“Єва дивиться на мене трохи тривожно. Вона вже добряченько відчуває, коли зі мною щось має трапитись. Чи то я втечу в довжелезний запій, чи просто почну повільно їхати з глузду. Одне слово, коли зі мною починається щось від чого лише неприємності. Вона ніби футурорентген бачить ті переміни, що насуваються, але уникнути їх чи зрозуміти вже важко. Саме так деякі лікарі дивляться на своїх пацієнтів, коли підозрюють в них невиліковну хворобу, але не певні ще остаточно в діагнозі. З її погляду вилітають теплі шматки турботи й дещиця страху. Вперемішку. Вона гладить мене по голівці, трохи куйовдить моє волосся, а тоді цьомкає в щічку. І так це робить – стає приємно…”
ЖИТТЯ БЕЗ КІНЦЯ
Коханій Єві
Отож, їх було троє і вони стояли поряд зі мною. Краще було б написати, що наді мною, бо вони були у вертикальному положенні, а я – в горизонтальному. Валявся собі в піску і піщинки поприлипали до мого волосся, позалітали у вуха та ніздрі, а коли б мої туфлі зняти і висипати звідти той пісок і додати до нього води – то можна було б зліпити якусь дрібну будівлю – з тих, які діти ліплять у пісочницях. На одному були сірі погони без нічого, на другому – із двома жовтими смужками, а на третьому – аж ціла жовта зірочка. Навіщо така увага до мого тіла?
Четверта – німецька вівчарка. Спочатку вона вихляла хвостом, а коли їй обридло це – вмостилася своїм задом у пісок і лише час від часу вдихала повітря крізь ніздрі і нашорошувала свої вуха. Така вже у неї звичка – шукати щось.
Той, що з одною зіркою, сказав до того, в якого лише порожні погони:
- Звані, штоб за трупам єхалі.
Мені захотілося попорпатись у кишені й дістати цигарку та запальничку, але руки мене не слухались. І холод підбирався до мого мозку. Натягнути б на голову в’язану шапочку і теплого свитера, щоб аж під шию.
Ось і почнемо гратися в ці не дуже всім зрозумілі ігри. Та й нам самим теж.
Єва дивиться на мене трохи тривожно. Вона вже добряченько відчуває, коли зі мною щось має трапитись. Чи то я втечу в довжелезний запій, чи просто почну повільно їхати з глузду. Одне слово, коли зі мною починається щось від чого лише неприємності. Вона ніби футурорентген бачить ті переміни, що насуваються, але уникнути їх чи зрозуміти вже важко. Саме так деякі лікарі дивляться на своїх пацієнтів, коли підозрюють в них невиліковну хворобу, але не певні ще остаточно в діагнозі. З її погляду вилітають теплі шматки турботи й дещиця страху. Вперемішку. Вона гладить мене по голівці, трохи куйовдить моє волосся, а тоді цьомкає в щічку. І так це робить – стає приємно.
- У нас знову будуть проблеми, так, Слав?
Я уникаю зустрітися з її поглядом. Мені б хотілося щось відповісти, але підбирати слова, аби висловитись точно і лаконічно – і лінь, і жодної впевненості, що це вдасться. Раптом зринає думка: торкнутися до її рук, притягнути до себе і обійняти. Зацілувати. Запестити. Зірвати весь одяг і насолодитись теплом її тіла. Але я вперто сиджу без руху.
- А може ти щось сказав би усе-таки?
Я переводжу погляд на монітор і б’ю вказівним пальцем правої руки по клавіші Delete. Чорна риска починає жерти всі надруковані знаки, а я нажимаю все сильніше й сильніше – до болю у пальці, а згодом – у мозку. І не можу глянути в її бік, ні відірватися від того нищення. Боляче. Я пітнію. І мені видається, ніби щойно витер руками власне обличчя, а тоді подивився на долоні й побачив там теплу кров. Навіть відчув її. Крові багато, вона не поміщається у долоні та стікає дрібними цівками долу. Мені зовсім не хочеться, аби Єва бачила ту ж саму картину, і я уявляю, що вона цього всього не бачить. Мов довкола, навкруги мене – тверда непрозора сфера, зіткана з часу і спогадів у таку густу тканину, що крізь неї не видно й не чути нічого. Або як витерта пам’ять. Не знаю, з чим це порівняти, щоб хтось зрозумів.
- Ну?..
- Розумієш, це складно все пояснити… Я був тільки маленьким солдатиком, молоденьким маленьким солдатиком із Еллади. Це так давно все було, що ти мені не повіриш. Ніхто б не повірив. Але ти можеш спробувати, бо ти й не таке вже чула від мене.
Єва ворушиться й виходить із цієї кімнати. Я повертаю голову слідом за нею. За дверима чується шурхіт і вона знову з’являється. Тримає в руках миску з попкорном і термометра. Градусника дає мені, але я відмовляюся.
- Відтоді минуло десь дві з половиною тисячі років. Це дуже багато для нас – тут, на Землі. Може для когось десь там – це раз плюнути, але тут, у нас, то справді багато.
Я дивлюся на свої пальці, шевелю ними, кручу долонями перед очима й стривожено зиркаю в її бік: чи не помітила червоної рідини на моїх руках?
