Олександр Cкоцень. З футболом у світ. Спогади. «Ярославів Вал», 2012.

Його називали українським Пеле. Це був дивовижний футбольний талант. Його доля складалася так, що все було мов би проти нього, а тому його талант не став би знаним у світі.   Польський Львів тридцятих років, у якому киплять футбольні батілії. На всю Галичину є три запеклі суперники: польська команда «Погоня», єврейська «Гасмонея» та українська «Україна». І ось в «Україні» дебютує шістнадцятирічний Олександр Скоцень, який охоче відгукується на прозвисько «Лєньо», що значить «ліньтюх». Так його зве мати. Лєньо привели в команду старші брати, добре знані чи не на всю Галичину футболісти. Початок юного форварда блискучий – він не йде з поля без забитих м’ячів. Філігранний дриблінг, натхнена імпровізація, потужний удар – усе це відразу ж дозволило йому затьмарити всіх львівських футбольних зірок.

 

Хлопець із Левандівки – вислуховує запрошення до польських команд, йому обіцяють золоті гори. Ось йому вже обіцяють місце в збірній Польщі, але він відданий своїй «Україні».

1939 рік. Вересень. Радянські війська у Львові. Готується важливий спортивний захід. Збірна Києва зустрінеться зі збірною Львова. Збірна столиці України – то київське «Динамо». Збірна Львова – цілковитий курйоз. Її склад – вісім поляків, двоє євреїв та один українець. Він, Скоцень. Ясна річ, команда зовсім не зіграна. Її поразка цілком прогнозована. Адже київське «Динамо» – це професіонали, які добре знають свою справу. Так і сталося. Із львівської команди тільки Скоцень показав себе – завдяки індивідуальним проривам закотив два м’ячі у ворота «Динамо», але для перемоги цього було мало. Але Скоценя помітили й одразу ж запросили до Києва. Він відмовився. Тоді його забрали до Москви, й ось уже він виступає в складі московського «Динамо». Згодом його вже бачать у київському «Динамо» – Скоценя спеціально призвали до армії.

Він – лідер атак «Динамо». Його результативність вражаюча. Чи не в кожному матчі він автор одного чи двох голів. Інколи буває й по три. Воднораз Скоцень виразно відчуває на собі пильне око наглядачів. Ясна річ, йому немає довіри. Адже він – націоналіст. І не тільки тому, що чи не єдиний на все «Динамо» україномовний. Він – зі Львова. І цим усе сказано. Але його не чіпають. По-перше, коли він з’являється на футбольному полі, трибуни шаленіють. По-друге, перемоги «Динамо» пов’язані з ним. З його вирішальними голами. По-третє, він, здається, має покровителів у владі, котрі дуже захоплюються «Динамо» й розуміють роль у ньому Скоценя.

1940-й рік. Скоцень гравець номер один у київському «Динамо». Та й не тільки в ньому. Його вже знає весь Радянський Союз. Сорок перший рік. Новий сезон, що починається для Скоценя блискуче. В кожному матчі – один або два голи. Війна. І тут його раптово заарештовує НКВС. Звинувачення в шпигунстві й підготовці диверсій. Його допитують і погрожують розстрілом. А Київ бомблять німецькі літаки й радянські війська панічно відступають перед наступом німецьких або ж цілими полками здаються в полон. Тільки дивом Скоценеві пощастило уникнути розправи. Він вислизає з Києва й пробирається у Львів. А там уже вирує спортивнее життя. Навіть розпочинаються футбольні чемпіонати, в яких він бере участь. Звичайно ж, знову в складі«України».

Коли він опинився в таборі переміщених осіб, то й там швидко сформував футбольну команду. Вони не тільки нещадно громить команди з англійських та американських окупаційних військ, а й упевнено перемагає те, що лишилося від елітних німецьких футбольних дружин на взір «Баєра» – чемпіона Німеччини. У нього виграно з рахунком 5:0. І скрізь перемогу вирішують фірмові голи Олександра Скоценя. Його запрошують до Бельгії. Він впевнено вписується в колективі тамтешніх професіоналів. Але довго йому тут грати не довелося. Скоценя вже запримітили французькі футбольні селекціонери, що зробили йому супервигідну пропозицію – «Ніцца», славетна команда, з якою  пов’язано яскраві cторінки французького футболу.

