“У війни безліч страшних облич. Ти краще знаєш. Я рада, що Ти достатньо спритний, якщо досі вмів обганяти смерть, і досить розумний, щоб розгадати її хитрощі. Але я чула, як двоє молодиків-патологоанатомів розбирали завали збитого літака еН-аШ-17… про те, як один взяв фрагмент дитячого обличчя, вирячені від жаху очі. Повертає його – а з другої сторони нічого немає… тільки вирячені очі…”
ЛИСТ СОЛДАТУ
Мій рідний Бойовий Побратиме!
Тут всі Тебе вітали з Новим роком, а я вітаю з кожним прожитим днем. Їй-богу, не планувала писати тобі, але щось змусило. Як Ти там? Твоя присутність на передовій – це ж відсутність Тебе вдома… Але водночас – і мирне небо над нами… і хистка, проте впевненість у завтрашньому дні… і життя матерів та дітей (та тих розумово відсталих мужчин, які, з тих пір як утекли з Донбасу, так і не взяли зброї до рук) …і гарантія для «еліт» нашого суспільства, що їхнє «завтра» буде таким же, як і вчора (наплювальним на людей). А що таке «еліти» – Ти знаєш надто добре.
Коли я в юнацькі роки неоковирно пробувала з’ясувати, що ж відбувається з нами, українцями (і країна ж, здається, багата, найбільша в Європі, а живемо найгірше, гірше, мабуть, від усіх), тільки Ти мене підтримав. На відміну від тієї юнки, яка пошло наклацнула в Інтернеті: «Важко жити – скажи шахтеру!» І поки я тремтячими руками шукала словник, щоб переконатися, що Д.в. від слова «шахтар» – таки «шахтарю», саме Ти мені накапав валер’янки…
Я, безумовно, помилилася. Жити легко. Оно Саньок, який безпробудно пив ще в університеті, у всіх на виду, з білої гарячки придумав, що працюватиме в СБУ. Були і кращі кандидатури, більш тверезі, та взяли на роботу в СБУ саме цей людський непотріб. Чому? Та тому що жити легко. Валентин у 23 роки став директором заводу. Чому? Просто збіг обставин… Надивившись на ці й інші приклади, Ти став і собі підшукувати тепле місце під сонцем… Тільки от біда – коли Валіка і Санька доля купала у маслі й підсовувала сирні пироги, Ти натрапляв то на одного афериста-«роботодавця», то на іншого. Міг цілий місяць проробити й не дочекатися заробітної плати, бути банально викинутим за поріг дебелими мордоворотами… І так щоразу… А чому? Бо жити легко… Так написала Аліна чи Алка, дочка якогось мільйонерчика обласного масштабу. Але на що і куди придадуться його вкрадені в народу мільйони у разі, якщо Мацква таки завоює нашу квітучу Україну? Хіба що в Зімбабве буде понтуватися…
Спочатку Ти думав, що Ти такий єдиний із цілого університету, хто не зміг пристосуватися в цім житті й урвати побільше. А потім виявилося, що вас таких неуспішних – хоч за собаками кидай, і тільки одна мордата Алка, ховаючись за свого таточка, затикає рот всім незадоволеним. Більше того, Ти думав, що твоє серце – здорове, як у бика. Не врахував, що і в мирний час в Україні мужчини мерли як мухи. І валер’янку вже я тобі капала… І хтозна, чи я переживала не більше, ніж Твоя мати, яка й досі лепече щось про пролетарів і буржуїв – бач, як сильно її вдарили головою за радянської влади. Аж тут – війна.
Добре забезпеченим «людям» не приходить повістка з військкомату (чи люди вони після того – от питання). Тобі прийшла. Ті люди, які її Тобі написали, сподівалися, що Ти продаси останнє й будеш їм хабарі в руки пхати… Бо ж у нас так: тих, хто не хоче йти воювати – примушують (або беруть хабарі), а тих, хто хоче – на війну не пускають (і теж беруть хабарі). Та Ти тільки усміхнувся: «Воювати так воювати!» Бо Ти не шукаєш легких шляхів.
