В часи відродження української державності повертаються забуті імена, стають відомими приховані факти. Лише тепер ми збираємо чисті зерна свого родоводу. Настала пора сказати добре слово й про наших земляків, які свого часу були невинно репресовані.
«Серед осіб, ув’язнених 1935 року, своєрідним рекордсменом був Микола Софронович Сисак, уродженець с.Джурин нз Тернопільщині», – так назвав його у своїй монографії «Західно-українська інтелігенція у загальнонаукових, політичних та культурних процесах (1814- 1939)», видавництво Інституту історії НАН України, К., 2004, київський науковець Олександр Рубльов. Назва села і особа з іменем «рекордсмена» привернула увагу до його уродженця. До того ж, автор не вказав дані репресованого Миколи Сисака.
Обмеженими даними про розшукуваний його земний шлях у незвіданий світ далеко за межі рідного краю поділилася племінниця Ганна Пискливець з Джурина, що й надруковано у краєзнавчому нарисі про історію села, звідки пішов шукати зірку своєї долі юнак Микола Сисак. Це й спонукало до пошуків архівних даних, спогадів та інших джерел.
Народився Микола Сисак 5 жовтня 1890 року. Після сільської школи працьовиті хлібороби благословляли обдарованого й охочого до науки сина продовжувати навчання у Станіславській гімназії. Цікавість до таємниць медицини, людського життя зародилася в хлопця ще під селянською стріхою, а в 1915 році він вже закінчив медичний факультет Віденського університету. З перших кроків самостійного життя в чужій країні молодому медику усміхалася доля, пророчачи блискуче майбутнє. Від 1917 року галичанин працював у Віденській клініці внутрішніх хвороб, згодом завідував інфекційним відділенням у Гміндському військовому таборі, який знаходився поблизу австрійської столиці. Потім довелося одягти мундир чужої армії, під яким, проте, билося серце українського патріота. Микола Сисак обіймав посаду полкового лікаря, відтак працював у столичному бактеріологічному інституті.
Після розпаду Австро-Угорської монархії думки галичанина линули до рідного краю, на Велику Україну, де виникла Українська Народна Республіка, творилась і відвойовувалась державна незалежність. М.Сисак мріяв внести свою частку в боротьбу за її самостійність. І йому пощастило.
У 1919 році він з місією санітарного Інтернаціонального Червоного Хреста прибув на Наддніпрянщину для боротьби з різними епідеміями, які поширювались землями України і косили незліченні маси людей. М.Сисак перебував у складі Українського Червоного Хреста, набуті за кордоном знання та досвід щедро передавав своїм співвітчизникам, особливо воякам УГА, яка була здесяткована тифом. Деякий час працював головним лікарем лінійного шпиталю Червоної Української Галицької Армії – ЧУГА. В часи воєнного лихоліття надавав допомогу своїм землякам, вселяв надію на оздоровлення і життя. А коли настало відносне затишшя, довгожданий мир, вороття в Галичину, окуповану поляками, не було. Думки спрямовував у рідний Джурин. А подати звістку про себе не мав змоги. І для М.Сисака прихистком стало золотоверхе місто над Дніпром. Дипломованого і практичного медика призначили асистентом при кафедрі мікробіології Київського медичного інституту, а в 1921 році дорога лікаря простелилася знову за кордон, до Праги, де працював у медичних закладах. Там авторитетний галичанин налагодив зв’язки з колишніми військовиками та політемігрантами, які обрали його головою створеного ним же комітету сприяння вченим радянської України. Надавалася допомога літературою, одягом та грошима.
Ім’я Миколи Сисака стало популярним не лише за кордоном, а й у наукових закладах Києва. Зачарований українізацією, відчуваючи патріотичну потребу працювати для свого народу, на запрошення Народного комісаріату здоров’я України, галичанин у 1924 .році знову прибув до Києва, де друкувалися його праці у «Медичному збірнику Українського наукового товариства», надіслані автором з Праги. Його забезпечили роботою та житлом. Доцент М.Сисак знову деякий час викладав у медінституті, завідував відділами у лікувальних закладах. Перспективний медик зарекомендував себе не лише як лікар за покликанням, а й як науковець. Його прізвище часто з’являлося на сторінках спеціалізованих видань: науково-популярні розвідки медичного характеру друкувалися і в київському часописі «Життя й революція», харківських столичних виданнях.
