дуже любив квіти. А у неї на грядках цвіли лише ромашки. Не мала де взяти насіння інших квітів. Навіть до панів у маєток зверталася, щоб купити. У них всі грядки потопали у червоних, рожевих, жовтих квітах і таких дивовижних, яких дівчина ніколи не бачила. Але пани посміялися з її бажання і прогнали. І тоді розумна дівчина вирішила «виростити» квіти на полотні, яким не будуть страшні ані спека, ані морози. Всю зиму вишивала квіти у зеленому листі. А як настав Великдень, вдягнула вишиту сорочку до церкви. У неповторних квітах вона здавалася неземною істотою  не лише в очах хлопця, якого любила, а й усіх селян. Згодом дівчата відшили собі подібні сорочки, що  навіть пани заздрили такій красі.

 Одна жінка відправила свого сина до війська. Сумувала за ним, молилася, думала, як там важко йому на чужині. Уявляла дороги, якими він ходить, мережила в пам’яті стежки, якими повернеться додому. Одного разу, вишиваючи собі сорочку, подумала: «А чого б мені не вишити її гірляндами,листочками і квіточками, думаючи при цьому про синові дороги? Може тоді, коли я складатиму хрестик до хрестика, квіточку до листочка,мій син ходитиме легкими дорогами, і його обминатимуть всі труднощі». Вишила мати кілька сорочок, а син щасливо повернувся з війська додому. І легкими були його дороги, які подумки охороняла мати, встеляючи їх неповторними квітами.

  Чорні сорочки,які здавна вишивали  на Борщівщині, були оберегами, прикрасою, матеріальною необхідністю і духовною потребою  наших краян.   Чорну борщівську сорочку  вишивали на всі випадки: до шлюбу, на неділю і свята, на смерть, а також на будень. На щоденних сорочках – невеликі узори на рукавах та біля шиї. Оригінальними були святкові вишиванки – рукави повністю зашивали чорними нитками. Це нагадувало ріллю на селянському полі.  Її пронизували червоні, зелені,  жовті і фіолетові цяточки, квіти або орнамент.  Іноді використовували для узорів оранжеві та вишневі кольори. Узори мали вигляд зламаних ліній. Як не дивно, але чорне вишиття на сорочці ніколи не виглядало печальним,навпаки, — сорочка була  ошатною і дуже колоритною. Швидше за все, вишиття чорним виглядає  як пошанування матері-землі, асоціюючись з родючими  подільськими чорноземами, з одвічною надією на урожай, а,отже, і  на життя.  В землю кидають золоте зерно, котре згодом проростає тугим колоссям. На наших полях можна побачити жовті соняшники,  червоні маки, сині волошки, білі ромашки… Тому, коли дивишся на борщівську чорну вишиванку, ніби бачиш усю цю красу, що проростає із землі. Мабуть, і наші предки, які з ранньої весни  і до пізньої осені працювали у полі, не могли не пройнятися цим   дивом, щоби взимку потім передати його на полотні.

 Яка ж вона, чорна борщівська сорочка? Пізнати її дуже просто: вшита з конопляного полотна, густо вишита чорною  бавною,  з уставкою та морщинкою на рукаві. У типових борщівських чорних сорочках  майже вся поверхня рукава зашита чорною бавною – так  називали  нитки (пухкі,  зсукані з вовни, переважно чорного кольору). І вишивали ними здебільшого лише у селах над  Дністром.  До  початку ХХ століття такі нитки виготовляли з  вовни овець, а пізніше їх  замінили фабричними.  Вишивка на рукавах  мала  три частини: уставку, підуставку (або морщинку) і рукав – до зап’ястя.

