В Олександра Клименка майже все не так, як у відомих словах поета: «И тут кончается искусство, и дышат почва и судьба». Долю, свою й чужу, герої «Прихованої фортеці» шукають і пізнають на дотик, на біль, крізь потік свідомості й реальності, яка інколи входить із тим потоком у протиріччя. Читаєш – і здається: ось-ось задихає щось сокровенне. Щось таке, заради чого Клименко і творить розкуту нову прозу, нову літературу.
СЛОВО ПРИ ШЛЯХОВІ НАГОРУ
Олександр Клименко. Прихована фортеця (роман). – К.: Ярославів Вал, 2014.– 416 c.
Наприкінці двадцятого століття з польського містечка Мілянувек вирушають в Україну двоє – чоловік і пес. Обоє загартовані життям, але на їхньому шляху ще буде багато випробувань – і не лише дорогою додому, а й пізніше. Вони щасливі тому, що скалічений пес віднайшов хазяїна, якому можна служити, ба більше – бути вірним другом; для чоловіка ж починається справжній шлях – не тільки повернення на рідну землю, а й до самого себе – в іпостасі месника, борця з несправедливістю, та найперше – людини, якої потребують інші. І Україна в цілому. Чоловік уособлює не лише силу, а щось невимірно більше, що постає крізь пласти людських почуттів, історії та мови, яка живе і пульсує в оповіді.
Це тільки один з епізодів нового, другого за ліком, роману Олександра Клименка «Прихована фортеця». Слід сказати, що чоловіка звали незвично – Мамаєм, і то не прізвисько чи прізвище, а таки ім’я. А пса Мамай назвав ще незвичніше – Бомбардувальником. Втім, у романі Клименка багато незвичного. Якщо не все. І до цієї незвичності автор кличе своїх читачів. Олександр Клименко запрошує не просто прочитати й відчути світ по-іншому, а піти за собою, аби сприйняти життя так, як його бачать герої твору (Леонід, його друга дружина Ніна, діти від першого шлюбу Івасик та Христя, які добровільно посліпли після загибелі матері Оксани) – внутрішнім зором.
Олександр Клименко не приховує своєї спорідненості з одним із найвидатніших письменників XX століття – Андрієм Платоновим, творцем високого новоязу. Більше того, перший Клименків роман так і називається – «Коростишівський Платонов», а герой твору, молодий провінційний письменник Вася Місяць, навіть називає Платонова своїм духовним батьком, знаходячи його в результаті довгих пошуків-гри. Саме так: і пошуків, і своєрідної гри з долею і зі словом.
Герої роману «Прихована фортеця» Івасик і Христя – сліпі. Й водночас видющі – серцем, яким відчувають незмірно гостріше, аніж зрячі, та своїм прагненням справедливості, гармонії. Вони шукають месника, який би помстився вбивці їхньої матері. Пошуки справедливості у завихреному і доволі спаскудженому світі – невдячна справа. Тим більше, коли все довкола таке стандартне, буденне, споживацьке і хиже, тоді як внутрішній світ кипить, неначе магма, що народжується в надрах вулкана.
Тож на допомогу Олександр Клименко прикликає фантастику і фантасмагорію. Так творяться образи постчорнобильського квазісуспільства, немов посталого з давньої української казки, розказаної, щоправда, на новий лад. Так з’являються месники – чорнобильський бог Шива і Архип Малюк (осучаснений Кармалюк).
Герої Клименкових творів, підозрюю, залишаться з автором надовго. Ба більше – назавжди. Бо у новому романі зустрічаємо давніх знайомих ще з повісті «Пазл пазлів», яка ввійшла до першої прозової книги Клименка «Supraphon», – химерний філософ із химерним ім’ям і прізвищем Фердинанд Яценконко, Мися Сушляк, Леся У та ніби ненароком згадуваний Марко Пазлориб. Зрештою, навіть саме село Високі Горби, поблизу якого відбуваються події роману «Прихована фортеця», теж узято з «Пазла пазлів», персонажі якого, потрапляючи в новий роман, опиняються на периферії – примарні, мов у тумані. Бо «Пазл пазлів» – то велика, нестримна гра уяви, а роман «Прихована фортеця» все ж більш дотичний до реальності, яка, як сказав російський сатирик, «такова, какова она есть, и больше никакова». Проте Клименко не згоден із цим визначенням (і правильно, що не згоден) – як і всякий справжній письменник. Він демонструє читачеві космос своєї уяви, осмислення, фантазії, словотворення.