Плідно працюючи, сподівався на наукові досягнення в галузі медицини у радянській країні, однак не відав, що перебуває під особливим наглядом таємних органів. З київської адреси Микола Сисак зав’язав листування з родиною в Джурині, яка перебувала на території ворожої до СРСР буржуазної Польщі. Написав про свої успіхи, посади, наукові плани. Та не всі в родинному селі вірили, що селянський син Микола Сисак став відомим київським медиком. Однак не про все міг написати в час згортання українізації, зокрема, про те, що його арештовували та пред’являли безглузді звинувачення, що перебував він під вартою у 1927, 1930, 1933 роках. Галичанину «пришивали» контрреволюційну діяльність, яку він заперечував, і його звільняли за відсутністю матеріалів, достатніх для притягнення до судової відповідальності.
Та 21 травня 1935 року доценту Київського медичного інституту, завідувачу паталого-анатомічного відділення ортопедичного та туберкульозного інституту пред’явили ордер на арешт «антирадянщика» вчетверте. Це був психологічний і фізичний удар. Центральний архів УСБ України, де зберігається архівна слідча справа, документує, що «Сисак М.С. заарештований 2-м відділенням секретно-політичного відділу УДБ НКВС УРСР за участь у підпільній контрреволюційній націоналістичній організації, що поклала собі за мету боротьбу з соввладою аж до терору».
Киянин О.Рубльов, який, очевидно, мав можливість ознайомитися зі справою в ЦА УСБ України більш детально, звернув увагу на причини арешту, в яких висвітлено особисте захоплення медика М.Сисака: “Уже під час обшуку увагу співробітників ГПУ привернула велика бібліотека, з якої одразу було вилучено сім томів В.Винниченка, шість – М.Грушевського, п’ять – М.Драгоманова, два – М.Хвильового та інші”.
«Твори Винниченка, Хвильового, Зерова та інших я придбав у різних крамницях м.Києва, – пояснив під час слідства 3 жовтня 1935 року М.Сисак. – Я маю літературу усіх народів і тому набував для себе особисто твори українських письменників. Читати цю літературу я нікому не давав. Проте, що ця література заборонена, я не знав».
До речі, під час проживання в Києві лікар Микола Сисак мав багато знайомих літераторів, які відвідували його гостинне помешкання на вулиці Софіївській, 4, помешкання 4.
Дослідник репресивних обвинувачень М.Сисака наводить ще один цікавий факт: «Виявлена у Сисака книжка Т.Осьмачки з дарчим написом викликала запитання, чи не проводили вони між собою “антисовєцьких” і націоналістичних розмов. «Ні, – заперечував лікар. – Ми бесідували лише про світову літературу. Осьмачка брав у мене твори Шекспіра й Байрона для перекладу». Так само відкинув підсудний і припущення, «що літератор знайомив його зі своїми контрреволюційними творами».
Крім друкованого слова Микола Сисак захоплювався колекціонуванням антикварних речей, які теж викликали цікавість і по-різному осмислювалися прибулими на обшук.
Більше семи місяців підсудний перебував в єжовських застінках столичного НКВС на Лук’янівці. Споконвіків кожен в’язень мріє про волю, отож, були такі ж думки й сподівання у Миколи Сисака. Протягом всього слідства він заперечував свою належність до міфічної організації, винним себе не визнавав, ні на кого не давав вигаданих фальшивих свідчень, на обіцянки слідчих не зваблювався. Словами підсудного це доповнює О.Рубльов: “Мне, правда, тоже давали намеки: или кафедра, или белые медведи на севере, но я сказал лучше выберу белых медведей, чем говорить неправду».
Для визначення строку покарання справу на Сисака М.С. відправили в есесерівську столицю.
І лише 15 грудня 1935 року постановою особливої наради НКВС СРСР згідно зі ст.ст.54-8, 54-11 КК УРСР засуджено на три роки виправно-трудових таборів.