  Вишивка на уставці була майже повністю чорною.  Іноді на ній   нашивали квіти.  Під уставкою вишивали  морщинку (її часто називали  ще підуставкою). Це – верх рукава, який з’єднувався з уставкою. Морщинку  також вишивали чорною бавною, але  колодкою – своєрідною технікою, котра, на жаль, втрачена. Морщинці властивий чіткий на чорному тлі орнамент, вишитий темно-вишневими нитками, – маленькі букетики квітів, або  часом ромб з «відростками» по кутах – старовинна праукраїнська сварга (свастика), символ сонця, руху життя. Від морщинки до зап’ястя рукав вишивали  широкими або вузенькими косими смугами чорного кольору. Це могли бути рослинні орнаменти  – з листя, квітів, гілочок… На грудях  сорочку вишивали вздовж пазухи двома широкими чорними смугами, як і на плечах. Часто  поміж ними  була чудова мережка…

«Дівчинка у вишиванці». Художник – Василь Стецько

За народними уявленнями, в сорочку могли перейти  властивості характеру  (лінощі, сварливість, працьовитість), фізичний стан (хвороба, здоров’я) тієї людини, котра її носить. І, навпаки, сорочка могла  передати бажані і небажані прикмети, тому її ніколи і нікому не позичали. Крім того,  на Борщівщині існувало повір’я, що через натільну сорочку можна зняти «вроки», причарувати або заподіяти якесь зло навіть без присутності самої людини.  Старенькі люди згадують, що вишивальниці роботу завжди починали з молитви. А потім лише зі світлими думками  вишивали, роздумуючи над долею своїх дітей, над чимось добрим і світлим.  Ніколи не сердилися, не обмовляли, не нарікали. Бо вважали, що негативні думки перейдуть у вишивку, а потім відобразяться на долі тих, кому воно призначалося. Якщо вишивали весільне вбрання, то співали пісень про кохання, про добру долю, якщо то шилися сорочки на смерть, то й настрій був відповідний – згадували тих, котрі вже відійшли з цього світу, співали про далеку молодість, про те, що не вернуться минулі  літа. Старі жінки при вишиванні  розповідали бувальщини, які нібито траплялися з ними чи  їх знайомими.

  Розповідають, що  чорні сорочки, на яких  вишито червоні цяточки або  яскраві квіти, були для дівчат своєрідним приворотом. Якщо хлопець, якого собі запримітила дівчина, у танці торкався руками  її вишиття, то після цього вона  вдягала сорочку ще дев’ять разів і  шукала приводу, щоб зустрітися з ним. Після цього він вже не те, що не міг забути дівчину, але присилав до неї сватів. Вишиту хлопцеві сорочку  перш, ніж   дарувати, було прийнято потримати  у скрині поруч з тією, яку востаннє вдягала дівчина. Так вишиттям   до вишиття передавалася енергетика кохання.

  Бувало, що іноді хлопець вже не хотів дівчини, з якою зустрічався. Тоді вона, ніби між іншим, просила, аби позичив їй свою вишиванку, бо саме таким узором хотіла б вишити братові сорочку. І якщо той погоджувався, дівчина з сорочкою  йшла до ворожки, а та примовляла, причаровувала, обкурювала її всіляким приворотним зіллям. І коли  дівчина повертала її, хлопець вже не міг без неї жити.

 Коли ж хтось хворів і не міг піти до знахарки, аби та «викачала  яйце» чи злила віск, брали вишиту сорочку. Після молитов і примовлянь хворий одягав її. Йому, як казали, ставало легше. Саме із сорочки на воскові чи яйцеві знахарка могла прочитати й долю людини: чи буде у парі, скільки дітей матиме, як довго житиме.

  Старенькі люди згадують: як йшли чоловіки на війну, саме у вишиту хустинку чи сорочку зашивали написану на листку паперу  молитву, яка мала оберігати на фронті. Що цікаво, саме ті, котрі мали при собі цей оберіг, щасливо повернулися додому.

  Коли ходили освячувати поля перед Зеленими святами, чоловіки і жінки старалися вдягати вишиванки, на яких домінував зелений і жовтий кольори. Вважали, що це буде добрим знаком для добірного врожаю – аби зеленим  було поле, золотом наливалися пшениці і жита.