Кого тільки на тій війні нема. Бувають і світлі, як Ти, кришталево прозорі, чесні. Бувають мутні, як брага у склянці. Бувають і такі болотисті коктейлі, що здоровій людині пити ризиковано. Але, поварившись у тому котлі, всі стають побратимами. І виходить одна каша.
Звичайно, якщо Ти не вцілієш, то ніхто від того не матиме зиску, хіба що проклятущий кацап. Ти ж нікому не розповідаєш, що тебе примусили підписати ту папіряку, на якій значилося, що Ти ніякий не воїн, і не в АТО йдеш відбувати військову повинність, а до чорта на роги, тому в разі чого компенсації Твоїм рідним не буде. Ти знав, що підписував. Просто – не було іншого вибору. Якби заартачився – викинули б з вікна, як того хлопця. Я розумію… І коли Ти загинеш, то до Твоєї матері може увірватися гурт розлючених молодиків, які все прощитали – «бо ж мала получити» – і закатують її до смерті. А вона ж пролетарія! І того дірявого даху, через який узимку залітає сніг, а влітку – дощ, ніхто не поремонтує. Бо ж нема за що.
То скажи мені немудрій: що у нас за держава, що бере участь у виставках зброї, а своїх солдатів не забезпечує нею? Що за такі генерали, які про кожен твій крок доповідають ворогу? Я знала, що відпускаю Тебе на вірну смерть, на погибель… І коли Ти повернешся живий, це стане звичайним Господнім чудом. Була в мене одна знайома, любила доповідати про кожен мій крок кому не слід – але ж від того війна не почалася! Гай-гай, чи можна рівняти?
А то правда, що вночі ви дивитесь не в прилади нічого бачення, а в котячу задницю? І умудряєтеся бачити ворога як на долоні… А то правда, що ви можете вцілити москаля з вказівного пальця і одним лише духом? Бо ж патронів вам на початку теж ніхто не давав… І вже тоді ви храбрували, за три дні хотіли захопити Москву. І могли, головне, могли! Я знаю, що ти з дитинства вивчив єдину молитву – «Отче наш» (мати-пролетарія, попри комуняцьку пропаганду, десь заховала ще й краплину здорового глузду, а отже – не така вона вже і пролетарія, як розповідає), і промовляєш її, коли Тобі особливо важко. Тобі здається, що вона Тебе рятує. А я знаю, що Тебе рятує Бог, бо Він є. Бо без Нього – ніяк. Без Нього ми не подолаємо ворога – ні зовнішнього отого, загребущого, ні внутрішнього корумпованого ворога нашої душі, невсипущого, який день і ніч грає на наших вадах і хибах, домагаючись нашого падіння.
То скажи тепер мені немудрій: у вас там війна чи перемир’я? І що ж то за перемир’я таке, коли кожного дня вони вас вбивають, а ви їх – не маєте права?! Складається враження, що наш дорогий Президент, який після Януковича все одно дорого обійшовся країні, взяв їх – кацапів та даунбаських маргіналів – під свій патронат, аби ви їх випадково за один день не перебили! Я знаю краще за всіх: якщо Тобі дозволити, щоб душенька розвернулася, то Ти зі своїми бойовими побратимами на третій день візьмеш їхню Маскву (хоча вона нам ні до чого).
