Їх часто приймають за переодягнених акторів, які нещодавно закінчили свій виступ в театрі. Насправді ж це представники менонітської течії анабаптистського походження – аміші. Вони представляють рідкісну деномінацію протестанського руху: не визнають благ цивілізації і тримаються подалі від держави. Заснував її швейцарський священик Яком Аммам.
Тривалий час, аміші зазнавали масштабних гонінь у рідній Німеччині за звичаї хрещення в дорослому віці і протистояння союзу церкви і держави. Через загрозу їх життю, вони масово переселились до Америки. До недавнього часу, про існування амішів було відомо лише на теренах США та Канади. Як виявилось, вони проживають і в Україні, у деяких селах Тернопільської і Івано-Франківської областей. Головна ідея жителів цих сіл – бути подалі від держави і цивілізації. Вони фактично перебувають у сімнадцятому столітті, чим доводять, що зупинити час можливо. Ніякого «гріховного зв’язку» з державою: у них заборонено користуватись технікою, робити аборти, літати літаками та носити сучасний одяг.
Аміші приймають хрещення дорослими. За три роки до цієї події, їх відправляють пізнавати світ. Той, хто вирішив прийняти умови життя, які пропонує сучасний світ, залишаються в містах, але назавжди втрачають рідних батьків, які публічно від них відмовляються. Лише ті, хто повертаються, стають шанованими амішами. До речі, у США навіть існує телешоу присвячене дорослішанню і хрещенню амішів. Парадоксальним є те, що представники течії не люблять зйомок, вони цураються журналістів, туристів і інших представників цивілізації. Силу застосовувати їм не можна, тому, щоб уникнути контактів з несвоїми, вони просто ховаються. Журналіст «Телекритики», побувавши в українському селі аміш, коментує їхню реакцію: «Вони закривають руками камеру, потім просять йти геть».
Учасники анабабтистської течії не служать в армії, не цікавляться політикою, освітлюють будинки гасовими лампами, не будують церков. Вони не мають телебачення, не читають книжок, не здобувають вищої освіти. Жінки, переважно, швеї, а чоловіки – майстри. Навіть якщо чоловік їде на заробітки, аміші не відпускають його далеко — в область, максимум — до Києва.
В них сувора дисципліна: підйом, обід, комендантська година. Як тільки на годиннику перша година дня, аміші збираються за одним столом, потім читають молитву і обідають. До речі, сектанти не відвідують цвинтарів і тому їхні могили швидко заростають бур’янами. Доглядають лише могилу Івана Деркача, бо він познайомив селян з вірою амішів. Кожного дня, після обіду, вони перетворюються на паломників і прямують до його могили в сусіднє село Делева. Це своєрідний аналог прощі. Під час неї, сотні дорослих людей плачуть на колінах, потім, по дорозі додому, переказують один одному накази пророка Івана. Його син Петро, сім’янин, батько 15 дітей стверджує: «Бог був йому дуже близьким приятелем. Це дійсно був пророк». Українські жінки-аміші, до речі, повинні народити не менше 15 дітей. Зазвичай, до тридцяти років дівчата народжують до семи разів. Живуть сім’ї у блакитних будинках, по кілька поколінь у дворі. Старші стежать за молодшими. До школи ходять лише до восьмого класу.
В Україні амішів називають ще хустинниками. Жителі західноукраїнських сіл та й українці загалом не розуміють їхню віру. Деякі вчені, побувавши в селах Раштівці Гусятинського району та Стинка Бучацького району Тернопільщини, де живуть громади амішів, прийняли цю своєрідну релігійну групу за язичників. До речі, хустинники вірять в живого Бога, але Божу Матір не визнають. Цитують слова пророка: «Діти, подумайте, якби Христос дозволив собі розкіш, він би став Сином Божим?» . «Тому і ми їздимо на конях, все інше – гордість. Ви вважаєте, що машини на добро, але вони полегшують життя, а не розум» – кажуть аміші. Коли Іван Деркач помер у 2009 році, місцеві хустинники чекали на його воскресіння, чергуючи біля могили вдень і вночі. Тепер щодня ходять на могилу, моляться і плачуть.
Звичайні люди ігнорують амішів, хоча другі відкриті до спілкування. Через те, що аміші не дивляться телевізорів, не мають комп’ютерів, не знають, що таке інтернет і т.д. «заручники цивілізації» просто не знають про що з ними розмовляти. У таких сім’ях панує культ дітей. Батьки ніколи не сварять і, тим більше, не б’ють своїх нащадків. Діти люблять малювати коней, яскраво розмальовувати книжки-розмальовки, із задоволенням читають казки, але шкільні свята і останній дзвоник ніколи не відвідують. Коли їх запитати «Як тебе звати?Де вчишся?», діти не називають імен; вони лише кажуть скільки мають братів чи сестер і що робить мама. Батьки-аміші категорично відмовляються отримувати будь-яку матеріальну допомогу від держави, бо вважають це гріхом. «Ми народжуємо дітей заради Бога, а не заради держави», – кажуть хустинники.
Харчуються родини добре, в раціоні постійно є м’ясні страви, риба, цитрусові. На зиму матері консервують багато продуктів. У них немає постів чи обмежень у харчуванні і грошей на їжу вони не шкодують. За словами фельдшерки одного з сіл, де проживають аміші, вони ніколи не звертались за медичною допомогою допоки не почали часто вмирати діти. Вони навідріз відмовляються від переливання крові та протизаплідних засобів, тому й народжують «як дасть Бог». Головна цінніть для амішів — це сім’я та діти. Вони не намагаються зробити успішну кар’єру, а зосереджуються на щоденних клопотах, які у їхній системі координат набувають первісного значення: навести у хаті лад, аби було чисто.
З історії відомо, що протягом багатьох поколінь аміші одружуються лише з одновірцями, через що утворилась генетично закрита людська популяція, яка є нетиповою для сучасного світу. Сьогодні кількість амішів сягає 200 000 людей. Вони є послідовниками приблизно 200 засновників, які емігрували з Європи в інші країни.