Головний висновок, який можна вивести із вище зазначеного широкого (чотири покоління) спектру генерацій: вірші Богдана Задури, наче кохання, яке за приказкою, здатне підстерегти людину у будь-якому віці. А вік, повірте, має значення. Коли сімдесятилітній дідусь закохується у молоденьку дівчину, це ще можна збагнути. Але, щоб шістнадцятирічний хлопець вподобав шістдесятилітню бабусю, це вже рідкість. Тому відкинемо аналогії.
ПОЕТ ПРИКУРЮЄ
Задура Богдан. Нічне життя. – Львів : ЛА «Піраміда», 2012. – 140 с.
«Нічне життя» – це вже друга збірка польського поета Богдана Задури, що вийшла в Україні; перша «Поет розмовляє з народом» побачила світ 2007 року у видавництві «Фоліо». До її появи призвели старання трьох перекладачів, котрі належали, принаймні сім років тому з певною долею умовності це можна було стверджувати, до трьох поколінь: Дмитро Павличко – старше, Микола Рябчук – середнє, Андрій Бондар – молодше. Однак тепер, коли молодшому Андрієві Боднару виповнилося сорок, а «Нічне життя» переклав двадцятишестилітній Андрій Любка, ситуація виглядає дещо інакше. Але справа не в тім. Головний висновок, який можна вивести із вище зазначеного широкого (чотири покоління) спектру генерацій: вірші Богдана Задури, наче кохання, яке за приказкою, здатне підстерегти людину у будь-якому віці. А вік, повірте, має значення. Коли сімдесятилітній дідусь закохується у молоденьку дівчину, це ще можна збагнути. Але, щоб шістнадцятирічний хлопець вподобав шістдесятилітню бабусю, це вже рідкість. Тому відкинемо аналогії. Кохання дуже часто неможливо від’єднати від фізіології (яка якщо й не є причиною, то частенько виявляє себе наріжним каменем почуття), тоді як поезію не завжди знають, до якого місця притулити – чим вона спричинена, для чого потрібна? Отже, щоб не виглядати шарлатаном, я лише констатую універсальність віршів польського поета, але не беруся, принаймні в цій рецензії, давати пояснення цьому феномену. Тим паче, може статись, це вже відбулося без моєї участі. Гадаю, передмова Дмитра Павличка і післямова Андрія Бондаря зіграли свою інформаційно-пізнавальну роль. Утім, це – лише рекомендації, до яких можна прислухатися або ж нехтувати ними. Головне, навіть не як і про що «Поет розмовляє з народом», визначальним є та екзистенційна сверблячка – мурашки, що пробігають по тілу від самого лише звучання поетового голосу. Богдан Задура наділений голосом, який продовжує звучати, навіть тоді, коли поет мовчить.
В анотації зазначено, що до книги «Нічне життя» увійшли вірші із чотирьох останніх збірок Богдана Задури «Питання часу», «Усе», «Нічне життя» і «Воскресіння пташки». Проте тексти, на відміну від фоліовського видання, укладено без зазначення, з якої саме збірки вони взяті. Можливо, так і краще. Без поділу, без хронології… Тексти постають як певна дещо розхристана цілісність. Якби когось ця розхристаність дратувала, нехай без вагань спише її на молодість перекладача. Ті, кому подобається непригладженість та непричесаність, матимуть рацію, коли із задоволенням чи подивом визнають, що живий класик, увінчаний літами і мудрістю, зумів зберегти молодечу розбишакуватість. Здається мені, останнє буде правдою. І я б вважав це здобутком. А позаяк не всіх тішать і надихають чужі здобутки, розряджу атмосферу, зауваживши, що й Богдан Задура не обійшовся без втрат. Для прикладу візьмімо його вірш «З чого я виріс». Йдеться не про речі, які живили поета й спричинилися до його подальшого росту (хоча і цей аспект безперечно присутній), а про все те, що вже відслужило свій вік, зіграло свою роль і відтепер непридатне для вжитку. Найбільш мене вразили рядки:
з переконання
що добрий вірш
дає більше задоволення
ніж споглядання гарних сідниць
Звичайно ж, це явний регрес, що достойний одвертого осуду. Адже вірш, як-не-як, виступає виявом духовних вартостей, а, як нам відомо із різного роду підручників, саме духовність вивищує людину над матеріальним світом. А тут, отак враз, взяти й проміняти висоти духу, ні, навіть не на тілесність, а на, у буквальному розумінні, даруйте, сраку, – хоча якою б гарненькою вона не була, це у ніякі літературознавчі ворота не лізе! Якщо формально… Утім, цілком можливо, що вірші – це не те, що підтримує процес духовного буття, цебто вони є не духовною поживою, а духовними екскрементами. Власне, рядки із вірша «[Тіла містичні]» із жорсткою прямотою правдолюба підштовхують саме до подібного висновку.