З висоти нинішнього дня здається, що строк невеликий. Мабуть, і М.Сисак надіявся відпрацювати і повернутися, але ув’язненого науковця відправили на трудове «виховання» у Севжелдорлаг, на будівництво залізниці у Комі АРСР. Дипломований і досвідчений медик виконував непосильну чорнову роботу на рівні з іншими політв’язнями. З часом співкаторжани дізналися, що між ними є лікар, почали виконувати за нього трудові норми, аби він за це надавав їм медичну допомогу і поради. Але в будівництві залізниці на північних просторах СРСР за сфальсифіковані злочини перед радянським суспільством була й частка праці невільника Миколи Сисака.
Він дочекався омріяної волі, але жадана, зустріч з отчим краєм була затьмарена забороною проживання в Україні. І галичанин спрямував свій шлях у пошуках місця праці на волі до Казані – столиці Татарії. Дипломований лікар спробував влаштуватися у психоневрологічну лікарню. Непривітно там зустріли колишнього «зека»-лікаря у латаній і протертій фуфайці, драних ватяних штанях та обмотках. З нього лише посміялися. Але М.Сисак не розгубився, настирливо просив прийняти його на випробувальний термін, протягом якого обіцяв показати свої знання та можливості. І його прохання задовольнили. З січня 1939 р. уродженець Джурина завідував паталого-анатомічним відділенням Казанської психоневрологічної лікарні.
У чужому місті початковим житлом послужили столи в робочому кабінеті, а харчівнею – безкоштовні обіди для безпритульних. З часом одна із медсестер запропонувала лікареві М.Сисаку куток у своєму нерозкішному помешканні.
День у день покращувались умови праці досвідченого медика. Він отримав гідні призначення – асистентом кафедри нормальної анатомії Казанського медінституту, завідувачем паталого-анатомічного відділення у міських психіатричній та інфекційній лікарнях. Обдарований фахівець постійно працював над підвищенням своїх знань, друкував свої праці на медичні теми, збирав матеріали для написання кандидатської дисертації. Він підтримував зв’язки з Київським медінститутом, де на кафедрі зачитувалися його вислані статті, наукові праці.
У 1943 році Микола Сисак звернувся з клопотанням про перегляд власної архівно-кримінальної справи ув’язнення 1935 року, але відповіді не отримав жодної. Спеціаліст мирної та гуманної професії, він працював і не підозрював, що й тепер йому була недовіра, встановлений таємний нагляд енкаведистського «источника».
У той час, далеко від отчого краю, Микола Сисак був на волі, але не міг подати звістку про себе, адже Україна перебувала під німецько-фашистською окупацією. Лише навесні 1944 року він поділився з рідними першою радістю: перебуває в Казані, працює, захистив дисертацію, отримав звання кандидата медичних наук. Своє декількарічне минуле замовчував. У Джурині здогадувалися: став жертвою репресій, перебував у Сибіру.
Одна із племінниць (була дружиною залізничника і мала безкоштовний проїзд) відвідала дядька Миколу в Казані. Лише тоді він розповів їй правду про своє минуле, гірку долю ув’язненого. Від тієї зустрічі Микола запалився бажанням відвідати родинне село.
Хоч мав успіхи та злети на медичному «фронті», проте Микола Сисак не був заспокоєний тим, що він, колишній «зек», і надалі залишався з ярликом «ворога народу», на якого колись клюнув «чорнии ворон».
У післявоєнний час з Казані вдруге адресувалося прохання про реабілітацію до МДБ СРСР, але особлива нарада у Москві висновком від 27 серпня 1947 року відмовила М.Сисаку у знятті судимості.. І не без причини!
О.Рубльов пояснює: «Відмову спричинив відповідний негативний висновок Міністерства держбезпеки Татарської АРСР від 18 липня 1947 року, що ґрунтувався матеріалами справи-формуляра на відомого лікаря.
За повідомленням таємної агентури упродовж 1940-1943 рр. М.Сисак неодноразово висловлював «антисовєцькі й поразницькі погляди» й, зокрема, говорив: «Селяни неохоче сприйняли колективізацію й 1933 р. відповіли на це зменшенням посівних площ, і це спричинило недорід, голод. Почалися репресії, багато було заарештовано й вислано поза межі України. Все це залишило слід невдоволення серед населення України.
