Мені здається, майстерність Фрончека-письменника виявляється не так в обробці й доопрацюванні віднайденого матеріалу, як в умінні виловити й вихопити цю історійку із людського та власного повсякдення. У цьому він подібний до майстра (є такі), котрий працює із тим, що йому постачає природа – вишукує якесь покручене коріння, різні сухі гілки із сучками; підніме щось таке, покрутить у руках, додасть кілька штрихів різцем, щось притлумить, щось увиразнить – і на подив довколишнім, перед їхнім зором постає експресивна фігура людини, або звіра, або птаха. Отак і Збіґнєв Фрончек.
ВІТЕР ЗІ СТОРОНИ ЕДЕМУ
Фрончек Збіґнєв Влодзімєж. Людський голос коня: Проза. – Видавничий будинок «Балдрук», 2010. – 124 с.
Фрончек Збіґнєв Влодзімєж. Любов у Любліні / Переклад з польської Олени Криштальської. – Луцьк : ПрАТ «Волинська обласна друкарня», 2011. – 168 с.
Із тієї невеликої кількості українських письменників, яким вдалося пробитися на Захід, більшість, якщо не всі, перші зарубіжні кроки зробили в Польщі. Польща стала для них плацдармом, з якого вони перекидали містки до інших країн Європи. Дещо і в Україні робиться для того, щоб польських авторів перекладали українською мовою, правда, левова частка перекладів здійснюється за сприяння різних польських програм та фондів, однак трохи видається і власними силами. Проте існує ще одна проблема: навіть за такої мізерної кількості перекладів із іноземних мов, українська критика дуже скупо відгукується на ті поодинокі книжки (навряд чи кількість перекладної літератури, що з’являється у нас упродовж року, дозволяє назвати ці анемічні потуги процесом), якими обдаровують українського читача видавці. Стосовно пофігізму наша критика на диво послідовна: нема перекладних книг – мовчок, з’являються – така ж сама гробова тиша.
Збіґнєву Фрончеку також не пощастило. На дві його книжки українською мовою, на скільки я знаю, не було написано жодної рецензії. Але краще пізно, ніж ніколи. Ці книги варті уваги. Не знаю, яке місце пан Збіґнєв займає в ієрархії польської літератури, але, пригадую, мій приятель, польський письменник Войцех Пестка, розповідав, що коли він навчався у Люблінському університеті ім. Марії Кюрі-Склодовської, то Фрончек на той час уже був легендою для студентської молоді. Здається, славу йому принесла не тільки літературна, а й дисидентська діяльність. У слові до українського читача першої своєї україномовної книжки «Людський голос коня» автор відзначає: «Мій коротенький “Лист Наполеона Бонапарта до Леха Валенси”, написаний 1981 року, був перекладений – у ті часи – на всі європейські мови, за винятком, на жаль, білоруської, російської. – А трохи далі зізнається: – Люблю книжки. Від дитинства, від завжди. Я прочитав їх тисячі, сотні маю в своїй бібліотеці, трохи сам надрукував підпільно: тобто нелегально, за часів комунізму. На примітивному, саморобному обладнанні друкував заборонені книги польського Нобелівського лауреата Чеслава Мілоша і невідомі в Польщі п’єси Булгакова». А в передмові до другої, що має назву «Любов у Любліні», мовить таке: «Найважчі речі – прості: казати правду, поважати людей, усміхатися до них, не уникати праці, шанувати Бога». Ось так Збіґнєв Влодзімєж Фрончек відрекомендовується українському читачеві. Таким і з оповідань своїх постає: добродушний, виважений, дотепний.
Фрончек називає свої твори оповіданнями. Аби не виникало непорозумінь (жанр, у якому він працює, доволі розмитий), варто взяти до уваги авторове уточнення, що про такі оповідання у Польщі кажуть латиною silvarerum, а перекладають як ліс справ або літературний бігос, зрідка бігос гультяйський. До першої книги увійшло 45 оповідань, до другої – 23. Зазвичай в основу оповідань Збіґнєва Фрончека покладена якась бувальщина (те, що відбувалося з самим автором або те, що він взяв із людських переказів), часом вона може бути близькою до анекдоту, часом до притчі. Зрозуміло, що персонажі, взяті із життя, мусять прототипів. Більшість із них звичайні люди, котрих прославив сам Фрончек, а декотрі встигли прославитися заздалегідь, тож входять до його творів як історичні особи. Це і Нобелівський лауреат із літератури Ісаак Башевіс Зінгер, і Міцкевич, і Болеслав Пруст, і польська письменниця Марія Домбровська, і наша Ольга Кобилянська, і ще чимало персон більш чи менш знаних у Польщі чи у світі.
