Мої перші штани на одній підтяжці з коричневої байки пошив дядько Петро, єдиний власник швейної  машинки на нашому кутку. Звісно, я того не пам’ятаю. Проте ходив до «модника», як його називали жінки, разом з мамою дещо пізніше, щоб замовити ще й жакетик, в якому аж до школи, коли мені купили перший бавовняний костюм, бігав сільською вулицею. 

Дядько Петро вночі сторожував колгоспівську ферму, а вдень стукотів машинкою, що стояла посеред хати. Перше, що впадало в око, це газетні викройки і безліч шматочків різнокольорового краму, які валялися довкола, навіть на лаві, на якій він посадив нас з мамою. Відірвавшись від шиття, дядько Петро обміряв мої худенькі плечі, додав кілька сантиметрів на виріст, щось записав крейдою на принесеній мамою тканині. 

Шив він за одним фасоном жіночі кофти і спідниці (причому обмірював замовницю сантиметровою стрічкою обов’язково у присутності своєї дружини), дитячі вдяганки, навіть перешивав, а здебільшого залатковував гімнастерки і галіфе, які здебільшого носили після війни чоловіки.

Та життя брало своє… То в одному кутку села, то в другому почали з’являтися швейні машинки. Дефіцитні і дорогі. Мріяла про ту машинку і мама. Отож, одержавши в кінці року «льонові» гроші, батько вирушив аж у Підмосков’я, у місто Подольск, де в магазині при заводі швейних машинок придбав ту дорогоцінну річ. Не знаю, яка то була подорож, проте батько часто  розповідав гостям, які приходили до нас із сусідніх сіл на храмовий празник, що потяг прийшов до Чернігова вночі, і він пішки відмотав п’ятнадцять кілометрів, крізь завірюху, в своїй благенькій шинельчині, несучи її до села.

З  машинкою ми стали незалежними від дядька Петра, як стали незалежними згодом й інші родини кутка: вони вже самі або шили, або ж почали купувати одяг у лавці, а молодь замовляти його в міських ательє і сукні, і брюки і навіть костюми. Дядько Петро від того час від часу люто запивав…

Швейну машинку, прикрашену золотистими орнаментами, я теж спершу полюбив, а потім зненавидів: якось загубилася шпулька, з якою я часто грався, і всю провину звалили на мене. Лише через тиждень мама випадково  її знайшли за ніжкою буфету.

А той жакетик, який зшив дядько Петро, ще донедавна висів на гвіздочку в нашій старій дровітні, нагадуючи про геть забутого в історії села кутюр’є мого далекого дитинства.

Володимир САПОН

Чернігівщина