Сьогодні, коли ми всі з нетерпінням чекаємо на новорічне свято, а воно вже стоїть на порозі нашого дому, через годину-другу постукає у шибки наших осель-помешкань і, незважаючи на тривогу в наших серцях, ми з надією та вірою дивимося у своє майбутнє, просимо Господа Бога, щоб Він допоміг нам, українцям, матеріалізувати усі наші мрії в Новому році, дякуємо Всевишньому і минулому рокові, що вже добігає кінця, за все хороше, що (хоч іноді) траплялося з нами.
Але ми не можемо (не маємо права) забути і про цьогорічні втрати – у 2014 році зупинився плин життя багатьох українців. Одних забрала війна, інших – шаленство долі чи чиясь неповага до норм суспільної моралі, нелюдська жорстокість. Як нині пам’ятаю коротке повідомлення у місцевих ЗМІ: «15 вересня 2014 р. на вул. Пасічна, 70, в смертельному ДТП на пішохідному переході, під колесами мотоцикліста, загинула студентка ІІІ-го курсу історичного факультету Надія Буна».
Загинула Надія… Весела і енергійна, залюблена в життя. Разом з нею загинули мрії про сім’ю, про вільну, незалежну і квітучу Україну, в якій вона хотіла жити, працювати, творити. Свою творчість, яка прийшла до неї спонтанно і яку вона хотіла удосконалювати/розвивати, дівчина залишила нам, “цьому світові”. А писала студентка про кохання, про життя і війну, яка не могла її, як і нас всіх, не зачепити, адже сиріч віддавна цікавилася політикою, переймалася проблемами і болями свого народу.
Перед тим, як захоронити тіло Надії на могилі – місці останнього спочинку, кимось читався її прозовий твір «Лист до матері»: ніхто із присутніх не міг стримати сліз, ніхто не міг вирвати із свого горла комок болю. Сьогодні мені, хоч ще не заятрилася рана, хочеться вигукнути на всенький світ: “Слава львівській дівчині, яка стала символом сучасної України! Слава Україні!”
Ірина Мацко.
Останній лист до мами
Мамо, прощай…Як я не хочу прощатися, не побачивши тебе ще хоч раз, не відчувши твоїх обіймів і не почувши востаннє твій ніжний голос. Мамо, пробач… пробач мене за те, що загинув на цій неоголошеній війні, за те, що доки твого віку покриватимеш свою голову чорною хустиною. Як би я хотів повернутися домів й розказати тобі, як жилось мені у цьому вогнедишному пеклі… Хотів… та не судилося. Я залишаю тебе і цей світ назавжди, скошений ворожою кулею у степовій Україні. Але, повір, ти не будеш самотньою, я завжди буду поруч з тобою – стану твоїм ангелом-охоронцем і боронитиму від усякого зла. Ти тільки прости мене, мамо, і не плач…
Ненько, я відчуваю холодні обійми смерті, знаю, що востаннє вдихаю повітря, востаннє бачу блакитне небо над собою. Так боляче, мамо, так боляче за Україну, але навіть там, у потойбіччі світу, я проситиму заступництва у безплотних небесних сил за наш отчий край, молитимусь за її кращу долю.
Мамо, Україна, як і ти, для мене була дуже дорогою, тому я сам вибрав дорогу такої покути і самопожертви. Це висока ціна, але хтось мусів би за неї заплатити.
Мамо, я боровся, як справжній воїн і загинув за неї, свою Батьківщину, хороброю смертю і не шкодую за це, втратити життя задля благододної мети – то бути сміливцем і одчайдухом, таким, якими були наші діди і прадіди – вояки УПА – безпощадні до лютого ворога.
Я міг не їхати на Схід, міг відкупитися від армійської служби. Та чи міг би я потім спокійно дивитися в очі матерям, сини яких зараз воюють на фронті.
Я, мамо, українець і патріот своєї землі. Я не жалію, що пролив свою кров за Вітчизну, за спокій і мир співвітчизників, сподіваюся, що вони теж ніколи не забудуть своїх захисників, навіть після того, як в нашій країні запанує мир і достаток.
Ненько, не плач, я покидаю цей світ, твої сльози тільки уярмлюють мою душу. Молися і бережи себе. Прощавай.
Пам’ятай, що твій син – Герой, а Герої, ти сама мене того вчила, не вмирають!!! Слава Україні!!!