 Багатими були весільні вишиванки. У них, крім чорного кольору, що символізував родючість, домінували червоний (палке кохання), жовтий (достаток), зелений (молодість) і голубий (ніжність) кольори. Якщо вишивка була узором, то переважали кола, кружальця,тобто такі орнаменти, де не було гострих кутів, щоб у молодої сім’ї не було жодних непорозумінь.  Квіти вишивали невеликі, здебільшого, букетики, пуп’янки. Для вдовиць і вдівців, які поєднували свої долі, сорочки були вишиті або узорами, або великими квітами темно – червоних і темно – синіх кольорів.

Люди середнього віку вдягали вишиванки — як чорні, так і квітчасті. А от старші не дозволяли собі яскравих кольорів. На похорон завжди вдягали темні вишиванки. І ніхто нікому не міг позичити сорочку, як кажуть, на смерть, якщо хоч раз одягав її. Навіть тоді,коли покійник був  найближчою людиною. Побутувало повір’я, що таким чином померлий  швидко забере того, в чиїй похований сорочці, за собою у могилу.  Померлих дітей вдягали у сорочечки,  вишиті рожевими, голубими квітами. Вірили, що на небі, будучи ангелами, вони раюватимуть серед розкішних квітів.

Цікаво, що сучасні дослідники знаходять у чорній борщівській вишиванці сліди… трипільської культури, що існувала, зокрема, і на наших землях, у 38—26 століттях до нашої ери.  На керамічних горщиках, що після археологічних розкопок зайняли почесне місце в експозиціях провідних музеїв держави,  бачимо цікаві й оригінальні спіральні мотиви, квіткові орнаменти, ламані лінії, смуги,  кола. Можливо, знайдені у наших краях  розмальовані глиняні вироби часів Трипілля пізніше послужили вишивальницям для відтворення їх на полотні? В «Енциклопедії українознавства» вміщено ілюстрацію, на котрій  зображені гончарні вироби, знайдені у борщівських селах. Кухоль з Кудринців розмальований ламаними лініями, що перетинаються. Щось подібне знаходимо в орнаменті кудринецьких сорочок. На амфорах, знайдених у Більчі-Золотому, візерунок у вигляді спіралі. Схожий орнамент зустрічається і на вишивках кінця ХІХ – початку ХХ століть. До речі, на багатьох сорочках, вишитих чорною бавною,  також спостерігаємо ці спіралі, що йдуть вздовж рукава. Можливо,  узори,  зображені на глечиках й амфорах, що належать до Трипільської культури, оздоблювали й одяг наших предків. Їх мотиви передавалися з покоління до покоління і дійшли аж до наших часів. Кола символізували сонце, початок нового життя. Звивисті лінії відображали нескінченність людського буття, продовження роду, а також  вічність людського духу,  різні етапи в житті людини, на які припадали радість і смуток, піднесення і упадок.  А ще вони нагадують річки, воду – як впорядкований і спокійний плин людського життя.  Ламані лінії – не що інше, як символ багатства, відтворення сільськогосподарського реманенту. У них можна побачити елементи плуга, яким орали землю, ціпа, яким молотили снопи. Ромб, як вважають етнографи, символізує засіяне поле, плодючість і народження.  Це знак борони, що готує землю  під засів.

Борщівщина справедливо славиться чорними вишиванками з унікальними неповторюваними в жодній іншій орнаментами,  технікою вишивання. Аналогів їй нема ніде. Тому у багатьох митців вона викликає таке зацікавлення, надихаючи їх на поезію, музику, малювання. Поети, художники, композитори прагнули відобразити  борщівську вишиванку у своїх творах.  Це  не лише данина пам’яті нашим талановитим предкам, а й філософське переосмислення їх життя, прагнення до самоутвердження й самобутності.

