Є щось символічне у тому, що автор дослідження, говорячи про авангард на національному ґрунті, проводить певні паралелі між польською літературою, використовуючи вірші Юліана Тувіма. Але водночас наголошує, що авангард не є українським чи польським винаходом, бо подібні мотиви є і в інших літературах, як тут не згадати про висновок автора статті: «Літературі доводиться вишукувати інше – техніку симультанного, цілісного показу світу».
У спектр літературознавчих пошуків
Астаф’єв Олександр. Орнаменти слова: Розвідки, статті, рецензії. – Київ–Дрогобич: Посвт, 2011. – 408 с.
Книга, яку маємо перед собою, – своєрідне вибране знаного у літературознавчих колах професора Олександра Астаф’єва з Києва, у якій під однією обкладинкою зібрано розвідки, статті та рецензії, написані за останні роки й опубліковані в газетах, журналах, колективних збірниках України і зарубіжжя. Можна, звісно, багато говорити про плюси й мінуси укладання подібних видань, але зараз робити цього не будемо, бо все більше задумуємося над важливістю іншого питання. Маємо на увазі та обставину, що автор сам намагається дивитися на усе крізь призму психології мистецтва та ненав’язливо змушує до цього читачів своїх творів.
Не можна, мабуть, не сказати й про те, що під кінець ХХ століття, коли зникли ідеологічні перепони, зросла увага до психологічної сторони, художньої творчості. Але одна справа, коли це питання продиктоване вимогами часу, а інша тоді, як літературознавець відданий їй ще з часів юності, котра для Олександра Астаф’єва, випала на літа брежнєвського застою під час його студіювання у Львові.
Видання започатковує розділ «Іконостас теоретичного бачення». Це розвідка і статті з окремих питань загального та порівняльного літературознавства. Правда, відразу, напевне роздуми вміщені у книзі можна поділити на два підвиди. Якщо, скажімо, «сутність мистецтва», «Поетична мова авангарду» торкаються більш загальних проблем, то інші мають іменеву конкретику. Вже й сам перелік прізвищ є промовистим. На основі аналізу пісні «Всякому городу нрав і права» на слова Григорія Сковороди і поеми «Сон» Тараса Шевченка літературознавець досліджує питання твору – концепції у доробку цих мислителів. Про Адама Міцкевича у літературній пам’яті Івана Франка йдеться у ще одній статті. Дещо ширші назви феноменів літературної творчості у дослідженні «Українська повоєнна еміграційна література: шляхи розвитку». Олександр Астаф’єв після вивчення творів Уласа Самчука, Яра Славутича, Євгена Маланюка, Василя Барки та інших майстрів слова говорить про неокласицизм, необароко, неореалізм. Йдеться також про естетику синтезу. Але, як нам здається, висновки не були б такими цікавими, якби не посилання на літературознавчі думки Г. Грабовича, В. Державина, І. Качуровського, Ю. Шереха.
Після узагальнених розміркувань про твори з цього розділу, безумовно, варто поговорити про них конкретніше. Скажімо, книгу відкриває дослідження «Сутність мистецтва», яке публікується уперше. Автор робить наголос на багатстві, різноплановості світу творчості. Чимало місця він присвячує описові типів загально мистецької категорії, які класифікує за Ю. Боревим. (Див. його працю «Естетика» 1975-ого.) Не проходять повз його увагу питання естетичних емоцій, шіллерівського культу естетичного, для підтвердження якого вдало цитує уривок з вірша француза Шарля Бодлера. Логічним вважаємо і висновок, що у «просторі мистецтва естетичне набуває повноти і глибини». Та всі ці підсумки не прийшли б до літературознавці, якби не творче осмислення концепцій, які свого часу були висловлені М. Бахтіним, Ю. Лотманом, О. Потебнею та іншими науковцями, котрі займалися подібною проблематикою.
До категорії вперше опублікованих належить і стаття «Семіотична природа мистецтва». Немає нічого дивного, що автор моделює питання мови мистецтва. Він не приховує того, що іноді її вважають вторинною моделюючою системою. Та це, як він переконаний, не означає, що немає потреби говорити про природні і штучні мови, звичаї. Ритуали, релігійні уявлення. Цікавим, на нашу думку, є посилання на вірш француза Поля Верлена, який автор статті цитує в оригіналі та в українській інтерпретації Павла Грабовського. Олександр Астаф’єв посилається (і дуже вдало!) на думку Олександра Білецького, М. Грицая, П. Рихла, говорячи про потенціал позитивних асоціацій в даній ситуації.
До такого типу безадресних розмірковувань, як нам здається, можна віднести також статтю «Поетична мова авангарду». Є щось символічне у тому, що автор дослідження, говорячи про авангард на національному ґрунті, проводить певні паралелі між польською літературою, використовуючи вірші Юліана Тувіма. Але водночас наголошує, що авангард не є українським чи польським винаходом, бо подібні мотиви є і в інших літературах, як тут не згадати про висновок автора статті: «Літературі доводиться вишукувати інше – техніку симультанного, цілісного показу світу». Тут, напевне, варто нагадати, що вердикти літературознавці будуються на вивченні праць М. Ільницького, Е. Ауербаха, Г. Моймира, Я. Мухаржевського, В. Смирнова.
