Тернопільщина. Герої Майдану не вмирають

— А пам’ятаєш, як торік біля вашого села в очереті більше сотні лелек перебули морози? — нагадала позавчора колега. — Дивилася тоді на них, і їхні силуети нагадували мені людей — зіщулених, похнюплених, із втягнутими в плечі головами. У вас же на тому місці, чула колись, була давно бійня, багато людей полягло. А якось ще й дізналася, що в тілах лелек, за одним повір’ям, оселяються душі померлих…

Скільки їх нині змахне крильми над майданами нашого краю — Кременецьким, Збаразьким, Бучацьким? П’ятеро…

Олександр Капінос

с. Дунаїв Кременецького району

(10.03.1984 — 19.02.2014)

На 200-й день Кобзаревої весни він готувався зустріти своє 30-річчя. А ще готувався стати на весільний рушничок із нареченою, яку зустрів на Майдані в Києві…

«Сашко був активним громадським діячем, — згадує сільський голова Дунаєва Євгенія Лісова. — У 2009 році за його ініціативи й підтримки ми одні з перших на Кременеччині відкрили пам’ятний знак борцям за волю України. Організовував Сашко і культурно-просвітницькі заходи в селі. Розучував із молоддю народні танці, разом із хлопцями обладнали спортзал, який вечорами штукатурили, білили, аби довести до пуття, на літо планував встановити турніки. Навчився грати на бандурі, гітарі, баяні, ще декількох музичних інструментах. Завжди брав участь у святкуваннях державних урочистих дат. А навесні Сашко планував одружитися. Не судилося…»

Олександр Капінос закінчив у Львові Національний лісотехнічний університет. Очолював громадські патріотичні організації. У 2012 році 16 днів голодував біля Українського дому в Києві на знак протесту щодо ухвалення закону про регіональні мови.

За офіційною версією, отримав поранення від вибуху гранати під час атаки силовиків поблизу Будинку профспілок. За іншою — працівник київської міліції із помпової рушниці впритул вистрілив гумовою кулею в голову, з якої збили попередньо каску. Помер у лікарні після операції — не витримало серце.

Ігор Костенко

с. Зубрець Бучацького району

(31.12.1991 — 20.02.2014)

…Того дня сестра купила квиток на футбольний матч, на який треба було летіти до Дніпропетровська. І якби поклик серця не переважив поклик професії…

«Вчителі ніколи не кликали його по прізвищу, а все «Ігорку!», — розповідає колишній класний керівник Стефанія Тупичак. — Він вирізнявся серед учнів школи начитаністю. Дуже любив історію та географію. Учні його поважали, бо він ніколи нікого не підводив — ні товаришів, ні вчителів. Допитливий, врівноважений, доброзичливий. Такі діти рідко трапляються у школі. Які ми тільки заходи не проводили — він завжди брав участь. У Львові в університеті він захопився футболом. А потім ми дізналися, що наш Ігорко почав працювати журналістом в інтернет-виданні «Спортаналітика». Зранку йшов на пари, а після обіду — на роботу, вчився і працював водночас».

Після закінчення Зубрецької дев’ятирічки Ігор навчався в Бучацькому колегіумі імені святого Йосафата. Опісля подався у Львівський національний університет (географічний факультет). Закінчив би магістратуру, якби не дві кулі, що обірвали життя ровесника незалежної України.

Василь Мойсей

с. Зубрець Бучацького району

(23.03.1992 — 20.02.2014)

«Краще вмерти вовком, ніж жити псом», — востаннє запостив у профілі в соцмережі хлопець і пішов воювати із «псами», чиї кулі прошили йому навіть бронежилет.

«А Василь — не з Волині, він наш, із Зубреця, на рік молодший від Ігорка Костенка, — наголошує його колишній класний керівник Марія Пивоварчук. — Коли він закінчив нашу школу, то подався до стрийка в Івано-Франківськ, звідти — до Волині, де проживав старший брат. Тож волиняни його вважають своїм, а ми — своїм. Та не забував Зубрець, приїздив сюди, адже друзів багато в селі мав. Він був ватажком у класі, в школі. Високий, красень, атлет, товариський. Дуже любив історію, біологію. Казав, що після закінчення школи вступатиме в медичний. І таки вступив. А ще Василь любив походи. Він ходив стежками бойової слави УПА, багато читав про повстанців. Утретє і востаннє їхав на Майдан, і мама казала: «Пильнуйся! А, може, не їдь…» «Але ж, мамо, якщо не я, то хто поїде?»