  Багату колекцію вишиванок із маминої скрині зберігає член Національної спілки письменників України Ганна Костів-Гуска, хресна мама мого брата Богдана. Свої вишиванки вона часто експонує на виставках. Пані Ганна трепетно зберігає дідову святкову вишиту сорочку – довгу, із узорами на грудях, рукавах і знизу. Цій речі – понад сто років, вона добре збережена і має неабияку художню цінність. Адже на ній – вишиття, притаманне  лише її рідному селу  Бабинці.  Дорогоцінна реліквія для поетеси – вишиванка батька-фронтовика. Розкішні мамині і бабусині запаски, горботки, сорочки. Серед останніх, зокрема, є як святкові, так і буденні. Багато сорочок вишито чорними нитками.  Такій давній і самобутній  вишивці поетеса присвятила вірш:

  Вічна пісня барв і кольорів,
Неповторна музика натхнення!
Шепіт трав і шелест яворів,
І дзвінкі турботи сьогодення.
Хрестиком укладено в рядки,
Поспліталось, блиснуло веселкою,
Ніжність материнської руки,
Пісні щем весільної, веселої.
Дух народу в колір заплете,
Проросте і піснею, і цвітом.
А над світом, гляньте, а над світом –
Чорне наше вишиття цвіте…

Чимало сорочок, рушників, простирадл з її колекції  вишито  фіолетовими, червоними,  зеленими і салатовими нитками. Вишиті вони як геометричними орнаментами, так і квітами. Поетеса часто згадує роки свого дитинства. Тоді взимку до її хати приходили сусідки і до пізньої ночі разом з її мамою вишивали, пряли. Особливо старалися зробити обновки до Пасхи: сорочки для рідних, рушнички на великодні кошики.  Спільно вишивали до церкви хоругви, фелони, обруси. За такою роботою старалися говорити про щось приємне і духовне. Співали релігійні і народні пісні, розповідали легенди. А маленька Ганнуся читала їм «Кобзаря» Тараса Шевченка, вірші  Івана Франка, Лесі Українки.  Тоді пробувала і сама складати слова у рядочки. З того часу і до сьогодні поезія для Ганни Костів-Гуски – не лише стан душі, але й зміст  її життя.  Вона видала  13 поетичних книг, багато її віршів композитори поклали музику. До речі, пісні на її слова вийшли окремою книжкою «Жоржиновий вогонь».  На   презентації  усіх своїх книжок, як і на Шевченківські свята, на зустрічі з читачами  поетеса завжди  вдягає  чорну борщівську вишиванку – невід’ємну частину свого творчого «я».  Саме вишиванка надихнула її на написання багатьох  віршів, у яких відтворила невмирущість і глибоку символічну суть борщівської сорочки. У вірші, присвяченому борщівським вишивальницям, Ганна Костів-Гуска передала  свою любов до вишиванки, вміння бачити у ній духовний стержень народу, творчу сув’язь поколінь і мистецький потенціал. На думку поетеси, вишивальниці на полотні передають як радість і надію на краще, так і смуток, щем серця за тими, кого втратили, за тим, що не збулося:

 Це вишиття для мене, як бальзам:
Тамує спрагу у спекотне літо.
Щораз кладу, тулю його до ран,
Хоч знаю, що буде іще боліти.
То хрестиком, то гладдю простелю.
Червоний колір, а тепер – зелений.
А ти гадай, чи я тебе люблю,
Чи твоя доля близько біля мене?
Куди, куди ця ниточка веде?
За ким банує знову чорний  хрестик?
Я надто довго згадую тебе
І як це все у пісню перевести?
І як же поєднать на полотні
Цих кольорів палахкотіння яре?
І блиск сльози, і сонце із-за хмари,
І сміх безжурних тих зимових днів.

Для Ганни Костів-Гуски вишиття і пісня – невід’ємні, вони  переплітаються  у її поезії, як і в житті. Схиляючись над вишиттям, кожна жінка співала, ніби чаклуючи над орнаментом. Відправляючи чоловіків на війну, дружини дарували їм вишиті сорочки і хустинки. Вірили, що ці обереги у найтяжчий час нагадають рідну домівку, додадуть сили і обов’язково оборонять від ворожих куль і полону.  А скільки надій вкладали у вишиття весільного строю! До шлюбу дівчата вишивали собі вбрання і нареченому сорочку, рушники старостам. А ще – кілька святкових і буденних сорочок, рушники, простирадла, подушки у придане. Саме за їх кількістю  чоловікові родичі визначали, чи роботяща і тямуща їх невістка. Кожна жінка у старшому віці шила собі сорочку на смерть. Обов’язково мала бути довга «додільна» (до долу), вишита чорною бавною.  А ще — подушки і простирадла на останню дорогу.

