Біль, втрати, туга… У час неоголошеної війни з Російською Федерацією відчутно знайомими для українського суспільства стають інтенції безмежного смутку, поневірянь, почасти безнадії, однак ніяк не меншовартості нації, приписуваної за звичаєм колабораціоністських поглядів.
Без всякої патетики скажемо, що українська духовна спільнота від самого початку офіційного проголошення незалежності України й до цього часу тільки тепер зуміла по-справжньому консолідуватись у єдину народність. І «народність» ця проявляється не тільки потужною волонтерською допомогою на сході нашої держави, а найпадче тим, що на геноцидній мапі корінної більшовицької системи завжди знаходяться люди і час, котрі повсякчас вшановують памˊять тих героїв, хто за Батьківщину і «за друзів своїх життя поклав».
Ось уже цілий рік минув відтоді, як звиродніла московсько-пропаґандистська машина перейшла межу людяності як в інформаційному, так і реальному, політично-стратегічному просторі. А все почалось з того, що нам «старші брати» на владному Олімпі настирливо продовжували вказувати шлях до «європейськості», пропонуючи свою систему федералізації (наголошую – федералізації). Цікаво, усе це здійснювалось за столітнім досвідом упорядкування колоніями? Прогледіли, однозначно прогледіли! На захист власної країни, яка б вона не була обшарпана звідусіль, виступили ті, кому не байдужа доля України – усі свідомі її громадяни з різних куточків рідної землі. З усіх подій, можливо, вийшов би тоді, по-суті, прикрий інцидент несправності влади, мирний бал-маскарад як відповідь на безглузді закони 16 січня. Вийшов би… якби не вторгнення інших сил… На вівтар долі покладено невинний молодечий цвіт вкраїнської нації. Наші перші жертви Революції Гідності… Це так «братнім» народом віддано шану Кобзарю до 200-ліття святкування його творчості, що навстіж пронизано серце кулями? А що ж, хіба винні ті, кого уярмлено, хоч би масовою субкультурою возвеличування новітнього вождя?
Війна ніколи і нікому не дорожча за життя… У памˊяті багатьох українців ще й досі закарбовуються богородичні дні і ночі миротворчих молінь і зітхань під гул «коктейлів Молотова», а чи мінометних снарядів. Закарбовуються…
«Краще вмерти біжучи, ніж жити гниючи» – народна мудрість Багрянових думок, яким і небо погідне стає сьогодні. Якби не було, скажімо, ретроспективно, але жодній нації не комфортно надягати маску страху задля того, щоб побачити лиш віддалені візії справжнього буття.
Духовні криниці у всі часи відкриті навстіж…
Знаємо, що підпільно-духовна Україна, коли закривались церкви й монастирі, все ж існувала. Нелегко було, але Україна і Бог назавжди поєднані між собою. Не варто надавати першість тим чи іншим конфесіям, коли ж вкраїнська нація єдина. Так чи інакше, український народ зможе переднювати звитяжно усі негоди, а таки залишитись людьми, справедливими й миролюбними. Тільки в національних святинях зможемо реабілітовувати спраглі спокою душі.
Вельми радісно стає від того, що в Україні на сьогодні споруджено безліч храмів, наче маківкою й «зерном правди» розсіяно меморіальні дошки та пам’ятники, увіковічені славою Небесної сотні, теперішніх загиблих воїнів-побратимів. Так, у Чорткові, на території храму Святої Покрови коштами церковної громади і місцевих благодійників 20 лютого цього року споруджено памʼятник Героям Небесної сотні та воїнам-патріотам АТО. На самому монументі символічно й блаженно закарбовано: «Їхня жертва безмірна, їхня жертва свята». І ми радо й повсякчасно складатимемо свої маленькі жертви на вівтар Богові й Батьківщині.
Надія Сасанчин