мишачий послід
коров’яче лайно
людські вірші
Як вам такий постмодернізм? (Після цього запитання варто було б поставити смайлик). Особисто я не став би вибудовувати подібного ряду, проте й сперечатися з Маестро не буду. Це все одно що сперечатися із Вітольдом Ґомбровичем щодо його есею «Проти поетів», який насправді за поетів, тільки без мішури. У цьому сенсі ні Ґомбрович, ні Задура не видаються мені епатажними. Задура ставить на пробу читача, бентежить його, дражнить, розхитує усталену ієрархію культурних цінностей. Здається, якраз усталеність найбільш неприйнятна для поета, усі ці готові мірки, готові відповіді… Можливо, усе залежить від рівня больового порогу. У багатьох людей він надто низький, щоб споглядати істину без прикрас. І це справді «Нестерпно», коли:
уся правда
усю добу
де б ти не був
Кому це під силу? Уся правда – хіба що для Бога, з котрим у поета, здається, непрості стосунки:
А канібалізм
часом не тому становить
таке табу
що це Бог
харчується
людьми?
Чи йдеться поетові про євхаристію? Її зворотній образ, коли не людина поїдає Тіло і Кров Христову (сина Божого), а Бог живиться людиною… В літературі існує прийом перестановки, у якому два протиставлені об’єкти міняються домінуючими ознаками. Але навряд чи поет мовить це заради самого ефекту обігравання. Чи не є ці слова ознакою розпачу? Лише з розпачу можна зважитися висунути Богові подібне звинувачення. А, озираючись на світ і людину в ньому, дуже легко піддатися цьому почуттю. І не завжди рятує те, що
у певному віці
вже знаєш
що розпач
це таке ж саме слово
як інші
Бо мало дожити до цього віку, до цього досвіду, ним ще треба вміти скористатися. Чи здатний поет на те, чого не здужає здолати філософ? Відомо, що Божою поміччю все можливе, але ж стосунки з Богом… У цій ситуації не варто робити поспішних умовиводів, як та «Американська кузинка»:
Якби ти писав
во славу Бога
а не свою
то мав би теж
і фінансовий успіх
каже
не прочитавши
жодного
мого вірша
Отже, спочатку читання, а потім підсумки.
Повертаючись до втрачених переконань Богдана Задури, можна тільки подивуватися. Дивно, що у нього ці переконання взагалі були, тоді, коли більшість поетів, либонь, їх і не приміряли. Задура – ідеаліст, іронічний ідеаліст. Причому ця поетова іронія слугує йому не так захистом, як підкреслює його вразливість.
Ця весняна погода
роздягає мене
не як коханка
а як різник
Цей віршик називається «Свято весни». І, либонь, це свято, із тих, які (за Гемінґвеєм) завжди зі мною. Поетові не позаздриш із багатьох причин. Але й роль читача – не для кожного. Читачеві також потрібна спеціальна підготовка. На це вказує Богдан Задура у вірші «Пролісок»:
перед прочитанням цього вірша
проконсультуйся зі своїм критиком
бо кожен неправильно прочитаний вірш
загрожує твоєму життю
чи здоров’ю
Будь ласка, майте це на увазі.
Відкривається книжка портретом автора і короткою, на пів сторінки, його біографією. А завершується невеличкою післямовою «Від автора». Скидається на те, що в оформленні обкладинки використана світлина Богдана Задури. Мабуть, це робочий кабінет поета. Він сидить за столом між стосами книг і, трохи нахиливши голову на бік, спокійно припалює цигарку від паперового смолоскипа (полум’я вище голови), якого тримає у лівій руці. Може, йому вірш не вдався, і він скрутив аркуш у рурку й запалив… Утім, вірогідно, все навпаки: цей вірш настільки досконалий, що коли поет згорнув його у трубочку, він спалахнув, мов неопалима купина…
Можливо, споглядаючи це фото, я колись напишу вірша «Поет прикурює» і присвячу його Богданові Задурі. А поки що можу сказати, що робоче місце кожного доброго поета повинне бути обладнане вогнегасником, навіть якщо поет давно вже кинув курити.
І не з поваги до техніки безпеки, а з поваги до поета.
Серпень 2014 р.