Мені здається, майстерність Фрончека-письменника виявляється не так в обробці й доопрацюванні віднайденого матеріалу, як в умінні виловити й вихопити цю історійку із людського та власного повсякдення. У цьому він подібний до майстра (є такі), котрий працює із тим, що йому постачає природа – вишукує якесь покручене коріння, різні сухі гілки із сучками; підніме щось таке, покрутить у руках, додасть кілька штрихів різцем, щось притлумить, щось увиразнить – і на подив довколишнім, перед їхнім зором постає експресивна фігура людини, або звіра, або птаха. Отак і Збіґнєв Фрончек.
Одне зі своїх оповідань Фрончек розпочинає так: «Під час окупації село Ясени зробилося знаменитим завдяки вроді Маріанни Цебуювни, мужності Юзека Бартоса та розпачу Антонія Козла». Навіть, якби автор на цьому й закінчив, цей зачин настільки місткий, красномовний і структурований (самі посудіть, в одному реченні дається універсальна формула слави; слава окремих індивідів складається у колективну), що мовлене набуває завершеного вигляду. Подібно до таких оповідань-коротульок американського письменника Річарда Бротігана, як «Паперовий пил» або «Дуель Скарлатті». Така зав’язка містить інтригу, що збурює читацьку фантазію. Утім, це не є формальний прийом, завдання якого справити на читача певне враження, Фрончек не ганяється за ефектами. Єдине, що ним рухає – бажання говорити про головне, тільки головне це часом міститься у якихось незначних на перший погляд деталях.
А ось кінцівка іншого оповідання: «Добрий чоловік завжди посміхається. Відшукайте його в юрбі. Чи виконає він ваше бажання? Гадаю, він може зробити небагато. Більше залежить від вас. Майте відвагу бути щасливими». Не помилюся, якщо скажу, що оце заключне речення є головним меседжем письменника Збіґнєва Влодзімєжа Фрончека, квінтесенцією його творчості. Фрончек – реаліст, але реальність, яку він описує, зовсім трішечки зсунута у бік ідилії. Він нічого не прикрашає, ландшафти його художнього світу цілком пізнавані, як і люди, котрі їх заселяють, проте існує одна суттєва відмінність, її можна позначити як особливість клімату – вітер тут завжди дме зі сторони Едему, пом’якшуючи трагізм буття. Не скажеш, що герої та персонажі Збіґнєва Фрончека безгрішні, але їхній гріх – не той, що веде до смерті (за визначенням апостола Йоана). Тілесно ці люди смертні, але вони не приречені. Либонь, це й є головна особливість художнього світу польського письменника – відсутність приреченості. Фрончек не пише, керуючись бажанням розважити чи розсмішити, попри те, що більшість його оповідань позначені гумором. Чим старанніше він змішує кумедне з поважним, тим статечніший зберігає при цьому вираз. Фрончеків гумор – своєрідна форма благодаті, що зійшла на його героїв. Тому вони у своєму бутті-побуті, якщо не життєрадісні, то принаймні життєствердні.
Розпочав я цю рецензію 21. 11. 2014, коли Україна відзначала річницю Революції Гідності. Доволі скромно. На державному рівні, можна сказати, що й не відзначала. Президент України зустрівся з громадськими діячами – ініціаторами Євромайдану, пізніше – із родичами загиблих на Майдані, та нарешті підписав указ про присвоєння звання Героя України усім бійцям Небесної Сотні. Здається, все. Утім, не феєрверки ж запускати. На Донбасі цих феєрверків удосталь. Ми прожили непростий рік. Багато чого за цей час змінилося, але ще більше потребує змін. Україна опинилася у центрі світових подій. Добавилося чимало проблем, однак дещо й прояснилося – ми знаємо, хто наш ворог і хто наші друзі. Із дружніх Україні країн найбільш дружня й послідовна у своїй прихильності – Польща. Це необхідно відзначити. Польща щира й пристрасна у своїй підтримці, тоді як її партнери по Євросоюзу раціональні й обережні.
Збіґнєв Влодзімєж Фрончек сподівається, що читач знайде в його оповіданнях іскринку надії на те, що в боротьбу добра зі злом завжди перемагатиме добро. Сьогодні українським читачам ця надія потрібна, як ніколи.