Так починається його зоряний час. Уже після перших двох матчів у складі «Ніцци» про нього захоплено пише преса. Його називають гроссмейстром, грандом, віртуозом футболу. Він одразу ж стає улюбленцем публіки. «Рашен Скосен» не втомлюється повторювати, що він – не «рашен», а українець, то більше, український націоналіст. А вдома його прізвище тепер ніде не згадується. Він викреслений з історії радянського футболу. Його, мовляв, там ніколи не було.

В усіх альбомах київського «Динамо», в усіх мемуарах динамівців Скоценя немає. З’являється покоління уболівальників, які ніколи не бачили його на футбольному полі. Хіба що чули про нього від старших, які не можуть забути натхненної гри цього чарівника.        Зате у Франції про нього написано вже сотні статей. Журналістів цікавить усе з ним пов’язане: що він їсть, що п’є, які кольори любить, які має плани на майбутнє і т. ін. Одне слово, зірка…

Три голосних сезони в «Ніцці». Найпопулярніший футболіст Франції. Але йому вже тридцять два роки. Звичайно, він може ще кілька літ пограти. Його фізичні кондиції згасатимуть не дуже помітно. Однак Скоцень вирішує піти з французького футболу в зеніті своєї слави. Його родичі, що виїхали по закінченню війни до Канади, добре там улаштувалися й кличуть його до себе. Не піддається на вмовляння лишитися. Прощальний матч. На трибунах плакати: «Скоцене, дякуємо тобі!», «Скоцене, ми тебе любимо!», «Скоцене, ми тебе не забудемо!». Він старається з усіх сил і зриває овації. І ось він, останній гол Скоценя в Ніцці. По закінченню матчу вболівальники несуть його із поля на руках…

У Канаді Скоцень не тільки тренує команди молодих українців, не тільки виступає за колектив, за яким іде голосна слава. Він популяризує європейський футбол, організовує чемпіонат провінції. Саме за цю спортивну місію і за життя, віддане футболові, його нагороджують найвищою нагородою, якої в цій країні може бути відзначений спортсмен, – кубком Голанда. А ще стає активним громадським діячем та одним із активістів Організації українських націоналістів.

У нього з’являється бажання написати книжку, в якій розповість про всю свою футбольну одісею. Намовляє журналістів, які взялися йому допомогти. Викладає їм валізи матеріалів. Стоси французьких газет. Сотні знімків. Листи. Пишуть колективно, хоч оповідь іде від першої особи, від нього, Олександра Скоценя. Послідовно розповідається про те, яким популярним був футбол у Львові в тридцяті роки. Яким був культ його в родині Скоценів, де слідом за старшими братами, які також стали відомими спортсменами, захворів на футбол і Лєньо. Докладно описується вся його спортивна біографія. Далі розмова переростає в узагальнення на тему: спорт у Галичині в 20-і й 30-і роки. Спортивні досягнення української еміграції в Північній Америці. Але головна дійова особа в Скоценевій книжці – це, звичайно ж, футбол. Футбол, котрий повів у широкий світ малого Лєньо з Левандівки.

Це видання – трохи скорочений варіант праці Олександра Скоценя. В ньому опущено деякі подробиці, скорочено виклад статей із французьких ЗМІ та з українських газет Канади. Але збережено стиль викладу й лексичні особливості. З книжки виразно чутно живий голос оповідача, легко вгадується його симпатичний людський характер.

Блискучу передмову до книжки «Український Пеле, або Батяр Лєньо з Левандівки» написав Михайло Слабошпицький, який приятелював зі Скоценем. Він же й став ініціатором перевидання книжки. У згадуваній передмові є такі слова:

«Слава Богу, що йому забажалося створити цю спортивну автобіографію. В ній ми прочитуємо не тільки про його футбольні тріумфи, а й про те, як ішов на свої спортивні вершини Лєньо з Левандівки, і про те, яку ціну завжди треба заплатити за видатні успіхи. І, ясна річ, не тільки в футболі».
Олег Штогрин.