Травень 45-го. Здавалось, що майже рік потому, як в Україні відгриміли бої із фашистами, мав би прийти мир на землю українську. Та не так сталося. Бо знову ж таки уже майже рік по війні за таємним наказом Кремля продовжилася розпочата у 39-му війна з українцями. Цей потворний наказ гласив про виселення усіх українців, котрі були у час війни «під владою німецьких окупантів».
І це після того, як втрати українського народу у війні становили 40-45 відсотків від загальнолюдських втрат СРСР; коли «статистика підтверджує, що із 41,7 млн. людей, які мешкали до війни в УРСР, у 1945-му залишилося тільки 27,4 мільйона».
Для тих, хто підписав той наказ, нищити українців було уже справою звичною. Пригадаймо лише форсування Дніпра і слова одного із підписантів того наказу: «Чим більше ми потопимо українців в Дніпрі, тим меньше їх залишиться для відправки в Сибір». Звичними для них були й методи. Ось лише один із пунктів наказу: «Виселення здійснювати лише вночі і раптово, щоб не дати сховатися одним і не дати знати членам їхніх родин, які знаходяться в Червоній Армії».
Отже, війна продовжувалася, де по один бік – 12-а і 25-а дивізії НКВС, «солдатня» якої українців катувала, вбивала та в дикі степи Забайкалля вивозила; по інший – вояки УПА, які, стали на захист «свого роду і народу». Вони сміливо йшли в шалений свинцевий град на ворога, що був в стократ сильнішим, тож багатьом не судилося тоді пройти крізь жахливий вогонь боїв. Гинули хлопці-українці, і, як писав поет «останній раз глянувши у небо, їм сонечка уже не відшукать…». Це було тоді, у страшних для нашого краю повоєнних. Нині ж важко відшукать й незчисленну кількість їхніх поховань – в ярах, лісах і у полях, бо мовчать ті клаптики землі, що прийняли їхні, прошиті кулями тіла, а з відомих причин не позначені ті місця навіть березовими хрестами. Але, на щастя, повертається до нас священна пам’ять про загиблих – завдячуючи справжнім українцям. Серед таких й мешканці села Сосулівки.
… У травні 1945-го в лісі, що біля села Сосулівка розгорівся жорстокий бій між воїнами УПА і слухняними виконавцями наказу Берії та Жукова. Це був останній бій хлопців-українців. Усі вони загинули і понад 50 років були віддані примусовому забуттю. Та не в душі, звичайно. Бо після розвалу ганебної на весь світ імперії, мешканці села на місці загибелі наших вояків, насипали братську могилу, і з того часу щорічно, 6-го травня, до неї у скорботі йдуть люди, аби низько вклонитися тим, у котрих в серці були Бог і Україна. За неї, за її волю віддали вони своє життя. Тож і цього року, наперекір брехні, та усім зайдам, манкуртам і яничарам, котрі й нині кричать катам «ура» – до цієї праведної могили зійдуться, повертаючи у наше життя святу правду історії України, дорослі і діти, юні і сивочолі, яким дорога пам’ять про всіх убієнних у боях далеких повоєнних. Священик у тиші великої скорботи відправить панахиду після якої дасть найвищу оцінку загиблим українцям, які спочивають вічним сном у цій праведній могилі, відтак запросить до слова краєзнавців, які по крупинці збирають правду років, коли розпинали-гвалтували нашу Неньку вороги, з якими й ставали до бою сотні УПА.
Кожного року 6-го травня приходять до їхньої могили люди, у глибокій скорботі покладають квіти, запалюють свічечки, із яких скапує віск наче сльозинки матерів – усе життя щоднини.
Щира подяка свідомим людям села Сосулівки за те, що наповняють нашу землю українським змістом, за те, що повертають нашу правдиву історію, оберігають її і передають молодому поколінню. сумніваюся, що, як і мені, не всім про нього відомо. Адже віддати честь людям, які загинули за Україну – наш святий обов’язок.
Віктор ОВЕРЧЕНКО