Дивлюсь на Україну з широко відкритими очима і диву даюся, де вона бере стільки сили йти впевнено по гострому камінні. Коли впаде, то знов підіймається і гордо йде далі. ЇЇ енергія, то її народ. Народ, котрий прокинувся від сну терпіння і кинув виклик своїй владі в ім’я найвищих європейських цінностей. І хоч стала Україна буферною зоною між Заходом і Сходом, але до останнього готова боротися за свій народ, свою землю, свою незалежність.
Ми опинилися на роздоріжжі з питанням: куди далі? Та чи є питання вибору для нас риторичним? Україна завжди була частиною Європи. Україна — це і є Європа! Ще тоді, в період українського відродження, Микола Хвильовий, вболіваючи за європейську Україну, сказав: «Геть від Москви, дайош Європу!» з надією культурного й духовного піднесення українців. Історія Росії показує, що для неї були неприйнятними ні західні, ні східні цінності. Про це говорив і Степан Бандера, що Москва намагалася погрозами стероризувати світ та примусити всі народи до щораз більших поступок на користь московської загарбницької експансії.
Хто тільки не посягав на нашу землю, «…аж два царювання сплямовано гашенням нашого духа», як писав великий українець Пантелеймон Куліш, однак ми отримали країну, багату духом, щедру дарами і викохану словом. Два царювання хотіли бачити українців, то Польща і Росія. Все ж Польща першою визнала незалежність України і налагодила дружні польсько-українські відносини. То чому Росія все ніяк не вгамує свій голод, чому не бажає знайти порозуміння й розсіює розбрат між братніми народами? Відповідь на ці питання знаходжу в нотатках польського редактора, публіциста Єжи Ґедройця, котрий писав: «Росія не може примиритися з незалежністю колишніх радянських республік і, особливо, України. Про це свідчать її намагання зашкодити вступу наших країн до НАТО». Не може примиритися… хм… А може просто не хоче бачити Україну ні в НАТО, ні в ЄС за аналогією «білоруського варіанту».
Україна сьогодні втягнута в доволі серйозну геополітичну гру, де реальними акторами є фінансово-промислові кола США, Західної Європи, Китаю та номенклатура Кремля. Україна стала причиною демонізації Путіна в очах західної громадськості, поступової ізоляція путінського режиму та, напевне, його краху в майбутньому. Яку стратегію за таких умов має витримати новий український уряд? Думаю, що це має бути найбільш раціональна стратегія — вступ до ЄС. У геополітичних вимірах ми отримали шанс доволі швидко інтегруватись у євроатлантичну зону, тому важливо таке входження зробити якнайшвидше, оскільки зовнішня загроза не залишає нам іншого вибору. З другого боку, Україна настільки пов’язана і економічно, і політично, і культурно з Російською Федерацією, що без врегулювання стосунків з нею неможливо рухатися далі. Добре було б підтримувати зв’язки з усіма сусідами і спільно шукати варіанти виходу з кризи. Як бути?
«А може нам потрібно вести нейтральну політику?» — питаю себе. Але ж Україна її вже проводила за принципом «і нашим, і вашим», в результаті якої виявила свою цілковиту неспроможність, декларуючи європейський вибір. Тому голосом свого народу кажу «ТАК» на підтримку євроінтеграції. Нам треба зробити крок вперед, стати кращими, але не гіршими.
До того ж українці визначилися зі своїм головним геополітичним вектором ще тоді, коли вийшли на Майдан, коли сотня молодиків віддала свої життя за європейську Україну. Тому в політичному, територіальному та культурно-ментальному відношеннях Україна має увійти до всіх європейських політичних та економічних структур і приєднатися до НАТО, а також налагодити стосунки з Росією.
…Дивлюсь на Україну і бачу в недалекому майбутньому її квітучий сад, наповнений соковитими плодами, яскравими барвами і щасливими обличчями. І до того саду злітаються найкрасивіші птахи, які всьому світу співають про велич України.