Радянська власть нічим особливо йому не допекла, але і не стала рідною… Може і повоював би з «гансами», так не повезло з мобілізацією… Місцеві крикуни-большевики десь дременули, як тільки німці підійшли до селища… Ніхто в совіцьку армію не покликав – ото і пішов, довго не роздумуючи, у поліцаї. Іванові – за п’ятдесят… Чого пішов? А біс його… чи Бог святий знає! Заповзявся вижити, щоб побачить те, що буде… Шкоди людям не робив, але трохи… «покерував», виконуючи розпорядження нової влади.
ПОЛІЦАЙ
Іван Кардуба, сільський поліцай, не міг зрозуміти, що то є: місцевий староста Петро Хворост виписує багатьом хлопцям та дівчатам нові документи, применшуючи їм вік. Германці розклеїли скрізь свої плакати, які закликають молодь їхати до Німеччини, де обіщають тій молоді справжній рай. Є і окремі охочі, а більшість – ні! Батьки-матері (більшість – матері) несуть Петрові… гостинці та просять записати дитину на год-два меншою, щоб не потрапити в набір… То що ж то є(?), роздумував Іван: героїзм-ризик чи… жадність? Чи ті… гостинці, отримані від односельців, – мета такої бурхливої діяльності, чи дійсно чоловік переймається сумнівами-болями батьків за їхніх дітей! Як воно – один Бог знає… Де та Красна армія!? Кажуть, на Волгу та на Кавказ німці продовжують наступ… А чи воно зміниться щось? Мучили раздуми Івана…
Радянська власть нічим особливо йому не допекла, але і не стала рідною… Може і повоював би з «гансами», так не повезло з мобілізацією… Місцеві крикуни-большевики десь дременули, як тільки німці підійшли до селища… Ніхто в совіцьку армію не покликав – ото і пішов, довго не роздумуючи, у поліцаї. Іванові – за п’ятдесят… Чого пішов? А біс його… чи Бог святий знає! Заповзявся вижити, щоб побачить те, що буде… Шкоди людям не робив, але трохи… «покерував», виконуючи розпорядження нової влади.
…Івана приставили німці до товарного вагона на станції. Більше тридцяти хлопців та дівчат (а може – ще приженуть кого) завтра поїдуть у «щасливий» світ, де – рай! Скоро вечір… Іван сидить на траві біля задраяного вагона: курить… Дорідні полини на запасних коліях – заввишки в ріст людини… Німці щойно пішли… Тиша… Згадався сьогоднішній ранок…
На вигоні біля Івана Чанхайця зібрали «ганси» усіх «претендентів» на поїздку до… раю. Крім хлопців-дівчат – ще четверо чоловіків: тих, що воювали, але якимось чином опинились вдома… Хто з полону втік, хто з оточення вирвався, а хто… Та Бог святий знає, хто як опинився вдома! Головне, що поліцаї та «добрі» сусіди допомогли цих чоловіків виловити: для каторжних робіт чи концтаборів…
І тут Микола Філімончик – рвонув у кущі бузку та бузини: до яру! Коротка автоматна черга – там, в кущах, Микола і завершив свій земний путь… Вереск! Плач! Жах!
– Іване! – враз хтось вирвав чоловіка із спогадів – Іване, це я – Мотря! – З кущів сторожко виглядала жінка, недалека сусідка.
– Ти чого?
– Іване! Я не сама… Там… у лісосмузі – ще троє… Відпусти наших! Ми тобі… тут… багато чого… Здоровенна торба… І горілка, Іване! Чуєш…
Чоловік дивився на Мотрю і не бачив її.
– Іване! Ва-ня!
– Скільки… ваших?
– Сім чоловік… Ну… хлопців і дівчат.
Іван продовжував дивитись десь… крізь Мотрю… Враз підвівся, відсунув трохи задвижні двері і, обернувшись до Мотрі, сказав:
– Називай своїх! Швидко! Нехай виходять! І – в кущі!
– Іване! Іваночку… Спасибі! Ось торбина… Коло рейок поставила… Там усе… знайдеш, що треба… Спасибі, Ваню! Діти! Діточки! – і почала називати своїх. – Діти, швиденько! Он туди – у лісосмугу! За кущами там… матері ваші у лісосмузі… Швидесенько, діти! Бігом! Ваня, рідненький! Спасибі!
– Ідіть… бігом! Ідіть…
Десь через годину – прийшла нова «делегація»… Теж з торбиною… А потім – ще… і ще… і ще… Іван пив – відпускав – пив – відпускав – пив… пив-пив-пив…
Ближче до ранку у вагоні залишилось шестеро хлопців і дівчат. Іван, похитуючись, відсунув двері…
– Діти! Хто хоче – ідіть, куди… знаєте… А я – лягаю спать… Завтра – важкий день… Чи вже… сьогодні.
Розбудили Івана не пташки, не гаряче серпневе сонце, а – німці. Офіцер тицяв дулом пістолета в плече… Щось кричав… За його спиною стояли ще три «ганси». У вагоні – нікого не було…
Постріл пролунав сухо, але – переконливо! Запекло десь нижче плеча…
– Швайн! – офіцер озвіріло дивився в очі поліцая.
– Швайн… – похитавши головою, тихо промовив Іван і підвів очі до неба, де високо-високо кружляв… чи то шуліка, чи степовий орел, а чи ангел… Але не білий, а сірий…
Василь Мошуренко.
11.04.2013 р.
Київ