Схвильований останніми подіями таксист швидко мчав додому. Він хотів швидше побачити свою жінку і сказати як сильно він її кохає. Не встиг він від’їхати і ста метрів від мосту, як з-за повороту вискочила чорна іномарка. Виск гальм та скрегіт металу порушив звичайний шум та гам на вулиці. На мить все замовкло.
ЗБІГ ОБСТАВИН
З під’їзду звичайної багатоповерхівки вийшла, ні не вийшла – вискочила ще зовсім молода особа. Це була дівчина років двадцятичотирьох. На обличчі у неї був вираз гніву та образи. Насуплені брови говорили про гнів, а мокрі очі про те, що її хтось образив. Якщо ми повернемось на п’ять хвилин назад у квартиру з якої вона щойно вискочила, то побачимо картину яка роз’яснить нам всю ситуацію. Біля ліжка так-сяк прикрившись халатом стоїть молодий юнак. Його обличчя випромінює цілий букет різноманітних емоцій. Від великого шоку що його спіймали, до не меншого переляку що він зруйнував собі життя. Однією рукою він тримає халат, а другу виставив вперед немов хоче захиститися від пательні, яку тримає наша ще зовсім молода особа. На ліжку прикрившись простирадлом сидить зі зляканим виглядом винуватиця скандалу. Подивившись на неї і подивившись на особу з пательнею тяжко зрозуміти молодого юнака. Та по виразу його обличчя можна побачити, що він і сам не розуміє чому він це зробив. Удар пательнею по голові і ми знову переносимось до під’їзду з якого вискочила наша дівчина. Вибігши на тротуар вона почала зупиняти таксі. За мить під’їхала машина.
– Вам куди? – запитав водій. Він був схожий на Тараса Шевченка. Мав такі ж самі вуса і таку ж лисину.
– Не має різниці, головне подалі звідси! – промовила дівчина сідаючи на заднє сидіння.
– Такого маршруту немає дорогенька! – з жалем у голосі, бачачи її стан, промовив водій.
– Везіть до мосту!..
За двадцять хвилин вони були біля мосту. Розрахувавшись дівчина пішла на міст.
– Ви тільки нічого безповоротного не робіть! – навздогін гукнув таксист. Вона лише махнула рукою. Нічого «безповоротного» дівчина й не збиралась робити, вона просто хотіла постояти на мосту і дивлячись на хвилі зібратись з думками та заспокоїтись…
Схвильований останніми подіями таксист швидко мчав додому. Він хотів швидше побачити свою жінку і сказати як сильно він її кохає. Не встиг він від’їхати і ста метрів від мосту, як з-за повороту вискочила чорна іномарка. Виск гальм та скрегіт металу порушив звичайний шум та гам на вулиці. На мить все замовкло. Прохожі з жахом дивились на те, що залишилось від двох машин. Сила удару була така, що іномарка опинилась на узбіччі, лише чудом не зачепивши жодного з пішоходів. Хтось дзвонив у швидку, хтось самотужки пробував витягти обох водіїв, які ще подавали ознаки життя.Якби в цей час ми подивились на іншу сторону вулиці біля входу в метро, то побачили б картину, яка якщо не шокувала, то дуже б здивувала нас. Там стояла молода жінка в довгій спідниці до п’ят жовтого кольору, в блузці на довгий рукав такого ж кольору аж під шию, а на голові у неї був тоненький шарф. Але здивував би нас не одяг жінок арабського світу, а вираз обличчя. На ньому не було жодних емоцій. Її очі дивились на людей, які метушились навколо, і не бачили їх. Вони немов проходили крізь все що відбувалось і дивились кудись далі у далечінь. Погляд був схожий на погляд зомбі у фільмі жахів. Щоб принаймі попробувати зрозуміти що відбувається з цією жінкою, давайте подивимось на неї годину назад. Картина не для людей з поганими нервами. На стільці сидить наша знайома, на поясі у неї бомба – пояс джихада як це зараз називають. Скажете, що ж тут страшного?! Коли про це читати, чи дивитись у якійсь передачі, то нічого, а от якби ви там постояли біля неї, ваша б думка змінилася. Біля неї стоять три чоловіки – двоє арабської зовнішності, а один європейської. Так-так, не все роблять араби, як ми собі думаємо. А ось і той беземоційний вираз обличчя. Не знаю, що вони тут з нею робили, яким гіпнозом гіпнотизували, але результат ми бачили, жінка була готова зробити все що ній сказали. Пам’ятаючи де ми її побачили, можна припустити, що бомба повинна була спрацювати прямо у метро. Але повернемось назад на вулицю. Біля нашої жінки-камікадзе стоїть старенька бабуся. Вона злякано дивиться на все що відбувається,хреститься і промовляє:
– Ой, та що ж ми самі з собою робимо. Та куди ми всі поспішаємо! Дитинко – це вона звернулась до нашої жінки – ну скажи ти мені старій, невже життя перестало бути найдорожчим, що у нас є!? Невже не можна жити просто насолоджуючись життям!? Невже події які щодня відбуваються у світі не навчили нас цінувати кожну мить прожиту на цьому світі!? Ну чому ми самі замість того, щоб просто жити та радіти життю, вкорочуємо його своїми руками!? Чому люди без всіх отих машин та комп’ютерів жили довше ніж ми зараз!? А я тобі скажу, бо вони не спішили жити, а цінували кожну хвилину свого життя! Ой боже, боже, що ж це вже робиться на білому світі! – промовила бабуся вже заходячи в метро…
Та що це, по щоках жінки-камікадзе текли сльози. І не те що текли, вони бігли струмком. Та раптом вона подивилась на годинник і, зірвавшись з місця, почала бігти до мосту. Ноги заплутувались у довгій спідниці, але вона на це не зважала і все бігла та бігла. Люди з подивом дивились на молоду жінку, яка стрімко наближалась до середини мосту. Хтось без великого ентузіазму намагався її зупинити. Але ніхто навіть не здогадувався, що відбудеться за мить. Ні наша молода особа, яка прийшла сюди зібратися з думками, ні таксист, якого вже витягли з машини і який, дякуючи подушкам безпеки буде жити, ні великий натовп людей, що саме в цей час почав виходити з метро. Навіть ті три чоловіки, два араби та один європеєць, що спостерігали за цим усім з квартири, не розуміли що вона робить. Адже бомба була настроєна саме на час пік у метро і за хвилину повинна була зірватись. Жінка вилізла на край паркану що йшов вздовж мосту і, якби ми могли в цей час подивитись їй в обличчя, то побачили б не страх чи жаль, а полегшення. Мить і вона вже летіла до низу. І майже перед самою водою роздався вибух неймовірної сили. На мосту та вулиці,що проходила вздовж мосту в одну секунду все замовкло. На обличчях всіх людей які були тут присутні можна було побачити лише одне – шок…
Але ніхто навіть не здогадувався, що звичайна стара бабуся щойно спасла сотні людей від вірної смерті. Не здогадувалась про це і сама бабуся, вона вже була далеко звідси…