Осінній призов розпочався несподівано – восени. Станіслав ледве-ледве дотяг до другого курсу, однак про армію навіть не думав. А от Святослава повістка разом із поштаркою, яка її принесла, захопила просто на порозі.
Липовий солдат
(патріотична катавасія)
Завдання, яке холодного зимового ранку Славко отримав від комвзводу, аж ніяк не зіпсувало гарного настрою. Снігу натрусило стільки, що хотілось взяти санчата й, наче в зеленому дитинстві, скотитися з найближчої гірки. Але армія – не дитсадок, і, замість санчат, Славко Котико держав снігову лопату. Хутко розчистивши плац і повернувши інструмент до комори, подався в казарму, до тепла.
Заварив горнятко чефіру, як навчили старші солдати, та й завалився на ліжко. Поруч, на сусідній койці, сидів старший сержант Табаков і гриз черствого сирного калачика. І з таким апетитом точив, що здавалось, ось-ось відкусить собі вказівного пальця й не зможе більше стріляти.
– А завтра свято… – подумав уголос Славко.
– Що? Яке ще свято? Чи день народження, може? – щиро здивувався Табаков.
– Скажеш таке… День Збройних сил! Забув чи що?
– А-а-а, точно, – сказав старший сержант. – Буде завтра урочистість у частині, дефіляда!
Бачу, плац хтось почистив…
– Авжеж, будемо бов’язково, – відповів Славко. – Відверто кажучи, планував його відзначати не тут…
– А де? – сержант Табаков дожував рештки калачика й обтрусив із колін крихти. – Хіба не знав, що підеш в армію?
– І гадки не мав, – зізнався Славко.
– Тоді ж яким вітром тебе сюди занесло? – зацікавився Табаков.
– Не повіриш, – задоволено всміхнувся рядовий Котик, – тут ціла історія…
* * *
У родині Котиків двоє братів. Близнюків до того ж. Один звався Славком. Інший… також. Як стався такий конфуз – достеменно невідомо. Щоправда, у паспортів се наче було добре: “Котик Святослав” і “Котик Станіслав”. Однак ужитті… Славки – схожі мов дві краплі води, жоден з односельців не міг їх відрізнити. Що там казати, якщо рідні батько й мати, бувало, їх плутали! Найбільш вагомою й водночас найменш очевидною прикметою стала велика родимка на правій сідниці Станіслава. Таж не будеш заголяти тил щоразу, як треба взнати, хто є хто?! Так і жили собі нерозрізнимі брати…
Однак зовнішня схожість не мала нічого спільного з розбіжностями в характерах. Один – такий собі “живчик”, жартівник і баляндрасник, завжди давав собі раду, хлопець простий та щирий. Учився так-сяк – крім фізкультури, звісно. А другий – повна протилежність: школу закінчив із медаллю, університет із червоним дипломом, увесь правильний такий, мухи не скривдить, трохи боязкий, але ж і пройдисвіт…
За першим разом до університету Станіслав не потрапив. І за третім – теж пролетів. А вже як Святослав довчався на п’ятому курсі й підшуковував роботу, його брат-близнюк нарешті потрапив до вишу. Нічого путнього з того не виходило – просто немав він хисту до навчання. Та й, відверто кажучи, не відчував жодного бажання відсиджувати ті кляті пари, хіба що через силу.
* * *
Осінній призов розпочався несподівано – восени. Станіслав ледве-ледве дотяг до другого курсу, однак про армію навіть не думав. А от Святослава повістка разом із поштаркою, яка її принесла, захопила просто на порозі.
– Добрий день! – привіталась листоноша.
– І вам добрий, – відповів хлопець.
– Святослав Ігорович – це ви?
– Так точно… він самий, – підтвердив Славко.
– Вам докумєнтік прийшов. Розпишіться ось тут, де галочка.
Одразу нічого не второпавши, Славко підписався й заходився читати адресу на конверті.
– Хм-м… Чого б це комісаріат? Може, це брату?.. Цікаво, цікаво, – замислено мовив Святослав. – У кожному разі, дякую вам за… – і тут він помітив, що розмовляє з порожнечею, поштарка зникла.
Уже читаючи листа, він усе зрозумів і дуже розхвилювався: надто багато всілякого різного про армію наслухався від батька. Хоч як любив Славко свою вітчизну, не мав бажання йти до війська. Хвилювання перейшло у страх перед незвіданим, незрозумілим, а тому – чужим.