 Чи не тому так трепетно пише про вишиття  Ганна Костів-Гуска, яка також, як добра борщівська газдиня, вишила багато рушників, обрусів, сорочок?  У кожному орнаменті передано настрій поетеси, її почуття і сподівання.  У кожному хрестику – думки і почуття авторки:

Дівоцьких днів біленька нитка
Вже відснувалася давно.
Життя уже наткати  встигло
Й зробити з неї полотно.
Воно було міцне і біле,
І шириною – ну, якраз.
Немов струна, нитки дзвеніли,
Бо ткалося не напоказ.
На полотні – цвіла лілія,
Веселка вистеляла путь.
Душа ніколи не зміліє,
Коли у ній джерела б’ють.
У полотні – тверда основа,
Там біль лишив глибокий крок.
Там починалось моє слово
Й злітало звідти до зірок.
За снігопадом, за вітрами
Вже юності згубився слід.
Лиш біла ниточка так само
Веде до батьківських воріт.

  В одному з  віршів  Ганни Костів-Гуски  є спогад про дитинство, про той незабутній епізод, коли мама вибілювала полотно, з якого потім шила сорочки. І так той давній образ схвилював поетесу (закарбувався у її пам’яті), що вона через багато літ передала його у поетичних рядках. Скільки поколінь наших земляків у домотканих сорочках, зшитих з тих полотен, що білилися водою і сонцем на широких берегах Дністра, Серету, Нічлави, розпочинали свою дорогу у світ! Звичайно, процес виготовлення полотна був дуже трудомістким, тривав майже цілий рік.  Він починався навесні, коли висівали коноплі, а згодом включав вирощування, збирання та необхідну переробку на нитки, з яких ткали полотно. Достиглі коноплі  спочатку вибирали, вимочували у річках,  вичісували повісма і пряли нитки, з яких потім на верстаті  ткали полотно. В селах, котрі розташовані  біля річок,  процес вибілювання полотна майже повсюдно проходив на їх берегах.  Жителі сіл Олексинці, Шершенівка, Більче-Золоте відбілювали його  на берегах   Серету, мешканці Пищатинців, Стрілківців. Бабинців – на  Нічлаві. Цілі сувої домотканого полотна вибілювали на долинах Збруча і Дністра.  Щоб вибілити полотно, жінки та дівчата спочатку його замочували у річковій воді, а потім розстеляли на березі і просушували. Цей процес завжди повторювався по кілька разів, поки полотно не побіліє.  Підготувавши таким чином полотно, приступали до його розкрою та пошиття одягу. А тоді вишукували орнаменти, підбирали нитки. Ці вишиті борщівські сорочки  були і залишаються родовою пам’яттю.

  Не дивно, що вірші Ганни Костів-Гуски спонукали місцевих композиторів Ярослава Злонкевича (пісня «Борщівська сорочка» на вірші Євгена Зозуляка), Григорія Гоцка («Борщівська сорочка з узором ріллі»), Ярославу Цюприк («Це вишиття для мене як бальзам») до пісенної творчості. Їх пісні у виконанні Марії Кашуб’як , ансамблю «Більчанки» часто звучать на радіо і телебаченні.  До речі, Григорій Гоцко написав пісню «В Борщівському краї цвітуть вишиванки» – на власні слова. Молода співачка Ольга Перун-Храпчинська  виконує цю пісню, а дівчата у чорних борщівських вишиванках танцюють. Успіхом користувалася ця композиція на сценах Тернополя. Чернівців, Києва. Згадана пісня дала назву фестивалю, який вже вдруге відбувся у вересні минулого року в Борщеві.  Кожне село в час фестивалю демонструє не лише притаманні йому вишиванки, але й повний стрій – спідниці, запаски, горботки, коралі. Жодне фольклорне свято не відбувається і без пісні на слова Ганни Костів-Гуски   «Білила мама полотно» (музика  Григорія Гоцка). Особливе захоплення  нею було у Національній спілці письменників України, де відбувався творчий вечір нашої  поетеси і демонструвалися борщівські сорочки.

