Слово животворче чи руйнівне

Запам’яталася фраза із якогось фільму: «Добре слово і котові приємне». Добре слово. Погане слово. Здавалося б, поняття надто відносні. Але хіба благословення дається для двозначного трактування? Хіба зуміємо витлумачити прокляття як щось позитивне? Епіграфом до своїх роздумів над словом намірявся взяти цитату із апостола Павла: “… Слово-живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, проходить воно аж до поділу душі й духа, суглобів та мозків, і спосібне судити думки та наміри серця” (Євр 4. 12). Перечитавши кілька разів вподобане мотто, збагнув, що я невиправдано злегковажив би, беручись самотужки давати оцінку слову, не посилаючись при цьому на Святе Письмо. Оскільки будь-яке людське судження завжди буде суб’єктивним, об’єктивним є лише закон Божий, Божі заповіді. Відтак існує тільки авторитет Біблії, Євангелії, авторитет Слова Божого.

Апостол Павло у посланні до Євреїв пише: «Вірою ми розуміємо, що віки Словом Божим збудовані…» (11.3). Ось як про це оповідається в Бутті: «І сказав Бог: «Нехай буде світло!» І настало світло» (1, 3). Все інше — таким же чином. Сказав Бог… І так сталося. Справді, одним лише розумом, що не озброєний вірою, людина не здатна осягнути велич і силу Слова Божого, попри те, що «Не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що походить із уст Божих» (Мт 4.4). Пересічна людина більше думає про хліб, аніж розмірковує над Словом Божим, і хоч її манною небесною годуй, вона слухає і не чує, дивиться і не бачить. Тільки духовна людина в серці своїм може сказати: «Слово Твоє — світильник перед ногами в мене, світло на моїй стежці» (Пс 119,105).
Оскільки людина створена за подобою Божою, то безперечно, що й слово людини є похідним від слова Божого. Але як гріх спотворює образ людини, віддаляючи і відрізняючи від образу Божого, так само гріх накладає відбиток на слово людське, від чого воно може стати руйнівним. Залежно від того, добром чи злом наповнює людина власне слово. На превеликий жаль, люди ставляться до власного слова без належної поваги, звівши його ціну до дрібної розмінної монети, або й гірше – смітять словами, спльовують ними собі та іншим під ноги… Людина забруднює недобрими словами свій життєвий простір, гублячи божественний зміст, викликаючи відразу в ангелів Господніх.
Усі ми є щоденними свідками брутальної лайки не вулицях. Лихословлять не тільки чоловіки – незалежно від стану, але й жінки. Лаються діти, бажаючи видаватися дорослими… Лихословлять політики і діячі культури. Мат привноситься в літературу. Напевно, іноді це художньо виправдано, позаяк існують поняття життєвої правди і правди художньої. Художникові дозволено все, але чи все те виправдане? Якщо художника не влаштовують якісь етичні й естетичні норми, що склалися в літературі, мусить самотужки виробляти критерії для внутрішнього користування, які б оберігали від самознищення, від підміни істоти творця істотою антитворця, руйнівника, варвара. З’являються літератори, яким просто нічого сказати, якщо вони не залаються. І такий стан речей поволі стає нормою.
Із власного досвіду знаю, як легко втратити відчуття ваги слова. Мені виповнилося двадцять літ, я щойно повернувся з війська, у моєму лексиконі найбільш вживані — нецензурні слова. Я звик до них, вони стали для мене незамінними. Усі інші слова, окрім мату, зробилися беззмістовними, прісними, ніякими. Якщо я замість лайки, вжив якесь пристойне слово, то це виглядало так, наче я нічого й не сказав. Принаймні так мені видавалося. І це притому, що в колах, де мені випало набувати життєвого досвіду, я зловживав нецензурщиною не більше від інших. Ймовірно, що й надалі усі свої негативні й позитивні почуття та емоції вдавалося б виражати за допомогою якогось десятка брутальних слів, якби мені не зустрілася жінка, заради якої я вирішив змінити себе. Дуже важливо, щоб у житті зустрівся хтось, заради кого хотілося б зробити себе кращим. Дуже важливо, щоб знайшовся хтось, хто б прагнув, аби ви стали кращим. Мені пощастило. І перше, що я зробив – заборонив собі лихослів’я. Ми повинні творити себе задля інших і для себе. Повинні, навіть якщо інші (наші близькі чи дальні) від нас цього не вимагають, а самим нам не хочеться. Повинні, бо цього хоче Бог.
Ісус Христос застерігає: «Кажу ж вам, що за кожне слово пусте, яке скажуть люди, дадуть вони відповідь судного дня! Бо зо слів своїх будеш виправданий і зо слів своїх будеш засуджений» (Мт 12. 36-37). Або й зовсім конкретно: «А хто скаже на брата свого: «рака», підпадає верховному судові, а хто скаже, «дурний», підпадає геєні огненній» (Мт 5.22).
Проте не задумуємося. Натомість тягнеться тьма люду до відблиска вогню пекельного, наче до істини. Якщо ж людина не має остраху перед вогнем пекельним, вряд чи стане вона тривожитися тим, що лихі розмови псують добрі звичаї. Тих же, які прагнуть дотримуватися добрих звичаїв і намагаються їх зберегти, нехай заохочуй підбадьорюють слова апостола Якова: «Коли хто не помиляється в слові, то це муж досконалий, спроможний приборкати й усе тіло» (Як 3.2).
Іще наостанок нагадаю застереження апостола Павла: «Благаю вас, брати, остерігайтеся тих, що і незгоди та зневіру проти науки, якої ви навчились, і уникайте їх; бо такі служать не Господеві нашому Христові, а власному череву і милими та піднесеними словами зводять серця простодушних» (І Кор. 16, 17-18). Судіть про слово не за буквою, а за духом.

Василь Слапчук