То, либонь, видіння, ніж реалії, хоч, як потім згадував мій батько, таке справді трапилося… Мені було не більше п’яти років, як я захворів, температура сягала за сорок, кілька днів марив… Пам’ятаю тільки вікно, біля якого лежав у дільничній лікарні сусіднього села, а за тим вікном — старезний зимовий сад. Та ще впам’ятку лікар, а точніше його дивовижні вуса: довгі, солом’яно-жовті, неначе остюччя…
Ті вуса я згадав через багато років, коли зустрівся з Володимиром Кашкою. Знав його ще з літ нашого студентства: я навчався у Ніжинському педінституті, він — у Прилуцькому педучилищі. Тоді, звісно, вусів ще не мав. І раптом такі пишні… Схожі на остюки ячменю.
Саме ячменю, а не жита, пшениці чи якоїсь там іншої пашниці, — такі довгі, щетинисті, що, мовби щіткою, кололи не тільки при поцілунках любу дружину Ганну, а й, образно кажучи, ту кадебістьку систему, яка міцно обплутала своїми щупальцями талановитого поета з Бахмача. Завдяки ж їй проходив «оздоровлення» за колючими дротами, а потім, не з своєї вини, теслярував і мулярував, кочегарив і сторожував, працював матросом рятувальної служби на Сеймі, хоч мав диплом Московського літературного інституту.
Хтось би збожеволів від такого життя, а Володимир писав і талановиту поезію, і не менш талановиту прозу. Ось хоч би цей вірш, якому щиро б позаздрив сам Микола Вінграновський, присвячений дружині:
Зросло з ґрунтів, постало з вод,
із вуст моїх, що на твої помножив —
І діти, й вірші, злидні й хата.
Та хрест один всього лиш двох —
по сей бік і по той — прийняти може,
крилатий і приватний.
Цими віршами я часто лікуюсь, коли мені тужно і щемно на серці. Жаль тільки, що того безіменного лікаря вже давно немає на цьому світі. Як не має і Володі Кашки. З їхніми безсмертними настовбурченими вусами, такими схожими на остюки ячменю…
Травень 2013 р.
Володимир САПОН
Чернігівщина