Треба виговоритися нині, бо завтра про вибори треба буде говорити обережно. Цікаво знати: чому окремим нашим співвітчизникам аж до знемоги, до «сверблячки» хочеться, аж «муркочеться» стати, наприклад, депутатами якоїсь там (будь-якої!) ради? Одні втрачають сон, другі – апетит, хоч вибори, як говориться, ще за високими горами (мову веду про місцеві вибори), а кількість депутатських місць регламентована законом.
А про посаду Чортківського міського голови, відколи місто набуло статусу обласного значення, мріють вже, за моїми підрахунками, щонайменше кільканадцятеро осіб. На посаду голови Чортківської РДА мрійників менше, але, це сказати треба, Олександр Турчинов і Олег Сиротюк «мають чортківців, мабуть, за цілковитих дурнів», бо за час свого урядування вони так і не спромоглися нікого призначили на цю вакантну в районі посаду, хіба своїми домовленостями чи двомовленостями розсварили чортківський люд. А після виборів Президента України, ніхто і близько не береться прогнозувати: куди обертатиметься владське колесо? Не сумніваюсь ні на мить, що президентська булава дістанеться все-таки Петру Порошенку, бо Юлія Тимошенко з іншими предендентами на «цісарську корону» вже встигли «таких пиріжків напекти», що їсти страшно. Знаємо, що локшину вішати на вуха людям ЮТи вміє, поровозики пускати з язика та очей також. Але і українці стали мудрішими – ні сльзам/умовлянням пані Тимошенко, ні її чудесному зціленні ніхто вже не вірить. Нажила собі статків за минуле урядування, що ще правнукам на «палацики» залишиться. Так, що помрійте/пофантазуйте собі кандидати та кандидатики, як кажуть у нашому колгоспі, а «дірка від бублика» вам гарантовано дістанеться.
Влада розбещує, влада захоплює, владою хворіють, за неї воюють і навіть, «гризуть землю», звісно ж, непокірні. Це підступна хвороба, якою, на жаль, сьогодні хворіє багато наших земляків. Що це? Відчуття суспільної необхідності котрогось із слаболюдців, хвороблива уява про казкові блага, стан душі, намір «засвітитися» чи земна, себто, плотська заохота походити хоч трішки в начальниках? Чогось не віриться, що той чи інший кандидат на цю «жирну» посаду нарешті відчув у своєму серці нагальну потребу прислужитися своїм співвітчизникам. Якщо такі і є люди, то їх можна на пальцях однієї руки порахувати, а решта, мабуть, усе-таки прагне у своїх щоденних помислах та клопотах грошей, влади, слави та всенародної уваги і любові. Але цю любов ще треба собі заслужити…
Володимир ПОГОРЕЦЬКИЙ.