Василь Габор зізнається, що йшов до книги 15 років. Це – трохи менше, ніж до «Книги екзотичних снів та реальних подій», яка писалася 20 літ. І бідкається, що виписав усі слова, які знав. Та чомусь віриться, що неодмінно прийдуть до нас нові книги Василя Габора з неповторністю письма.
Тривоги думання
Габор Василь. Про що думає людина: Візії та невигадані історії. – Львів: ЛА «Піраміда», 2012, – 132 с.
Коли буваю в обласному центрі, то не втримуюся від того, аби не поблукати книгарнями. І кожного разу повертаюся з удачею, й поштовхом для вибору стає інформація літературного видання чи думка знайомого письменника, смакові котрого довіряю. А іноді визначальною стає якась асоціація з далекої юності.
Так сталося і того разу, коли в книгарні «Джура» натрапив на книгу Василя Габора. Згадав, що вже чув це прізвище, коли в другій половині 70-их років минулого століття студіював у Львівському держуніверситеті. З денця пам’яті спливло, що у ту пору пошепки говорили про його відношення до самвидавівського альманаху «Скриня», за який його учасників виключили з останніх курсів університету.
Дещо знав про доробок колишніх «скринівців» Олега Лишеги, Миколи Рябчука і Віктора Морозова і був втішений його перечитуванням. Тепер мав можливість дізнатися, чи прийде до мене позитивне враження від знайомства з частиною ужинку Василя Габора.
І треба сказати, що знайомство з нею не розчарувало. Скажімо, що книга починається твором «Про що думає людина, коли йде на роботу». Важко однозначно визначити його жанр. Новела? Добірка етюдів на одну тему? Та хіба це має значення? Головне, на мою думку, полягає в тому, що цю прозу читаєш з неослабним інтересом. Це ж можна сказати про «Світ людини в кімнаті», «Світ людини біля будинку». Заслуговують також на увагу твори «Про що думає, що бачить і чує людина, гуляючи містом», «Світ, який зникає…», «Павутинка–пір’їнка», «Те, що викликає сьогодні радість і сум». Хоча зауваги у даному випадку є. Але стосуються вони не самих текстів, а назв. Якісь пріснуваті вони чи що?
А от твори «Будинок самотньої людини сьогодні» та «Історія про один долар» є зовсім іншими за своєю побудовою. Якщо вищезгадані нотатки оповідають про різне в світлі одного ракурсу, то в цих писаннях – погляд людини на якусь одну історію через призму сприйняття письмака. Вже сам цей факт є своєрідною притягальною силою. Що там хто не казав би!
Є у книзі новела «Шандрово та його духи». Дуже симпатична річ! І присвячена вона авторці «Урожа та його духів». Хоч Василь Габор і не називає тут прізвища письменниці Галини Пагутяк, але це скаже кожен хто більш-менш ознайомлений з літературним життям. До речі, «Шандрово та його духи» – не єдиний твір з посвятою знаним літературним персонажам. Є, приміром, твори з епіграфами Вікторові Небораку, Василеві Трубаю. Та не тільки ці писання змушують думати про літературу, є екскурси у неї у присвятах Василеві Стефанику і Миколі Гоголю.
Якщо у більшості вищезгаданих текстів маємо магічне поєднання реального та ірреального, то є і цілковита гра уяви. Саме нею пронизані «Бешкетний сміх джазу», «Самотня хата хрону».
Є ще два моменти, про котрі, як мені здається варто поговорити конкретніше. Спершу, мабуть, про тяжіння автора до факту життя і описування його таким, як він є. З однієї сторони можна балакати, що автор ховається у своєрідну шкаралущу, розповідаючи про пережите без зримого художнього осмислення. І для підтвердження цього кивнемо на твори «Ах Юрик кирюха» і «Сум за людиною». А з іншої? Хіба потрібні словесні еківоки тоді, коли все є зрозумілим і без них?
Чесно кажучи, читаючи прозу того чи іншого автора стараюся вгадати його малу батьківщину. І здається, що ще жодного разу не помилився. Так от. Після прочитання твору «Густі Юдейські ночі» зробив для себе висновок, що у його крові живе закарпатець. Не буду заперечувати, що його стиль істотно відрізняється від манери письма Мирослава Дочинця, Дмитра Кешелі, Петра Ходанича і Миколи Рясика. Але це – вже суто ментальне. Якщо згадані мною автори живуть і творять в межах Срібної Землі, то Василь Габор волею долі опинився у Львові. І в його писаннях – дивовижна суміш думань закарпатця і галичанина, пропущені через одне місце. Незбагненний відсвіт чарівності.
А завершимо цей відгук на книгу екскурсом до короткого передслова автора. Бачу в цьому потребу. Зупинимося хоча б на такому. Василь Габор зізнається, що йшов до книги 15 років. Це – трохи менше, ніж до «Книги екзотичних снів та реальних подій», яка писалася 20 літ. І бідкається, що виписав усі слова, які знав. Та чомусь віриться, що неодмінно прийдуть до нас нові книги Василя Габора з неповторністю письма. Повіримо у живильність передчуттів?
Ігор Фарина
P.S У книгозбірні свого знайомого відшукав «Книгу екзотичних снів та реальних подій». Перечитування захопило не менше, ніж та, про яку писав. Хоч вони й помітно різнилися манерою розповіді. А, можливо, у цій неповторності і весь Василь Габор? Хто зна…