Звістку про введення радянських військ в Афганістан я почув під час обідньої перерви на Тернопільському комбайновому заводі, де працював токарем, в передноворічні дні 1979 року.

Мене зацікавила ця інформація, бо моя мрія була стати професійним військовим. У 1980 році я вступив у Свердловське вище військове танко–артилерійське училище, яке закінчив у 1984 році. Під час навчання викладачі зауважували, що треба готувати себе до того, що багатьом з нас доведеться воювати в Афганістані, тому проводили практичні семінари за участю офіцерів, що вже повернулися з війни. І дійсно, той невеличкий досвід багатьом з нас пригодився, бо як показала практика, більше половини моїх однокурсників побували на тій війні.
Після закінчення військового училища в серпні 1984 року я був призначений на посаду заступника командира навчальної танкової роти в м. Борисов Білоруського військового округу, а вже в грудні пройшов медичну комісію, яка визнала мене придатним для проходження військової служби в спекотних кліматичних умовах. Стало зрозуміло, що незабаром мене чекає відправка в Афганістан.
На початку травня 1985 року я відбув у розпорядження Командуючого Туркестанським військовим округом, а вже 13 травня був у Кабулі на пересильному пункті і отримав призначення в м. Шинданд в окремий автомобільний батальйон, польова пошта 25909, на посаду заступника командира автороти. Наш батальйон був розташований на самій околиці Шинданду, за колючим дротом вже починалися гори.
Основним завданням було доставляти все необхідне військовим гарнізонам для забезпечення життєдіяльності та ведення бойових дій.
Командир частини дав мені тиждень на акліматизацію, вивчення особового складу та техніки, а вже через десять днів в складі колони я здійснив перший марш по доставці вантажу в Кандагар. Спочатку було все романтично, нова країна, враження від дикої природи, одягу населення та їхнього житла, маленьких афганських хлопчаків (ми називали їх ”бачатами”), які завжди в нас щось просили. Але романтика закінчилась під Кандагаром, коли в мене на очах підірвалась машина, а водія, рядового Абузара Латипова, витягнули з кабіни з окровавленою ногою. А далі ще гірше, їдемо в Кандагар на максимально допустимій швидкості, а з боку так званої “зеленої зони”, яку контролюють душмани, звучать постріли і над головами чути свист куль. Це вже потім при розвантаженні оглядаємо машини і на бортах бачимо пробоїни від куль.
Хто скаже, що на війні не страшно – той дурень. Після цього першого рейсу я по-новому почав усвідомлювати сенс життя, зрозумів, що тут дійсно йде війна, і мені, як командиру, необхідно зробити все, аби зберегти життя своїх підлеглих.
За неповні два роки служби в складі своєї роти здійснив понад 130 рейсів дорогами Афганістану за маршрутом Торагунді (приграничний населений пункт на кордоні СРСР ) – Герат – Адраскан – Шинданд – Фарахруд –Діларам – Гірішк –Лашкаргах – Кандагар, доставляючи все необхідне у ці гарнізони. Найбільш небезпечними були ділянки на перевалі Рабаті – Мірза, де в зимовий період випадало багато снігу, а напади на колону здебільшого відбувалися в районі Герата та на маршруті від Гірішка до Лашкаргаха та Кандагара.
Постійно доводилося інструктувати особовий склад роти про правила поведінки в чужій країні, повагу до звичаїв та традицій афганців, правила застосування зброї в різних ситуаціях, про підтримку високої дисципліни, організованості і взаємодопомоги.
Скажу відверто, що саме в хвилини небезпеки проявлялися справжні риси характеру кожного з нас, в кого переважав страх, а хто ціною свого життя рятував товаришів.
Важливим було те, що в критичній бойовій ситуації солдати старшого призову завжди допомагали молодим, адже йшлося в першу чергу про збереження життя товариша.
Там, в Афганістані, ми ніколи не ділилися на нації і національності – головне для нас було бойове братерство і взаємовиручка. Особовий склад мого підрозділу в основному складався з українців, узбеків та таджиків.