  Борщівська чорна вишиванка відображена і на художніх полотнах.  Великий успіх на виставках має картина члена Національної спілки художників України,  борщів’янина   Василя Стецька «Родовід». На полотні три жінки – берегині роду, в чорних вишиванках. Наймолодша тримає у сповитку дитину. Художник зумів передати дух старовини та ідею безкінечності нашого роду, а також безсмертя його символу – чорної вишиванки. Зосередженість, глибоку задуму і відкритість у поглядах бабусі, матері і внучки гармонійно підкреслює чорне вишиття. Ще одне цікаве полотно талановитого художника – «Дівчинка у вишиванці», наповнене життєдайною енергією добра, віри, захищеності. Усміхнена дівчинка дивиться у світ, ще незбагненний, великий і неосяжний. Вишита бабусею  чорна сорочка буде для неї своєрідним оберегом на непростих життєвих дорогах, а її душа буде тягнутися до світла, до прекрасного.  Художник не випадково додає на полотно ще й інші старовинні обереги нашого українського роду – вишитий рушник,  а також велику символічну таріль, на тлі котрої сидить героїня. Придивіться до орнаментів на ній – це прадавні Трипільські символи, що їх немало на музейній кераміці кілька тисячолітньої давнини.

 У нас вдома є велике художнє полотно Василя Стецька «Бузок». На темному фіолетовому тлі – трохи світліші китиці бузку у вазі. Поруч – такого ж кольору підсвічник зі свічкою. Вони на столі, застеленому давнім обрусом, оздобленим борщівською чорною вишивкою. До слова, це було перше полотно пана Василя, на котрому він зобразив елементи борщівської вишиванки.

 Щире  здивування викликає ікона Борщівської Божої Матері, яку намалювала американська художниця   українського походження Дарія Гуляк-Кульчицька. Пресвята Богородиця одягнута у чорну борщівську вишиванку, у рантусі на голові – стародавньому головному уборі. Ісусика художниця також зобразила у вишитій чорною бавною сорочечці. Мистецький твір художниці – ікона Борщівської Богоматері (саме так вона  назвала це полотно) – завжди нагадуватиме емігрантам про рідний Борщівський край. Цей  образ став одним із символів Борщівщини. Копії цієї іконки є майже кожній хаті наших краян. Її стараються придбати й туристи – на  згадку про Борщівщину.

 Знана на Борщівщині співачка і збирачка народних пісень, політв’язень  90-річна Марія Недопитальська з Шишківців, що неподалік Борщева, все життя співала і вишивала. Ще від матері  зберігала  кілька чорних борщівських сорочок, щоліта прала їх, просушувала і знову ховала до скрині. На початку 90-их пороздаровувала, залишивши для себе найкращу, як каже, «на смерть». У ній виступає на сцені, ходить у церкву, вдягає на великі свята.  Жінка записала понад 400 українських народних пісень, серед яких є і про вишиванку. Вона згадує, як на засланні вишивала хустинки, серветки, використовуючи елементи борщівської вишивки. Зі сльозами на очах розповідала і про те, як її подруга в неволі  поставила собі за мету  вишити обрус. Не було ниток, часу, дуже важко хворіла. Жінка щиро вірила, що таки виконає задумане. Щиро молилася й вишивала. І Бог допоміг їй, вона повернулася в Україну, а вишитий обрус  віддала до церкви. Марія Недопитальська, вишиваючи, завжди співала. Любила чорний колір,повністю зашиті рукави і груди сорочки, помережані  червоними і жовтими квіточками, зеленими листочками. Вишивала хрестиком, низинкою. А от колодкою, як вміла бабуся, на жаль, не навчилася. Бабусина борщівська сорочка, передана їй спадок,–  найдорожча. І нізащо не хоче розлучатися з нею. Хоча цю реліквію колись хотіли купити в неї для канадського українського музею. Та й наші шанувальники борщівської сорочки мали б за честь мати її у своїй колекції.

