Добре усвідомили вчорашні комуністи та кагебісти, а потім демократи, тепер політичні трутні, яким українська незалежність дозволила в кілька разів збільшити сімейні статки, як можна, не прикладаючи надмір зусиль, купатися у променях слави. Для цього і особливих заслуг не треба.
Наприклад, ініціював сякий-такий знаний широкій громаді чоловічок, будівництво пам’ятника якомусь національному герою і ти вже без п’яти хвилин почесний громадянин Чорткова. А в місті над Серетом, здається, окрім Дмитра Шеремети, районною чи міською архітектурою займалися одні бездарі. Я не кажу, що загребли вони лопатою купу грошей і поховалися по комірках, але місто за цих «архіважливих» працівників втратило свій колишній шарм, свою туристичну привабливість. Але це тема іншої розмови. Краще бесіду почнемо про окремі скульптурні зображення в місті, про культові споруди зовсім мова не ведеться, там все у чистоті, святості і порядку. Туристи, паломники, які приїжджають, наприклад, до церкви св. Покрови перехвалити не можуть дизайнерський талант настоятеля храму о. Михаїла Левковича.
Колись, обіцяємо, зробити детальніший аналіз всіх місцин нашої історії, їх увіковічення в камені, бронзі, граніті. Але мене часом, прости, Боже, грішного, якась пробиває злосила пустити за димом, наприклад, пам’ятник чорнобильцям – ні смаку, ні естетики, ні позірного вигляду він не має. Псує вигляд той чоловік у скульптурі центральний вигляд міста і нікому нема на то ні ради, ні поради. Друга скульптурна композиція біля педагогічного коледжу, здається мені, також витвір самого пекла. Їдеш міським автобусом, а через вікно заглядає ангел з якимсь дивакуватим обличчям. Люди вже давно перестали хреститися на ту «харизматичну» істоту.
Але це тільки штрихи до тем, продовження яких, не сумнівайтесь, буде, бо ми патріоти свого міста і хочемо, щоб воно прибрало не карикатурних, а європейських рис.
В Тернополі подейкують злі язики картина також не втішна. Перегортаючи старі проспекти, присвячені Тернополю, – пише читач, – вдивляюся у старі будинки, в пам’ятники, яких уже нема, дивуюся їхній монументальності (пам’ятник Пілсудському) і камерності (Міцкевичу)… Що тепер діється в Тернополі з пам’ятниками, знає лише Бог. Треба сказати, що їх чимало і вони різні за складністю і мистецькою цінністю. В інших містах на майдані Міцкевича стоїть пам’ятник поетові Міцкевичу (м. Львів), пам’ятник Незалежності – на майдані Незалежності (м. Київ). На тернопільському майдані Волі чомусь постав пам’ятник Данилові Галицькому, хоч є в місті бульвар, названий на честь галицького короля. На здоровий глузд,
місце пам’ятника саме там, а на майдані Волі має височіти пам’ятник Незалежності. Коли скидали статую “вождя”, поставили пам’ятний знак, на якому зазначили: “Тут буде встановлено пам’ятник Незалежності”. Якось воно виходить, як не в людей. Тільки в Тернополі можуть приліпити до церкви Різдва Христового пам’ятник Митрополитові Липківському, забуваючи, що це історична пам’ятка архітектури. Найшлась рука, яка посягнула на святиню і не була за це покарана. Коли дивишся на пам’ятник Данилові Галицькому, впадає у вічі велика статуя вершника, а кінь порівняно з ним ніби поні. З лівого боку кінну статую закриває щит. Але ж скульптор створив прекрасний постамент під пам’ятником. В чому ж проблема?
Колись, за москалів, все робили до жовтневих або травневих свят.
Ось історичний випадок. У Києві перед здачею пам’ятника Щорсові комісія вказала скульпторові Лисенку на явні помилки в пропорціях. Кінь був закороткий. Тоді автор розрізав його посередині і збільшив на метр. І тільки після переміщення фігури Щорса віддав майстрам для відливання в бронзі. Так, строки були зірвані, але зараз пам’ятник вважається одним із кращих класичних монументів. Пам’ятники ставлять на довго. Це не картина на стіні, яку можна зняти, сховати за шафу або під ліжко.