Як же оминути лихо? І тут на думку спала одна цікава, але ой яка ризикована комбінація. Батькам, які на той час заробляли “єври” по європах, Славко-тишко нічого повідомляти не збирався. Знав: добра з того не вийде – батько буде тільки “за”, а мати, навпаки, переживатиме.
Наступного дня покликав до себе брата – почаювати й почав ставити дивні запитання.
– Братику, то що думаєш про армію? Досі подобається це діло?
– Еге ж! – Станіслав захоплено всміхнувся. – А ти ніби й не знаєш, що мені з дитинства подобається зброя, камуфляжі та погони-кокарди! Та ж не беруть. Мушу далі вчитися… Хай би йому грець, тому універу!
– А може, хотів би послужити? Трохи…
– Служити? – перепитав Славко. – Ну, тут помізкувати треба. Хоч що там думати: покликали – пішов би!
Тут вивчений на “манагера” братяко станній козир виклав на стіл повістку. І запропонував Славкові йти, замість себе, в армію.
А він – як брат братові! – довчиться, здобуде червонного диплома. Такий собі бартер.
Допивши чай, добряче почухавши потилиці, бо ж знали вдачу одне одного, Славки вдарили по руках. Заодно постановили повідомити про угоду батьків – але не відразу телефоном, а листом, що буде йти два чи й три тижні. Чого ж їх хвилювати зайвий раз? Так і зробили. Мати й батько спершу не повірили, однак переконати їх допоміг перший лист із війська, у якому з двома помилками було написано: “Це армійське житя – суцільна насолода. Можна волятись у ліжку аж до п’ятої ранку!”
Повернувшись із заробітків, батьки навідалися до сина у військову частину. Разом із ними поїхав і Святослав. За три місяці служби Станіслав змужнів, підкачався, і для того, щоб розрізнити близнюків, уже не потрібно було знімати штани. Святослав мав змарнілий вигляд, ще й набрав ваги, а ще закохався, тільки дівчина не звертала на товстуна-відмінника жодної уваги. Батько пишався Славком, мати не могла надивитися. Крім того – купа гостинців, та й ще друзі – оце життя! Раділи всі – усі, крім Святослава. Той тупцював поруч, заздрісно поглядаючи в бік солдатів, які крутили “сонце” на перекладині. Славко, як справжній близнюк, читав усе по обличчю. Відвівши брата в бік, запитав:
– Як там в універі? Ідеш на червоний?
– Угу…- Святослав опустив очі.
– Щось вигляд у тебе кепський. У чім річ?
– Та все добре, не переймайся, – промимрив цивільний брат. – Тут у мене є пропозиція… До тебе…
– Як, іще одна? – широко всміхнувся Славко. – То викладай, слухаю.
– Я… Тобто ти… – почервонів Святослав. – Давай поміняємось – тільки навпаки!
– Е, ні, братику – чого захотів. Я тепер це життя на жодне інше не проміняю! Заслужи – відслужиш разом з нами! На прощання братии так міцно обнялися, що з правого погона відірвався ґудзик. Так ходити в армії не гоже, не по формі, тому, швидко попрощавшись із рідними, Славко побіг за нитками.
* * *
Поруч нас усі дні на койці сидів старший сержант Табаков і гриз черствого сирного калачика. І з таким аппетитом точив, що здавалося, ось-ось відкусить собі вказівного пальця й не зможе більше стріляти.
– Як тобі історія? – запитав Славко.
– Нічо так, нормальна, – сержант Табаков потягся. – То ти хто: Станіслав чи Святослав?
– А ти наче не знаєш, – підморгнув йому Славко. – Рядовий Котик!
Довідка. Володимир Точинський народився в м.Тернопіль. Закінчив Тернопільський національний економічний університет за спеціальністю: «Управління персоналом і економіка праці». Працює журналістом у Києві. Любить спорт, художню літературу та психологію. Друкувався у кількох вітчизняних та закордонних («Наше життя»США, Канада; “Золота Пектораль”; Тернопілля) літературних журналах. В людях цінує зваженість, доброту і почуття гумору. В найближчому майбутньому планує опублікувати роман на соціальну тематику і присвятити його жертвам глобальної мережі Інтернет. Улюблена цитата: «Усе недооцінене мстить – усе переоцінене підводить» (Б.Андрєєв).
Молодець!