  Зараз на Борщівщині лишилося, на жаль, не так вже й багато борщівських чорних сорочок. А ще кілька десятиліть тому в цих унікальних сорочках  селяни ходили не лише у свята, але й в будні. На півдні району, особливо у селах  Дністрове, Кудринці, Устя, Михайлівка, Мельниця-Подільська, Горошова ще й досі у вишиванках молоді ідуть до шлюбу, а стареньких проводжають в останню дорогу.  Аматорські колективи  виступають у них на сценах області та столиці. Дитячий ансамбль з Дністрового «Дзюмбалик», якому уже понад чверть століття, на конкурсах і фестивалях завжди отримував призові місця. Мабуть,ще й тому, що юні виконавці виступають в справжніх старовинних костюмах, неодмінним атрибутом яких є чорна вишиванка.  Ансамбль народної пісні з Кудринців  ось уже кілька десятиліть пропагує не лише народну пісню, але й самобутню чорну  вишивку.  Аматорів  радо вітали на сценах столиці, вони виступали у багатьох районах області, а також у містах і селах Криму під час підготовки до Всеукраїнського референдуму у 1991 році. Усі захоплювалися унікальними орнаментами, неповторною технікою вишиття. Борщівськими сорочками, як витвором мистецтва, почали масово цікавитися лише наприкінці 80-их років  минулого століття.  У села приїжджали  як експедиції,  так і окремі колекціонери,   майже задарма скуповуючи сорочки. Пізніше багато з них опинилися  за кордоном.

  До речі, в Українському музеї, що в центрі Нью-Йорка, у 1994 році відбулася виставка традиційного народного одягу Борщівщини. До її відкриття було випущено в тому ж Нью-Йорку двомовний англо-український каталог «Борщівщина. Народне мистецтво, побут та звичаї». На 64 сторінках авторка тексту Любов Волинець передає своє захоплення  народним мистецтвом нашого краю загалом і вишивкою зокрема. Їй авторка також присвятила окремий розділ «Жіночі та чоловічі сорочки».

 І в нашому краї є люди, які старалися зберегти це диво – чорну борщівську вишиванку — для нащадків. Спочатку сорочками зацікавилися наукові працівники Борщівського обласного краєзнавчого музею – сьогодні там є велика колекція чорних  борщівських вишиванок. У ній  є зразки майже з кожного села району, усі вони різні  – однакових просто не існує. Одним сорочкам – по сто і більше років, іншим – по п’ятдесят. Вишиті вони геометричними узорами, квітами, листками. Але найпривабливішими і найоригінальнішими є так звані чорні борщівські сорочки.

 Найбільше таких сорочок зібрала відома колекціонерка Віра Матковська, колишня борщів’янка,  нині жителька Тернополя. Вона систематизувала вишивки і з допомогою відомого львівського етнографа Людмили Ситник-Булгакової видала оригінальний фотоальбом. Унікальні узори, квіти, техніку вишиття перенесено на сторінки яскравого альбому. Ошатне й дороге видання «Борщівські сорочки з колекції Віри Матковської побачило світ влітку минулого року в одному з львівських видавництв.  Ця книжка до послуг не лише мистецтвознавців, студентів, але й  справжніх шанувальників вишивки, як унікального духовного пласту   національної культури. Віра Матковська завела в Борщеві моду одягати  вишиванки.  Вона з чоловіком родом зі Східної України, обоє  ще зі студентських літ шанували вишиванку,  вдягали її не лише на Різдво і Великдень,  але й на різні державні і національні свята. Пані Віра рекомендує молодятам брати шлюб у національних строях, тому радо позичає  нареченим  вишиванки зі своєї колекції.  Колекціонерка звернулася  з ініціативою до обласного відділу освіти (її підтримали),  щоб одинадцятикласники на випускний вечір вдягнули вишиванки. Батьків і священиків просить, аби діти в національних строях приступали до першого Причастя. Вона, вивчивши багато зразків орнаментів, прочитавши чимало фахової літератури, поспілкувавшись зі старожилами, вважає, що давня вишиванка передає нам код  національного самозбереження, духовно і морально утверджує людину.

