У дні, коли український народ відкриває все нові імена легендарної УПА, ми вирішили опублікувати спогади одного із вояків цієї армії Богдана Мака (Михальчука). Народився він у селі Полівці Чортківського району. Батько його, Іван Михальчук, колишній сотник Січових Стрільців, був один з тих, хто створював мережу структур ОУН на Чортківщині, тому його син Богдан рано залучився до співпраці з цією організацією.

Богданові, псевдо якого було “Мак”, довелося брати участь у похідній колоні на Східну Україну. Він виконував обов’язки зв’язкового з провідником Буковинського куреня Петром Войновським, керував роботою юнацької організації ОУН Чортківщини. Доля звела його у повстанській боротьбі з провідником УПА – Захід Василем Сидором — легендарним командувачем цієї військової структури. Він входив до штабу Карпатських з’єднань УПА і співпрацював з Володимиром Феденяком, Василем Беєм, Петром Полтавою, Осипо Горповим, Василем Галасою та іншими провідниками Воюючої України. Про численних своїх героїчних друзів Богдан Мак розповідав у багатьох статтях,  книгах: “Василь Сидор і справа його життя”, “Юнацька чота старшинської школи УПА”, “Вільна Україна — сенс нашого життя ” та інших виданнях.
Фрагменти із спогадів нашого земляка пропонуємо увазі читачів. Автор намагаєтьс відтворити дух справжнього патріотизму і самопожертви тих, хто із зброєю в руках піднялися до боротьби з окупантами українських земель за відновлення незалежної держави.