Світу, який допустив загибель мами, Івасик і Христя не хочуть бачити. Проте мусять, бо він нагадує про себе. Звуками, думками, прагненням справедливості. Світ проголошує: «Я є!». І постає таким, яким його міг побачити лише Олександр Клименко. Постає тут і нині. У минулому і теперішньому. Саме з минулого перейшла у «Приховану фортецю» Ніна, яка у «Коростишівському Платонові» була ще дівчинкою.
Мені здається, що уявний світ затишніший і комфортніший для Клименка-письменника. Проте реальність він змальовує такою, як вона є, – без прикрас, із усім брудом.
Світ героїв автора «Прихованої фортеці» – багатий і високодуховний, у ньому переплітаються роздуми та музика, тому й слова починають звучати наче в іншому вимірі. Так твориться нова Клименкова внутрішня реальність, яка поставала й у «Пазлі пазлів». А ще виразніше – у «Коростишівському Платонові». Натомість у попередніх творах спостерігалося більше відсторонення від дійсності. Але чи можна відсторонюватися у світі, де живуть великі негідники, такі як Гнида (вбивця, проти якого виступає Мамай), і зовсім дрібні інтернаціональні мерзотники типу Марека Дукевського (у нього Мамай працює, перебуваючи у Польщі)?.. Тож і мистецтво словотворення, дотичне до філософії і музики, озброєне прихованими й неприхованими цитатами та алюзіями, осмислюється Олександром Клименком у новому романі інакше, аніж у двох попередніх книжках.
Єдність того, що існує, й того, що можна тільки уявити, витворює у «Прихованій фортеці» незвичне бачення реального. Тому можна сміливо рушати у мандри, будучи незрячим, і бачити серцем аж так, що знову прозріваєш. Можна чекати у Мамаєвій криївці неминучого порятунку. Тоді двоє нещасних і водночас щасливих дітей стають тобі ближчими за тебе самого. Так і сталося з Мамаєм.
В Олександра Клименка майже все не так, як у відомих словах поета: «И тут кончается искусство, и дышат почва и судьба». Долю, свою й чужу, герої «Прихованої фортеці» шукають і пізнають на дотик, на біль, крізь потік свідомості й реальності, яка інколи входить із тим потоком у протиріччя. Читаєш – і здається: ось-ось задихає щось сокровенне. Щось таке, заради чого Клименко і творить розкуту нову прозу, нову літературу. У майбутньому це може бути щось принципово неочікуване і вкрай потрібне. Недаремно кажуть, що передчуття нового є його народженням. На прикладі «Коростишівського Платонова» і цього роману бачу, що воно таки вже є. З чим і вітаю автора.
Тепер лишається тільки, щоб усе це відчув і сприйняв читач, якому буде нелегко, але водночас і радісно. Цього разу будуть потішені як літературні гурмани, які цінують гру словом, так і прихильники сюжетної, навіть детективної прози. Про знаменитого японця Харукі Муракамі один із його читачів сказав: «Після “Норвезького лісу” ми не читаємо Муракамі». Зате інший заперечив: «Після “Норвезького лісу” ми нарешті пізнали Муракамі». Але ж ідеться про один і той самий роман того ж самого автора! І в цьому – його справжність як письменника. У сприйнятті й трактуванні. Бо однозначними, одновимірними бувають тільки неживі речі, що не дають поживи для серця й розуму. А творчість Олександра Клименка якраз дає. Хоч іноді це може бути приводом до суперечок – отже його твори зачіпають і дивують.
І наостанок цитата з «Прихованої фортеці»: «Лише так помислила, як події страшного дня, розпач та безвихідь від серця відхлинули, ніби за мить промайнуло двадцять років – промайнуло, аби вибілити й вилікувати пам’ять. І Ніна неначе опинилася в іншій реальності. Якою хвилею її туди винесло-закинуло – над тим не замислювалася. Та коли б завдала собі клопоту порозмірковувати над своїм раптовим просвітленням, то слова, у яких збіглися б думки, звучали б так: “Що чорніша пітьма, то ближче до світла. Ґвалтівники познущалися з мого тіла, але душа надіється… на Мамая. Христя запізналася з чоловіком, якого я стільки разів бачила на старовинних картинах – у шароварах, із козацькою шаблею і принциповим хрестиком на грудях. А хрестик, якщо його підкинути, летить угору, одразу до Бога – це я знаю точно!”»
Ото ж бо й воно, хочеться сказати. Ото ж бо й воно… Сказати і послухати разом із Мамаєм пісню «Солов’ї та бомбардувальники». Бо вихід нагору з криївки існує. Треба тільки його описати. Треба тільки прочитати. Ні, пройти. Разом з автором.
Гадаю, з написаного мною ви вже зрозуміли, що вважаю Олександра Клименка одним із найцікавіших і найоригінальніших українських письменників молодшого покоління. Залишається в цьому переконатися, прочитавши його роман.