 Справді, коли ми усвідомимо самі себе, своє призначення на землі, тоді й суспільні процеси наберуть національного, демократичного, справедливого, зрештою, людського характеру.  Якщо духовність стане нашим головним чинником, то й економіка запрацює на благо громадян, і соціальні питання будуть належно вирішуватися.  Свою колекцію сорочок Віра Григорівна часто показує у виставкових залах, мріючи створити музей  чорної борщівської    сорочки у Тернополі.  В цих її добрих намірах хоче підтримати і міська влада:  саме такий музей став би візитівкою нашого краю.  Віра Матковська радо позичає для виступів вишиванки, крайки, горботки, запаски борщівським і тернопільським митцям. Чорні борщівські вишиванки подарувала учасницям тріо обласної філармонії «Солов’ї Галичини». Співачки у них виступали на столичних сценах, а також у Маріїнському палаці – перед Президентом України Віктором Ющенком та послами іноземних держав. Усіх зацікавило оригінальне чорне вишиття: і високопосадовців, і столичних модельєрів.   Віра Матковська подарувала такі сорочки народній артистці України Ніні Матвієнко та дружині Президента Катерині Ющенко.  Невдовзі пані Катерина запропонувала знаному українському модельєру Роксолані Богуцькій використати для її вечірньої сукні елементи борщівської чорної вишиванки. Модельєр використала нашу вишиванку для цілої своєї минулорічної осінньої колекції вечірніх суконь.  Як вона зізнається, спеціально посилала експедицію на Борщівщину  для вивчення особливостей давньої місцевої вишивки, котрій, на її переконання, тисячі років. Фахівець знає, що каже.  На кожному платті колекції – біля шиї, на рукавах, на поясі, низом – давні, неповторні орнаменти.  Захопила  і весільна сукня від Роксолани Богуцької, повністю вишита в борщівських традиціях.  Відеорепортаж  про показ колекції  ми дивилися на вечірці нашої міської інтелігенції «Дорога спадщина»,  яка відбулася у грудні 2007 року  у Борщеві. Усі присутні були у вишиванках, більшість мала сорочки, вишиті чорною бавною. Столи і стіни були прикрашені  вишитими рушниками і серветками. Лунали народні пісні, вірші про рід і його одвічний оберіг – вишиванку.  Адже народний костюм, зокрема, борщівська вишиванка, — це наші пам’ять і культура. Вони стають тим чинником, який консолідує націю, об’єднує її і підносить на вищий культурний рівень. Вчителька музики Більче-Золотецької школи естетичного виховання Віра Тесля  була вдягнута у давню чорну сорочку. Як виявилося, її вона купила у старенької жінки, яка пройшла заслання і табори, зберігаючи як найдорожчий скарб, свою вишиванку. З нею повернулася додому і хотіла, аби саме в цій сорочці її поховали. Але рідні  переконали бабусю, що не варто таку красу класти у землю, нею повинні милуватися  ще багато поколінь.  І старенька погодилася.  Але попросила, щоб на заміну їй вишили сорочку чорними узорами. І так, як давно, помережили зеленими і вишневими цяточками. Пані Віра вважає, що давня сорочка, яка має таку непросту історію, є для неї своєрідним оберегом. Її вона одягає, коли з жіночим ансамблем «Більчанки» виступає на сценах Тернополя, Києва, Львова, пропагуючи не лише пісні нашого краю, а й вишивку.

 Наш неповторний з точки зору історії та етнографії край таки справді має  цікавий і самобутній мистецький матеріал –  борщівські чорні сорочки, які в найближчому майбутньому принесуть йому славу і привернуть  увагу до самої вишиванки – як науковців, так і туристів. 

  Тарас ДОВГОШИЯ.