Василь Мойсей був студентом Луцького інституту розвитку людини Університету «Україна», навчався на четвертому курсі факультету соціальних комунікацій і реабілітації. Помер у 17-й лікарні Києва від вогнепального поранення у грудну клітку.

Устим Голоднюк

м. Збараж

(12.08.1994 — 20.02.2014)

Він просив кричати «Небо падає!» в разі небезпеки на Майдані, аби дати йому із хлопцями знак, що потрібна їхня допомога. Але не встиг покликати на поміч, коли упав сам…

Устим домовився з батьком зустрітися зранку 20 лютого й повернутися додому. Вже довгий час перебував на передовій і, за словами знайомих, був дуже виснаженим. На прохання батьків берегти себе син жартував, що в нього є «амулет» від куль — оонівська каска, в яку не стрілятимуть снайпери. Бойове хрещення уже відбув: ще в листопаді його побили, опісля на шию наклали більше десятка швів. Та Устим одужав і знову подався на Майдан. Фраза «Рабів до раю не пускають» стала на той момент його кредо. Зовсім трошки часу не вистачило, аби втілити в життя мрію — стати військовим. Залишилися тільки теплі спомини у пам’яті рідних і снайперська куля в батькових долонях.

Устим Голоднюк навчався на 3 курсі агроінженерного факультету Бережанського агротехнічного інституту. Біля верхнього виходу столичної станції метро «Хрещатик», де хлопець допомагав забирати загиблих, куля снайпера влучила в праве око. Лікарі вже не змогли допомогти.

Назар Войтович

с. Травневе Збаразького району

(2.06.1996 — 20.02.2014)

Перед виїздом на Київ він залишив удома свіжо написану картину, на якій — три козацьких символи і дві гранати, у коледжі — два незавершених полотна із живопису, які вже ніколи не закінчить.

«У кожній його роботі була якась українська символіка, — переглядає картини куратор групи, де навчався Назар, Тетяна Панченко. — То щось із козацької тематики, то військової справи. Учителі історії казали, що він кожну важливу дату знав. Коли в Тернополі піднявся Майдан, Назар завжди просив, аби й ми йшли підтримувати людей, особливо тих, що в Києві. У той день, коли він збирався на столичний Майдан, був на всіх заняттях. Хлопці, які з ним проживають у гуртожитку, казали, що він приходив у гуртожиток і говорив, що має передати своїм друзям та брату. А в четвер зранку нам подзвонили з Михайлівського собору й повідомили, що Назара вже не стало».

«Ми разом їхали на Майдан, вийшли з автобуса групкою, семеро, — пригадує деталі тієї останньої для Назара поїздки його товариш Олег Матичак. — Коли почалася стрілянина, всі розбіглися поранених виносити, подавати пляшки із сумішшю. Ми майже до барикад доходили: хтось палиці ніс, хтось подавав каміння». «Назар їхав до мого сина, свого троюрідного брата, — додає родич хлопця Віктор Мандзюк. — Удома нічого не сказав. Та мама ніколи би його не пустила туди. Він тільки в дорозі татові передзвонив. Нині мій син не може простити собі це. Він уже шість разів на Майдані був, отримав у груди гумову кулю. Але не може простити одного — що не впильнував Назара».

Назар Войтович навчався на третьому курсі відділення дизайну Тернопільського кооперативного торговельно-економічного коледжу. За три місяці до повноліття загинув від пострілу снайпера в голову.

Нині в населених пунктах будуть перейменовувати вулиці, встановлювати меморіальні дошки та в інші способи увіковічувати пам’ять про новітніх Героїв України. До редакції зверталися з родин загиблих із подяками депутатам і керівництву рад різних рівнів, політикам, священнослужителям та всім небайдужим, які підтримали і будуть підтримувати сім’ї Героїв.

Загоювати прошиті кулями долі родин нині маємо спільно — молитвою, допомогою і розрадою. Пам’ятаймо, що Герої Україні потрібні всюди — «як на небі, так і на землі». Хай їхні лелеки ніколи не відлітають у вирій.