Таким перефразуванням загалом відомого вислову (щоправда, в першооснові стосовно бандури, а не гітари) влучно окреслив намір свого самовираження в гурті творчих особистостей краю знаний на Чортківщині тенор Віктор Гончарук. Першого лютневого, розпашілого від морозу надвечір`я на гостину-зустріч з ним до районного краєзнавчого музею зібралося членства клубу творчих особистостей надто численно.
Мабуть, не помилюся, узагальнивши власні почування за типові мало не для всіх там присутніх (окрім молодих). Знаю Віктора Івановича десь до чверті віку. Тоді, в другій половині 80-х, ще в пору журналістського становлення, мала за честь писати про знаний на наших теренах чоловічий вокальний квартет спочатку Чортківського педагогічного училища, а відтак районного будинку культури «Обрій», де співав і В.Гончарук. А оповідати було про що: колектив гастролював не тільки на просторах Союзу, а й за рубежем, зокрема у братній Болгарії, в місті-побратимі Тернополя Слівені. На зорі становлення української державності творчі стежки «Обрію» постелилися аж до Канади – знову була нагода почути враження аматорів сцени з перших уст та передати захопленим читачам. До слова, моменти згаданих гастролей з особливим щемом Віктор Гончарук пригадував і в часі зустрічі-одкровення в творчому гурті, поміж побратимів та посестер по залюбленості в те, що гріє душу.
Не один десяток літ викладав він на музичному відділі Чортківського педагогічного і, як скаже згодом в ході зустрічі відома в краї просвітянка Христина Яремчук, вважався за одного з кращих спеціалістів постановки голосу. Згодом був адміністратором, очоливши районний відділ культури, хоча в тій посаді, безперечно, насамперед домінує творчість. Господарив і у владних кабінетах, діставши для очільництва всю гуманітарну галузь району, – посаду заступника голови райдержадмінстрації з гуманітарних питань. Однак в такій іпостасі, такому своєрідному відтінку творчого амплуа, як в часі ось цієї зустрічі, нікому з нас, без сумніву, знати Віктора Івановича ще не випадало. І тому це стало відкриттям. Несподіваним. Вражаючим. Надзвичайно приємним.
Гітару, каже, освоїв, як тільки-но цілковито вийшов на пенсію. Вона стала його вірною подругою, часточкою власного «я». Чого тільки не переспівав нам «золотий голос» краю за якусь годину! І кожен представлений ним твір – то не просто маленьке й щире одкровення, а наче окремо прожита доля, іноді вистраждане зізнання, жаль чи узагальнення пізнанного, відчутого, зрозумілого. Більшість виконаних пісень – то його власні, на його ж тексти – «слова, що лягли на душу». В одній з них, скажімо, рефреном вторяться рядки:
Без мови рідної несила
Підняти крила у політ.
Коли відтяти птаху крила,
Йому немилий цілий світ.
В інших – засторога, адресована улюбленій 6-літній онучці Юлечці, що проживає з батьками в Америці: «Рідне слово, рідну мову ти не забувай!». Ці ж рядки водночас линуть тривожно-заклично для всіх українців, що мешкають тут, в ріднокраї, «де рідні душі обнялись, де рідна мова тата й мами». Автор відверто зізнається, що його особливо тривожить тема малої батьківщини – і в тих поетичних строфах спливає рідна серцю земля сонячного Поділля, власне його життєпис.
Десь дитинство бродить за селом…
Пам`ятаю завжди я про те,
Що лиш там лишилось все святе.
Подолаю тисячі доріг
І впаду на батьківський поріг…
Пісні, писані й співані під гітару, линули впереміж з прочитаними з об`ємних зшитків авторськими віршами, де щемна задума, а часом й зажура, спомини-пам`ять про друзів, що вже відлетіли у вирій, змінювалася торжествуючим оптимізмом та дотепним гумором. Разом з Віктором Гончаруком близьких серцю пісень – народних, українських ліричних охоче співали всі. Місцева поетка Галина Грицьків подарувала йому власного вірша-присвяту. Довголітній концертмейстер п. Гончарука Оксана Мандзій назвала його концертуючим вокалістом, що співає серцем; згадана Христина Яремчук переадресувала назад мовлені ним колись стосовно неї слова «поетичний має дар і не ходить на базар». Долучила тепле слово ще одна просвітянка – Анна Савка. Як завжди, надзвичайно простого й водночас зворушливого обрамлення імпрезі надали ініціатори створення клубу, його «хресні батьки» подружжя Ольги та Яромира Чорпітів.
Анна БЛАЖЕНКО
Фото Ореста ЛИЖЕЧКИ