У нашій сільській бібліотеці не було словника Бориса Грінченка, і я познайомився з ним лише на першому курсі Ніжинського педінституту. Пам’ятаю: весь вечір просидів з ним, аж до закриття кабінету мови. Для мене це було відкриттям… Адже у Грінченка саме та мова, якою розмовляли в моєму селі, яку зустрічаєш у ранніх віршах Павла Тичини — я тоді ними захоплювався, а не якась штучна у виданих після війни українських словниках.
Моїм заповітним бажанням відтоді стало придбати цей словник (звісно, не видання 1907-1909 років, а його передрук фотомеханічним способом, який побачив світ у видавництві Академії Наук УРСР у 1958 році тридцятитисячним тиражем).
Доля посміхнулася мені — за три роки я вже мав чотиритомник. Перший із томів купив у букіністичному магазині в Чернігові, потім натрапив на ще один том у Ніжині. Четвертий том дістав у Києві, а перший том привіз аж із Криму, на моє замовлення, на зимових канікулах 1971 року, мій товариш Анатолій Мойсієнко, який поїхав туди після інституту викладати літературу. До речі, він тепер — доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри сучасної української мови Київського університету, а ще талановитий поет.
Чим же цікавий «Словарь української мови» — така його повна назва? Найперше тим, що в ньому немає слів іншомовного походження, а відтак і відомих у Радянському Союзі таких термінів, як «соціалізм», «пролетаріат», «революція», «буржуазія»… Натомість є слово «подзвін», і ми знаємо, що саме із словника Грінченка взято його, як переклад, до назви роману «По кому подзвін» популярного у ті роки письменника Ернеста Хемінгуея.
А які синоніми? Скажімо, до слова «метелиця» — «віхола», «завірюха», «заметіль», «куревійниця», «сніжниця», «хуга», «хурделиця», «хуртовина»… Зрештою, я нарахував аж сорок емоційно-експресивних назв до цього слова. Наче з голосу сусідки, що лаялася на все наше село, чую «побажання» іншій сусідці: «щоб тебе на дрюччі винесли», «щоб ти зозулі не почула», «щоб тебе в німі дошки положили», «щоб тебе очеретинкою зміряли», «бодай твій слід запав»…
Люблю виписувати зі словника… Людина незграбна і вайлувата — це «клевцур», «лемеха», «мацапура», «товпига», «хамула», «хом’як»… Людина, що не займається тяжкою роботою — «легкобит», людина з шістьма пальцями — «шостак», людина непомірного зросту — «бреус». До речі, й Легкобит, і Шостак, і Бреус — поширені у нашому Сіверському регіоні прізвища. А ось місто Прилуки пояснюється дуже просто — «то ліс, то поле».
Люблю просто читати і насолоджуватися щедрою українською мовою. Хіба не цікаво дізнатися, що «барвінок рвати» — ходити часто на побачення з дівчиною, «смалити халяви» — женихатися, «під корито підвернути старшу» — вийти заміж раніше старшої сестри, «облизати макогона» — зазнати невдачі, «лежать на земле от удара кулаком», як зазначає Борис Грінченко, — «слухати джмелів». А винесена в заголовок «хата без штанів» — це, всього-навсього, хата без сіней…
Сьогодні у нас є багато «новоспечених» словників, як, наприклад, двотомний «Словник синонімів», навіть «Скарбослов», у котрому, ніби у дзеркалі, відбито словник Грінченка, виданий, до речі, нашим земляком Миколою Лященком, але вони не замінюють чотиритомника, виданого понад сто років тому. Бо він справді є пам’яткою живої народної мови.
Володимир САПОН
Чернігівщина