Зриваючи капелюха з сивочолого дядька, промчався вулицею вітер. Навіть він не міг сьогодні всидіти на місці. Сумно, нестерпно сумно. Плакала осінь, ронила сльози на зморену землю, ховаючи засмучені очі поміж багряним верхів’ям лісу. А та, котра породила увесь цей смуток, ступала по мокрому асфальту і щось нашіптувала. Їй було байдуже, що ішов дощ, що вона вже давно звернула зі своєї вулиці і невідомо куди прямувала, що промокла до нитки і чорні лакові туфлі ледь виглядали із води. Жінку щось гнітило. Куди вона йде і який тягар упав на її плечі?..
Чорним по білому
Зриваючи капелюха з сивочолого дядька, промчався вулицею вітер. Навіть він не міг сьогодні всидіти на місці. Сумно, нестерпно сумно. Плакала осінь, ронила сльози на зморену землю, ховаючи засмучені очі поміж багряним верхів’ям лісу. А та, котра породила увесь цей смуток, ступала по мокрому асфальту і щось нашіптувала. Їй було байдуже, що ішов дощ, що вона вже давно звернула зі своєї вулиці і невідомо куди прямувала, що промокла до нитки і чорні лакові туфлі ледь виглядали із води. Жінку щось гнітило. Куди вона йде і який тягар упав на її плечі?
«Здаю під опіку державі», – дзвеніло у вухах, і навіть дощ не міг приглушити того болючого спомину, що обпікав душу. Сьогодні її Сергійко вже не спатиме на своєму маленькому ліжечку, не попросить розповісти казку, не покладе свого білявого чубчика їй на груди. Ні, цього вже ніколи не буде.
І винна у цьому вона. Пригадує, як встала зранку. Взяла сина за руку і повела в дитбудинок. А перед тим – бігала, зносила якісь документи, бідкалася на нього – бач, скільки клопоту завдав. Сьогодні ж підвела під усім риску. «Здаю під опіку державі. Від батьківських прав відмовляюсь», – чорним по білому написала, наче гострим ножем по тендітній дитячій душі. Залишила малого, зачинила двері дитбудинку і так зраділа! Тепер все. Свобода!.. А виявляється – ні. Виявляється, вже й не так погано було з ним. У хаті враз стало якось сумно, пусто, лиш вона і чотири стіни. Теодор Петрович заходить сюди тільки в середу і п’ятницю. Це для нього старалася, щоб йому догодити. Не любить він її Сергійка. Ніколи навіть не обняв, не приголубив. Прийде, тицьне цукерку чи бублика та й відправляє у двір і знай дошкуляє: «Навіщо він тобі? Ти молода, красива. З ним нам життя не буде. Віддай в дитбудинок». Послухалася, віддала, відкинувши все, що тримало її на цьому світі. І душа стала, немов пустка.
«Сьогодні ж середа, – радісно забриніла думка, – прийде Теодор, треба спішити». Але ноги додому не йшли. Він буде дзвонити і не додзвониться, буде чекати і не дочекається, бо сьогодні втратив її – назавжди, втратив в ту мить, коли ставила підпис на невинному клаптику паперу. Ще сама не усвідомлювала того, але вже відчувала тягар і страшний гріх. Біло-рожевими мріями малювала майбутнє без нього і день не вартий нічого.
Сонце вже давно розпрощалося з днем. Осінь виплакала всі сльози і тільки схлипувала. А Сергійкова мама стояла біля воріт дитбудинку, не маючи сили ступити вперед, до сина, і тим більше – повернутись і піти.
Тетяна Яблонь,
начальник відділу з гуманітарних питань Чортківської районної ради
Твір чудовий, та заголовок нікудишній