Зустрів цього літа на чернігівському ринку чоловіка в тюбетейці і згадав анекдот з довжелезною бородою: вірменське радіо запитують «Що можна зробити з жіночих ліфчиків?»; радіо відповідає: «Тюбетейки на ваші дурні голови».
Звісно, в пору мого раннього шкільного дитинства такого анекдота мені не розповідали й тюбетейка, яку носили сміливі радянські піонери з кольорових фільмів, що демонструвалися в сільському клубі, була моєю потаємною мрією. Спробував поділитися нею з батьком, та він заперечив: «Ти що — татарчук? Сміятимуться люди. А от картузика тобі нового справлю».
Батько і справді купив новенького суконного картузика, із твердим козирком, із зашитою у тканину десятикопієчною монетою (так мені здавалось) на тім’ячку. Однак отой таємничий східний головний убір не давала мені спокою. Ось і мій найсмішніший артист Юрій Нікулін у ньому знявся в комедії «Пес Барбос і повчальний крос», і великий пролетарський письменник Максим Горький, якого, на жаль, пробував читати, та так і не дочитав по цей день жодного твору, вдягав тюбетейку…
Та вже наприкінці 60-років мода на тюбетейки минула. Саме тоді в Ніжинському педінституті, заради показушної дружби радянських народів, стали «кувати» кадри вчителів російської мови й літератури із узбеків, для яких тюбетейка те ж саме, що для нас вишиванка. Це були чудові хлопці і дівчата! Але вони, потрапивши в українське середовище, як мені тепер здається, соромилися свої національних традицій. Інколи тюбетейки вдягали дівчата — разом з барвистою сукнею з хан-атласу і шароварами, вони ставали неперевершеними красунями: коли прямували вулицею Гоголівською на лекції, на них задивлялися не тільки чоловіки, а й жінки. Мали тюбетейки та чапани (читай халати) й хлопці, однак носили їх переважно в гуртожитку.
Якось мій товариш Камілжон Санатов, поет і син директора сільської школи, з яким я мешкав у одній кімнаті, повідав, що в узбеків відрізняються своєрідністю бухарські, самаркандські, хорезмські, кокандські, ташкентські, інші, яких уже не пам’ятаю, тюбетейки, що взагалі в них закладено символічне начало:
— В нас вряди-годи сивобороді діди-аксакали знімають тюбетейку і струшують — не тільки від куряви, а й від поганих думок в своїй голові…
Я, певна річ, не струшував ні пилюки, ні недобрих помислів, яких ще було у наших юних головах: одягнувши Камілжонову зелену, з химерним східним гаптуванням тюбетейку, довгими осінніми вечорами, перекладав його вірші. Ці прості юнацькі вірші й досі пам’ятаю…
Пізніше, років із двадцять тому, мій давній знайомець Бахтіяр, один з не багатьох узбецьких випускників інституту, який одружився на українці й не повернувся у свій сонячний Самарканд, жартома запитав: ти знаєш, чому розвалився Радянський Союз? І сам притьмом відповів: узбек хотів ходити в тюбетейці й попивати в чайхані зелений чай, а Капеерес настояв на своєму: мовляв, одягни краватку й пий в ресторані горілку. Звісно, узбек не послухався. Отож і маємо…
Володимир САПОН
Чернігівщина