Я знаю: війна потворна. Ти бачиш свої жахи, я їх передчуваю серцем. І кожного дня молюся за Тебе: повертайся живим! Це поки що найголовніший Твій обов’язок! Так, війна щось у Тобі вбила. Ти вже не поет. Одне діло – вбити тваринку, щоб не мучилась, заколоти кабана на свята (Ти це робив якось механічно, як психопат), а зовсім друге – стріляти в живого кацапа, чурку чи ще якого виродка – ворога, але й людину… Страшно, душа опирається і протестує, але мусиш…
У війни безліч страшних облич. Ти краще знаєш. Я рада, що Ти достатньо спритний, якщо досі вмів обганяти смерть, і досить розумний, щоб розгадати її хитрощі. Але я чула, як двоє молодиків-патологоанатомів розбирали завали збитого літака еН-аШ-17… про те, як один взяв фрагмент дитячого обличчя, вирячені від жаху очі. Повертає його – а з другої сторони нічого немає… тільки вирячені очі… Про те, як кількох його колег відразу ж «із того поля» завезли у психушку. Бо не кожна людина зможе на таке дивитися. Зізнаюсь, мені стало моторошно. Як Ти там живеш, що переживаєш? Як би мені хотілося, щоб це лихо обійшло Тебе стороною! Чому не Валентин, не Саньок, не Алка, а саме Ти?
Шкодую я лише про одне: чому з тобою немає Твого друга Юхима?! Якого, питаєш… Та того самого, що ще в універі пробував відновлювати комуністичну партію, врешті створив чотиричленний осередок імені Валі Котика чи якось так. Прямо другий Жириновський… А є ще ж ті, хто смикав його за ниточки, казав, що робити, а потім біомасі ніжно нашіптував на вухо: «Покоріться, як Юхим, і вам усім буде жратва…, тобто щастя…». Для чогось же вони відновлювали комуністичну партію?! Юхим так і не піде воювати. Впевнившись у тому, що його викрили і ось-ось розвінчають того ідола, якому він служить, і скинуть його з постаменту, аки Леніна у Новомосковську (Дніпропетровська область, Україна), Юхим спокійнісінько собі відсиджується в матері в селі Бодаки (Тернопільська область, Чорторогівський район). А коли Ти повернешся з війни, саме він перший розкаже Тобі, який Ти лузер, бо Ти нічого не придбав, а ось він… Юхим буде зловтішатися, коли Ти раптово посірієш і, не схотівши марати руки об живий труп (не сумнівайся, він таким і є, провокатор № 001), підеш згорбившись геть. А за його спиною розправлятиме крила злобний ідол, який не може проявити свою антиукраїнську суть відкрито. Але Ти не вір Юхиму, чуєш, не смій вірити! Ти ж герой! І для мене залишишся таким назавжди!
Про одне прошу Бога: щоб Він не зараховував Тобі як гріх убивство тих невинних, але калічних, потворних душ, які прийшли на нашу землю за наказом Нового Гітлера, найогиднішого Московського диктатора. Щоб Ти мав чисту совість і залишався таким же просвітленим, як був до війни, і щоб до Бога пішов із чистою душею, не заплямованою гріхом. Бо вбивати загарбника, як на мій мужицький розум – це все одно, що вбивати скотину, дикого звіра: неприємно, але мусиш, інакше він пожере тебе, твоїх дітей і твою родину.
Ти ось читаєш мій лист, а там усе таке несуттєве… Багато балаканини. Нема того, щоб – між життям і смертю. Нема того, щоб рубнув – і кров фонтаном. Все балачки… А я збираю докупи найбільш кричущі факти й намагаюся зрозуміти, коли ж наше життя так скособочилося? Чому ті, хто підготовлював прихід Антихриста на нашу землю, процвітають, замаскувавшись під українських патріотів? Чому державна казна в руках відвертих шахраїв? Чому не ти – директор заводу, а отой Валентин?! Адже Ти набагато краще впорався б із ним, бо Ти ж – людина від землі… Відповіді на ці питання немає. Але я не буду жалітися на життя. Важко якомусь міфічному «шахтеру», якого вигадала одна недоросла фіфочка. А нам усім легко. Просто якась нестерпна легкість буття для цілого народу.
Чуєш, не лізь під кулі! Там і без тебе обійдуться. Повертайся живим!
Вікторія КАНЕВСЬКА.