Весною 1986 року на дорогах Афганістану я зустрів свого бойового побратима і земляка Михайла Храпливого з Гусятина (нині голова Гусятинської районної спілки “афганців”), який служив в Тарагунді і теж ходив у колонах. А трохи пізніше на пересильному пункті в Кабулі познайомився з нашим земляком із Лановеччини Героєм Радянського Союзу Ярославом Горошком.
В травні 1986 року моя військова частина була виведена в Союз, а я отримав нове призначення в автомобільний батальйон польова пошта 69706, в Кабул. Через декілька днів отримав розпорядження відправитись у Шинданд та формувати нову окрему автомобільну роту для забезпечення доставок вантажів в кандагарському напрямку. За один місяць був повністю скомплектований штат та отримали нову техніку, ще два тижні пішло на навчання з особовим складом, і зразу ж приступили до виконання бойових завдань командування. Було важко, бо молоде поповнення не мало практичного досвіду, але клопітка робота офіцерів та прапорщиків з навчання своїх підлеглих дала свій позитивний результат, за півроку в нас загинув тільки один солдат, три було поранено, підірвалось та згоріло шість машин.
В кінці 1986 року кількість нападів на колону зменшилась, а перед Новим Роком наше командування підписало тимчасове перемир’я з керівництвом бунтівників про ненапад.
Радості моїй не було меж, коли 4 січня 1987 року командир батальйону повідомив з Кабулу, що мені на заміну прибув офіцер, але я повинен сходити в останній рейс. Радість була від того, що скоро буду вдома. Але й передчуття були якісь недобрі.
5 січня 1987 року вранці перед виїздом колони начальник штабу Шиндандської дивізії проводив інструктаж, де попередив про можливі провокації противника, щоб вогонь без потреби не відкривати в зв’язку з перемир’ям, проте обставини складались інакше. В той день ми доставили вантаж в 101 полк в Гераті і на його території розташувались на відпочинок, адже зранку треба було виїжджати на базу завантаження через Герат на Торагунді.
6 січня 1987 року – один із найпам’ятніших і страшних днів для мене в Афганістані.
В цей день мені виповнилось 25 років. О восьмій ранку наша колона входила в м. Герат, і сталося те, що буває на війні. Раптовий напад на колону, дві палаючі машини КАМАЗ загородили дорогу, і колона вже із двох частин… Командир роти у головній машині та з ним ще кілька одиниць техніки проходять небезпечне місце, а основна група зупинилась під нищівним вогнем душманів. Я наказав солдатам залягти під колеса машин та організувати оборону. Зав’язався бій, рухатися вперед неможливо, тому що палаючі машини загородили дорогу. Зв’язався по рації з черговим 112-ого Гератського полку та запросив допомогу, але у зв’язку з перемир’ям ніхто з керівництва не хотів приймати ніякого рішення. Лише через дві години бою нам на допомогу підійшли два танки та три БТР, які скинули на узбіччя дороги спалені машини і відкрили інтенсивний вогонь по ворогу та дали можливість вивезти поранених і рухатися колоні вперед у безпечне місце. У тім бою загинуло троє та поранено вісім солдатів, згоріло вісім машин. За вмілі дії по організації бою був представлений командуванням до медалі ”За відвагу”, яку отримав аж в 2004 році.
Після цього бою всі були в страшному шоці, бо патрони вже закінчувались, а допомога прийшла дуже пізно. Це тільки в художніх фільмах красиво показують, як йде колона в супроводі танків, БМП чи БТРів, а в нас насправді на п’ятдесят машин було дві спарені зенітні установки на базі автомобілів КАМАЗ та особиста стрілецька зброя, ще пару ящиків гранат та п’ять цинків патронів.
Найважчим в Афганістані для мене було писати листи батькам загиблих та зі скорботою проводжати ”чорний тюльпан ”, а найщасливішим був тоді, коли радів і прощався з тими, хто живим і здоровим повертався на Батьківщину.
Як професійний військовий хочу сказати: армія з власної ініціативи не воює, вона лише виконує волю вищого державного чи політичного керівництва, а розплачуватися за ці рішення доводиться нам, солдатам і офіцерам, і ми розплачувалися життями багатьох своїх друзів і побратимів. Ми нічого не зробили, що суперечило б поняттю честі. Ми з честю виконали свій військовий обов’язок.

Василь Когут.

6.ст._лейтенант_В.Когут_з_товаришем_в_пустині_під_Кандагаром

Leave a Reply

Your email address will not be published.