Він загинув так, як нас учив вмирати – на першій лінії, в бою…

Василь Сидор народився 24-го лютого 1911 року в селі Спасів на Сокальщині. З ранніх років виховувався на самостійницьких ідеях і вже молодим хлопцем належав до української організації «Пласт» та Організації Українських Націоналістів. У вищих класах гімназії, хоч він ще був дуже молодою людиною, його покликають до Обласного Проводу ОУН, де він всеціло віддається революційній праці – широко та міцно розбудовує мережу ОУН на Сокальщині та поширює її на Волинь і Холмщину.
Так як Сидор був активним в обстоюванні прав української нації, польська влада не дозволила йому розпочати матуру в Сокалі.
Тому він переїздить до Перемишля і тут закінчує гімназію з відзначаючим поступом. По закінченні гімназії Сидора покликають до польського війська. Навчається у Старшинській школі, яку закінчує з відзначенням.
По закінченні військової служби Сидор вступає до Львівського університету, але польська влада починає його переслідувати, однак не довівши його приналежності до ОУН, випускає на волю.
На 25-у році життя, в 1936-му, його покликають до Проводу ОУН на ПЗУЗ, як одного із найздібніших організаторів та військовиків у рядах ОУН. На цьому посту Сидор розбудував ОУН на Волині, Поліссі та Холмщині.
З ним тоді працюють такі люди як Климів, Жарська, Ваврук, Кравчук та один із найкращих синів Волині, пізніший командир запілля УПА – Волошин-Павленко.
У серпні 1936 року Сидор, як військовий референт ОУН на ПЗУЗ, висунув план організації спеціальних військових частин, які на взір колишніх відділів УВО рейдували б Поліссям, Волинню і Холмщиною, та були б ядром проти польської армії. З огляду на те, що поляки у вересні 1936 року провели масові арешти української інтелігенції, а найближчі соратники Сидора потрапили в польські руки, організацію відділів було відложено на деякий час. Та в липні 1937-го таки створено першу групу “Вовків”. Вона складалася з 32-х вишколених військовиків, деякі старшинським вишколом, котрі вже були раніш випробувані у різних операціях ОУН. Саме тут був створени повстанський мари “Гей-гу, гей-га, нас було 32”… і саме тут зародилася пізніша УПА. В 1942 році Василі Сидор реорганізовує групу “Вовків” і продовжує розпочате діло, як перший і найкращий         організатор Української Повстанської Армії.
Восени 1937-го року Сидор організовує другу з черги групу “Вовків” на Горохівщині. Зовсім не випадково, що під час Другої світової війни на теренах Холмщини, так званої Третьої Округи Закерзонського краю, на відтинку Данилів, повстають відділи “Вовків”.
Масові арешти у 1938-му році (між арештованими був і Василь Сидор, перервали на деякий час дію “Вовків”, як і всіх бойових кадрів ОУН. У липні 39-го за дорученням Сидора, який був провідником в’язнів, членів ОУН, у Бригідках (тюрма), тікають з в’язниці провідні члени ОУН, між ними «Гроза» і «Вовківчак», з дорученням відновити діяльність військовиків ОУН на ПЗУЗ. “Вовки” знову зібралися на Поліссі і напередодні німецько-польської війни в околицях Янова повстає “Поліська Січ”.
З розвалом Польщі вийшов на волю і Василь Сидор. І коли більшість провідних членів ОУН переїхали на незайняті москалями землі, він залишається на землях окупаційних і продовжує боротьбу за святу ідею волі у підпіллі.
У лютому 1940-го року Сидора викликають за кордон на нараду Революційного ОУН, але одразу ж він повертається на рідну землю до праці, до боротьби. Він вірив, що Провід мусить бути в перших рядах, був переконаний, що не можна “здобувати” Україну і керувати боротьбою з теплого готелю на еміграції, тоді як вояки вмирають голодні і холодні у завзятій боротьбі з ворогом на рідних землях.
У грудні 40-го Провід кличе Сидора до Кракова для викладання на Старшинських курсах. Тут, у березні 41-го бере участь у з’їзді Крайових Провідників, а у травні є учасником у Другому Великому Зборі ОУН, де Сидора покликають до Головного Проводу. З квітня 41-го Сидор – член Головного Проводу, і навесні 42-го його відправляють на Волинь, де в короткім часі він організовує відділки “Дорош”, “Крук”. “Гонта”.
1942-й був нелегким. На наших землях хазяйнували фашисти і їх помічники – власовці Щоб протистояти їм, створювалися стихійні повстанські відділки. Аби зупинити цей хаос, їх потрібно було підпорядковувати одній команді, адже наслідки могли стати невтішними – ці відділки могли б використати москалі. Це добре розумів Провід військової референтури на чолі з Романом ІІІухевичем. Тож Шухевич, щоб мати контроль цілої ОУН, об’єднав у військову референтуру всіх крайових провідників і таким чином на його основі міг творити УПА.
Наприкінці 1942-го року УПА-Волинь вже нараховувала понад 2 тисячі вояків. Сидор був її першим шефом, керував цілісністю дій на Волині. Творить тут Команду УПА-Волинь, номінуючи командиром провідника ПЗУЗ Романа Клячківсьйого – Клима Савура. Уже наприкінці 1943-го року УПА-Волинь нараховувала понад 8 тисяч вояків. Сидор передає обов’язок шефа штабу полковникові Ступницькому, а сам повертає до праці у Головному Проводі ОУН. Восени 43-го він реорганізовує відділи УНС в Галичині і за дорученням Шухевича стає Головним Командиром УПА-Захід під псевдо “Шелест”.
Уже у 1944-му році УПА зросла до неймовірної величини, тільки УПА-Захід нараховувала понад 40 тисяч вояків. В час амністії, поворотів з Німеччини та переселення із Закерзонії “Шелест” розпускає велику частину цих людей. В УПА-Захід залишається тільки 12 тисяч вояків, з того на Закерзонії – понад 2 тисячі. З 1944 по 1947 роки УПА-Захід проводила величезні бої з військами НКВС, польською червоною армією, а також “яструбками” – яничарами, які служили кожному за кусень ковбаси, часто під “плащиком” УПА.
УПА мала великі втрати, та москалі втрат мали більше. За архівними даними тільки з 44-го по 46-й було вбито п’ятнадцять з половиною тисяч і сорок сім тисяч ранених НКВееСівців. Ці цифри були відомі лише першим особам Москви. Принагідно треба пригадати, що відділки «Шелеста» знищили одного мадярського генерала, який співпрацював з німцями, німецького генерала Люце, генерала армії Ватутіна, генералів Червоної Армії Ровенського, Москаленка, польського        генерала Сверчевського та багатьох інших високопоставлених офіцерів та розвідників ворожих армій. Лише полковників було знищено понад 60. Зокрема загони УПА- Захід знищили понад 20 тисяч військовослужбовців окупаційних військ.
У чисельних боях падали вояки УПА. Їх ставало щораз менше, але дії їхні не меншали. У 1945-47-х роках не один раз ходили в Івано- Франківськ, Львів та інші міста України. У 1947-му їздили       в «гості»   до Республіканського НКВС на Короленка, 33 в Києві і виконали важливе завдання, призначене “Шелестом”.
Поїздки групи були апробовані і часто опрацьовані “Шелестом”.
У лютому 1948 року я (авт.) з причини хвороби був відправлений на Захід на лікування. Однак намагаюся тримати зв’язок з Україною.
У 1958 році отримав листа від “Зірки” – зв’язкової “Шелеста”, у якому вона розповіла про останні хвилини життя Сидора «Шелеста». 17-го квітня 1949 року, раннім ранком, над рікою Лімницею, біля села Ясень, НКВС оточило приміщення “Шелеста”. При Сидорові був тільки 14-літній Зенко, який незважаючи на юний вік, пройшов багато вишколу. Обидвоє кинулися в бік ріки. Вороги мали завдання захопити «Шелеста» живим, тож тривалий час пропонували йому здатися. Герої відмовилися. За хвилину Зенка прошила куля, і він, щоб не потрапити в руки ворогу, кидає гранатою в «рубашників», а другою розриває себе. НКВееСівці біжать до “Шелеста”, щоб схопити його живим та він «косить» їх з автомата. У ту хвилину автоматна черга прошила “Шелеста”.
Того ж дня “Зірка”, яка була свідком загибелі «Шелеста», дзвонила до Львова відомим лише окремим людям паролем про його загибель: «у мене перестала працювати електрика”…
Сидор-“Шелест” загинув так, як нас учив вмирати – на першій лінії, в бою…