Якщо говорити про статтю «Поетична мова авангарду», то, мабуть, варто вести мову ще про один момент. Декому може здатися, що публікація має конкретного адресата. Як і стаття «Українська повоєнна еміграційна література: шляхи розвитку». Але гадаємо, що це не так. Якщо згадана стаття про еміграційне красне письменство чітко обмежене часовими рамками, то авангардні мотиви цього не мають. Крім того стаття про авангард має численні паралелі у різних літературах, а публікація після неї зосереджена лише в одній творчій площині, що, як нам здається, істотно різнить обидва дослідження. Ще й про інше, очевидно, треба говорити. В періодиці чи у збірниках є чимало публікацій про окремі постаті українського літературного процесу повоєнного зарубіжжя. Але досліджень і статей, котрі б узагальнювали пізнане, ще обмаль. Тому виходить так, що Олександр Астаф’єв по-своєму намагається ліквідувати цю прогалину. Й немає істотного значення, що стаття у своїй сутності зачіпає лише один аспект проблеми. Але, як кажуть, повновода ріка складається з маленьких струмочків.
По-своєму цікавими є також статті «Жанр твору – концепції у Григорія Сковороди й Тараса Шевченка» та «Адам Міцкевич у літературній пам’яті Івана Франка». Друга з них цікава ще одним моментом. Про видатного польського поета, його слід в українській літературі пише дослідник, який сам перекладає окремі твори поета-романтика. Адже відомо, що у 2006-ому у Києві побачили світ «Кримські сонети» Адама Міцкевича у перекладах Олександра Астаф’єва. Погодьмося, що досить рідко маємо випадки, коли у ролі літературознавців виступають інтерпретатори творів поета. Можливо, саме це і допомагає у всій повноті поглянути на проблему.
Досить несподіваними виходять і висновки. Автор книги Олександр Астаф’єв, говорячи про вплив польського поета на українську літературу, вважає, що його не можна назвати «зараз закінченим, але навпаки – з активним і широким розвитком цієї літератури розвинуться у своїй повноті ті здорові зерна, які геній польського пророка посіяв у численних поколіннях українського народу». Вважаємо, що ця думка Івана Франка, на яку посилається автор статті, є центральною у його шуканнях.
Та не лише статті столичного науковця притягують до себе. Бо другу частину книги складають рецензії на видання літературознавців, які живуть чи жили в Україні або за її межами. Знаменно, що ці відгуки започатковують думки про працю Григорія Грабовича «До історії української літератури», яка побачила світу 1997-ому. Тут відзначимо одну особливість. Ім’я Григорія Грабовича є широкознаним у літературознавчому світі. І, зрозуміло, в нотатках Олександра Астаф’єва «Одкровення із собою» маємо вияви шанобливого ставлення до досліджень та есе відомого вченого. Але зовсім не йдеться про колінкування перед авторитетом, що, як не прикро, ще іноді трапляється.
Особливо зацікавлюють роздуми київського літературознавця над статтею Г. Грабовича «Семантика котляревщини». Він підкреслює, що це явище викривлює літературний процес, погоджуючись з автором такого твердження. Не оминає киянин увагою і питання про те, що котляревщина була свого роду маскою-щитом, якою прикриваються автори, глузуючи з усього наносного. О. Астаф’єв у своїй рецензії також погоджується з припущеннями Г. Грабовича про архетип котляревщини у творчості Миколи Гоголя та Павла Тичини.
Як бачимо, автор рецензії глибоко і зі знанням справи аналізує глибоко і зі знанням справи аналізує праці, які потрапили у його поле зору. Це ж можна помітити і тоді, коли оповідає про книги Романа Кухаря, миколи Дмитренка, Михайла Наєнка, Володимира Державина, Ігоря Качуровського, Миколи Ільницького… Тут уже, до речі, йшлося про тонку грань між шанобливістю та колінкуванням, яку рецензент ніколи не переступає.
Якщо імена вищезгаданих вчених-літературознавців знають і поціновувачі красного письменства, які є далекими від літературознавства то цього, напевне, не скажеш про Віктора Дмитренка, Антоніну Гурбанську, Мар’яну Шаповал. Зрозуміло, що в даному випадку зовсім не йдеться про якусь зверхність. Принаймні, нам не вдалося знайти цього у публікаціях Олександра Астаф’єва. Інша справа, що у його рецензіях можна зустріти пристрасні розповіді про ті чи інші праці, поєднані з глибоким аналізом і посуттєвими зауваженнями.
Але водночас є момент, який (звісно, на нашу думку) створює негативне враження про книгу. Маємо не увазі на праці Миколи Зимомрі та Миколи Ткачука та публікації, пов’язані з ними. Все, напевне, було б гаразд, якби один з них не був науковим редактором книги, а інший науковим редактором. Тому відгуки про їхні твори значною мірою виглядають віддякою за таку працю. Прикро і те, що окремі рецензії попахують своєрідною саморекламою. Приміром, у книзі «Орнаменти слова» є нотатки «Літературознавчий дискурс Миколи Ткачука». Немає у них нічого надзвичайного, коли б не йшла мова про бібліографічний покажчик, серед співупорядників якого був… Олександр Астаф’єв.
А в цілому нова книга досліджень, статей та рецензій відомого літературознавця заслуговує на увагу усіх, хто закоханий у літературознавчу творчість.
Олег Василишин
Ігор Фарина