Ще наприкінці 80-х років минулого століття кореспондент чортківської районки Надія Сорож написала розлогу статтю про ветерана Другої світової війни Мар’яна Стасишина з Полівців. Гадаємо, що цю розповідь про полівецького ветерана треба ще раз озвучити/повторити, хоч вже давно його душа полинула у засвіти, покинула посейбіччя світу і дружина ветерана – Іванна Олексіївна. Але залишилися їхні діти, внуки, правнуки, які ревно зберігають пам’ять про свого батька, дідуся, прадідуся. Серед односельців Мар’ян Стасишин залишив також добрі спогади, бо завжди був людиною розсудливою і світлою…  

 

І все-таки живий!

Іванна Олексіївна і тепер плаче, згадуючи той день. Їй, далеко не першій в селі, принесли «похоронку». «Ваш чоловік Мар’ян Степанович Стасишин пропав безвісти в бою під Шяуляем», — повідомлялось в офіційному документі.
Ще декілька тижнів тому, коли німці спалили майже всю вулицю, її хату, а вона з двома дітьми перебралась аж в Угринь, думала, всі сльози виплакала, а тут — нове горе, плакала, переливала свій жаль у Михала та Богданка. Сироти ви мої — голосила. — Як же ми тепер жити будемо?
Горе не забувалось ні на мить, та жінки-односельці, які втекли з Полівців, де фронт стояв 16 тижнів, розраджували, допомагали, хто чим міг А десь через місяць її розшука солдатський трикутник. Глянула — чужий, незнайомий почерк. Мабуть, хтось із товаришів Мар’янових, подумала З тремтінням розгорнула лист прочитала чужим почерком написані слова — я живий, після поранення лікуюсь в тиловому госпіталі.
Мабуть, хтось пошкодував вдовину долю, захотів розрадити подумала. І відписала на госпітальну адресу, що чоловік пропав безвісти, що не треба так жорстоко жартувати, бо почерк чужий.
Важко було М. С. Стасишину читати ці рядки. Повідомив дружину, що писав лівою рукою, – праву відірвало осколком.
Аж ось вона, зустріч — у червні 1945-го із селом, рідними, дорогими людьми. Оплакували тих, хто не повернувся із фронтів — 63 чоловіки із ста. Більше половини, особливо раділи діти, що прийшов їх батько героєм — Орденом Слави III ступеня, медаллю «За бойові заслуги».
Ну, а те, що без руки — не страшно, допомагатимуть свої та й односельці. По-іншому думав солдат: мушу навчитись усе робити лівою рукою. Купив конину, возив з ліса дерево, будувався. В 1949-му в числі перших записався в колгосп імені І. Франка. Був бригадиром рільничої, завгоспом, майже десять років — обліковцем. Усе робив вдома по господарству, рубав дрова, навіть відро води ніс культею. Навчився сапати буряки. Та так вправно, що дружина не завжди встигала за ним.
В 1946-му народився у Стасишиних третій син Іван, через чотири роки — наймолодший — Ярослав. Чотири роти, а батько — інвалід, який одержував на нинішні гроші 9 карбованців 60 копійок пенсії. Коли бюрократи з другої перевели на третю групу інвалідності (ніби рука за цей час виросла), і того менше — 6 карбованців 30 копійок. Мало. Тут хочеш-не хочеш, треба було пристосовуватись працювати. Аж у 65 років домігся, що його було визнано інвалідом другої групи. Врахувалось це, а також робота в колгоспі, тепер майже сто карбованців пенсії отримує. А ще ж — пільги інваліда  війни — 50 процентів скидка у платі за світло, паливо, одержання раз у рік взуття літнього та зимового, теж безкоштовно. Та й Іванна Олексіївна заробила пенсію…
— Тепер би тільки жити, — підсумовує сказане Стасишин.
— Та здоров’я у 77 років не те…
Правда, недивлячись на вік, збирається ветеран відвідати у нинішньому році місця, де воював, побувати у Прибалтиці.
— Я розшукував людей, які врятували мені життя, — розповідає він. — Бо після поранення заповз у хлів, що належав сім’ї латвійця. Зарився у сіно. Перемагаючи біль, намагався не стогнати, коли сюди зайшли два німці, забрали коня. А коли почув плач господаря, заговорив з ним. Лише третього дня однополчани, що повернулись в село, відвезли мене у госпіталь. Обробили тут рану, відтак відправили в тиловий госпіталь в Пермську область, де й доліковувався до кінця війни.
Хто вони, ті латвійці, чи живі? Ці думки, каже М. С. Стасишин, — і тримають мене на світі. Хотілось би вклонитись цим чужим і водночас найріднішим людям.
Найтісніші зв’язки тримає з однополчанами. Хоч за розмірами хата Стасишиних невеличка, тут завжди збирались фронтовики-односельчани, не раз приїжджали і Павло Дорогий, Іван Заболотний, що проживають в сусідньому, Борщівському районі.
— Непосидючий наш ветеран, — розповідає заступник директора Полівецької восьми-річної школи Р. М. Токальська. — Він частий гість школярів. Виступаючи перед ними, проводить найпереконливіші уроки доброти, людяності, мужності, любові до краю, де народився.
— Молодь у нас хороша, — каже Мар’ян Степанович. Хотілось би, щоб більше випускників залишалось у рідному селі. І його два сини — Іван та Михайло працюють у місцевому колгоспі. Іван — агроном, Михайло — їздовий, Богдан — лікар в Івано-Франківську. Ярослав викладає у Львівському держуніверситеті.
—  На мою думку, — продовжує М. С. Стасишин, — останнім часом ми дещо послабили патріотичне виховання.
І розповідає, як торік їхав до сина в Івано-Франківськ. В одному з сіл біля пам’ятника загиблим воїнам було людно. Зупинив водій автобуса і всі стали свідками урочистих проводів юнаків до лав Радянської Армії. Були виступи, завтрашні солдати клялись на вірність Вітчизні. Чи часто у нас бувають такі урочистості? — роздумує він. І сам відповідає: не часто. Зате багаті застілля, захмелілі обличчя юнаків біля військкомату, нерідко бійки…
І ще про одне болить душа у ветерана. Не у всіх селах є пам’ятники загиблим, у Джурині, в колгоспі «Прогрес», куди донедавна входили й Полівці, на всі новобудови вистачило грошей, лише будівництво пам’ятника — у перспективі.
… Не хочеться прощатися з ветераном. Все згадує, згадує він, переводить мову на сьогодення, на наше щасливе життя, в ім’я якого воював на фронтах Другої світової війни і він, рядовий солдат з Полівців Мар’ян Степанович Стасишин.

Надія СТОРОЖ.
1989 р.