Напередодні відкриття Другого фронту союзниками СРСР по антигітлерівській коаліції М.Сисак «стримано, але доволі об’єктивно характеризував у колі знайомих внутрішню ситуацію в Німеччині та її найближчі перспективи…».
У справі-формулярі несхвально оцінювало прагнення піднаглядного «підтримувати зв’язок з особами української національності, які мешкали в Казані».
Не пройшов мимо «всевидющого енкаведестського ока» та доповнив сторінки кримінальної справи у січні 1947 року лист від брата Дмитра із США до Миколи в Казань з проханням дати про себе знати після тривалої розлуки.
Наглядачі-«источники» були із оточення медичного працівника. Автор монографії про долю репресованого доповнює: «Таємні інформатори повідомляли й про занепокоєння лікаря власним «кримінальним» минулим, який вважав його серйозним гальмом у своїй науковій кар’єрі – й, зокрема, захисті докторської дисертації». Лише після смерті вождя Й.Сталіна медик надіявся на реабілітацію та повернення в Україну.
26 грудня 1954 р. М.Сисак з Казані письмово звернувся до заступника голови Ради Міністрів УРСР О.Корнійчука не лише з особистими проханнями, а й сміливо просив порушити назрілу необхідність реабілітації (мова оригіналу): «Прошу Вас внести предложение на Совете Министров УССР проверить деятельность органов НКВД на Советской Украине за период 30-х годов, когда этими органами иногда выду-мывались мифические украинские националистические организации и опустошались ряды советской интеллигенции на Украине,.. реабилитировать невинных людей и повернуть к творческой работе на благо Родины».
У 1957 році Миколі Сисаку пощастило захистити докторську дисертацію. Він продовжував викладати у медінституті, завідував кафедрою анатомії, мав десятки друкованих наукових праць, користувався авторитетом. Студенти його поважали і любили за доброту та людяність. А влітку наступного року до Казані надійшла довгожданна довідка про реабілітацію військовим трибуналом Київського військового округу від 30 жовтня 1956 року. На Україні М.Сисаку повернули чесне ім’я, зняли ганебне тавро «ворога народу». З того часу туга за рідним краєм ще більше опанувала нашим земляком. Уявляв дорогу до Джурина, зустріч з рідними, мріяв поселитися в Україні, завести сім’ю, невтомно працювати.
Для дослідника О.Рубльова невідомою була доля М.Сисака казанського періоду. Та в планах лікаря знову постали перешкоди. У спогадах «Не приймає мене Україна», надрукованих в часописі Всеукраїнського товариства репресованих «Зона» (1992 р., №2), родичка Ф.Квасниця з Чорткова інформувала читачів: «Думка про повернення на Україну ніколи не покидала його. Коли в Тернополі відкрився медичний інститут, поїхав до Києва, звернувся до Міністерства охорони здоров’я з клопотанням про переведення, йому відмовили. З болем у серці він говорив: «Не приймає мене Україна!».
Влітку 1958 року надійшла звістка про його реабілітацію. Не витримало серце такої радості – можливості повернення на рідну землю! Помер 30 листопада 1959 року на 69-му році життя.
Ховали М.Сисака всім інститутом. П’ять днів його тіло чекало приїзду родичів з України. Не «добралась» вчасно телеграма за адресою і ніхто не приїхав. В останню дорогу проводжали його казанські студенти, несли тіло на українських рушниках далеко за місто на цвинтар. Похоронна процесія йшла чотири години. Увесь міський транспорт був зупинений».
Про українського медика і науковця Миколу Сисака виявлено матеріали в архівному фонді Казанського державного медичного університету. Завідувачка архіву А.Буянова повідомила, що в архіві на зберіганні є дві справи на Сисака М.С., дуже цікаві і об’ємні (близько двохста сторінок). У них і наукові праці (друковані та рукописи) українською, російською, німецькою мовами. Казанці вислали список понад 50 назв творчого доробку різних періодів, водночас виявили бажання допомогти копіями, пропонують ознайомитися зі справами.
Отже, життєвий та творчий шлях Миколи Сисака неповний і чекає свого дослідження.
Єфрем ГАСАЙ,
краєзнавець, м. Тернопіль.
Микола Сисак ще в студентські роки (справа), його сестра Анастасія та брат Костянтин – вояк австрійської армії, 1913 рік