- Я вернувся з війни тоді й нічого не вмів – тільки вбивати. Все те, чим жили інші поруч зі мною, мені видавалося дивним. Щось таке… Важко найти точний прикметник у моїй голові. Пізніше підберу в словнику якийсь. Я жив ще війною, хоча навкруги був мирний і спокійний поліс. Там торгували й кохалися, а ще ходили на агору і гралися в карти. Але ж я був солдат. І ворог ввижався мені за рогом кожного дому.
Єва жує попкорн і хитає в руці мобільником. Я не певен, що їй це цікаво. Але ж?..
- І не важливо, коли б це трапилося: днем раніше чи днем пізніше. Без сумніву, цього не могло не відбутися. Я вбив якогось торгаша на ринку. Роздовбав його головешку об бруківку – аж мізки крізь тріснутий череп витекли на каміння. Він був схожим на перса. Так, був.
Я спробував посміхнутися, але то виглядало фальшиво, бо так і було. Ніби ото, якось так воно трапилося, випадково. Єва кивнула ледь помітно голівкою, чуб спав на очі і вона під ладнала його рукою.
- А родина того торгаша була дуже багатою. Ось і найшла мені вбивцю. Мене ж попередили. Не знаю, я не вперше вбивав, але самому хотілося жити. Сильно хотілося. Але тут я все понаплутував. То на війні треба вбивати. Тут я геть помилився. У голові щось перемішалося після всього, чорт його знає.
За вікном падає сніг. Сніжинки липнуть на шибки, тануть і краплинами котяться вниз. Ще ковзаю поглядом по долонях. Вони починають бісити мене. І сніг також бісить. Не люблю все-таки зиму.
- Отак я і опинився на палубі корабля, що плив до берегу Таврії. Зі мною були ще кілька таких же втікачів – той вбивця, той злодій, той авантюрист у пошуках нових пригод на свою задницю. Трохи купців. Ті ради наживи попленталися б і в саме пекло. Скелі й хмари нас не лякали. А потім, знаєш, я ж теж молодий був. Та подорож мене й чарувала, й страшила. Я ж навіть добре не знав, куди саме плив і що там робитиму. Страх смерті гнав мене вперед, змішувався зі страхом перед невідомим і змушував моє тіло тремтіти, коли я рисував у голові картинки, як ступатиму з судна на невідому мені ще землю. Вітер роздував мої кучері, а на обличчя бризкало морською водою…
- Слав, приготуй мені кави, га?
Вона притуляє до мого лоба свої п’ять пальців і я відчуваю, як вони там намацують краплі холодного поту. Коли вона відвертається – я витираю їх рукавом.
- Точно не маєш температури?
Я підіймаюся й прямую до кухні. За порогом мене щось штовхає, я спотикаюся й ледве стримуюся, щоб не впасти. Прихиляюсь на хвильку до стін – у кутку. Вже звідтіля продовжую оповідь. Євиного лиця не бачу.
- Потім ми висадилися на берег. Було сонячно й тепло. Вітер хитав перед нами сонячним променем – теплим й міцним. А тоді з’явилася ота дівка, під Пантікапеєм. Лялька, я так її називав. Я підгледів за нею, коли та купалася голяком в прохолодній воді струмка. Стояв серед заростей і дивився на її голе тіло. Кров у скронях загупала і я сильно збудився. Захотів її, розумієш?.. Вона й не опиралася, майже. Тільки спочатку.
Єва зайшла й сунула в мене термометром. Взяв і засунув його під пахву.
- Слав, ти заганяєшся. Яка Еллада, яка Таврія!?
- Ну, розумієш, це ж було. Вона була з таврів і у неї був чоловік. Їй певне сподобалось, бо ми часто там зустрічалися, поряд із тим потічком. Отож, він застукав нас за цим ділом. Ти ж не ображаєшся? То давно вже було. Ось він і вбив мене. Голову прибив до стовпа, а тіло скинув зі скелі у море. Розумієш, тепер мене вже нема…
Я визирнув у вікно. Було сонячно і щебетали пташки. Якась мамка кричала малому, що той зупинився, бо там їздять машини. Малий був у шортах та у футболці. Мамка також одягнута в літнє. Я придивився пильніше й побачив зелену траву і таке ж зелене листя на деревах на дитячому майданчику. Відчинив вікно і в кімнату забігло тепле повітря. Воно приємне лоскотало мою шию. Трохи остовпів від подиву. Щойно ж була зима. А там трохи далі виднілося море.
Потім дістав термометра й віддав Єві. Вона глянула на поділку ртуті й сказала:
- Тридцять вісім і п’ять. Вже спадає. Ще трішки – і все минеться.
Саме тоді у двері загупали. Гупали кулаками. А потім сильніше – то вже ногами.
- Імєнєм Расійскай Фєдєраціі аткройтє двєрі!!!
Ось так я й опинився поміж отих трьох поліцаїв й собаки.
Коли я відкрив очі – наді мною була кохана. Вона обтирала хустинкою мої писки. Мене трішки трясло. Я підійнявся й спробував її обійняти. Поклав голову їй на груди. Єва всміхнулась і прижалась сильніше.
- Слав, ти ж не був у Криму? Ніколи.
- Ні. Не був.
- А хочеш?
02.03.2015