Той осінній листопадовий день 1941 року назавжди залишився у моїй пам’яті. Була неділя. Похмурий ранок. Накрапав дощ, важкі сірі хмари, неначе олов’яні, пересувалися низько, ніби намагалися зачепитися за верхів’я дерев. Я з сумом подумала, що день пам’яті голодомору, який запланував Славко Пахолок – не вдасться.

Моя бабуся Варвара спекла паляницю з кукурудзяної муки, а Гані Кіндяк мама пообіцяла дати нарізаного скибками чорного хліба і горнятко меду. Наша садиба межувала із цвинтарем, на якому у часі Першої світової війни похований племінник Тараса Шевченка – це місце ми називали святим. За Польщі там відбувалися сходини просвітян із струнним оркестром. В обідньому часі небо стало прояснятися, крізь гілки голих дерев, несміливо почали пробиватися промінчики сонця. Славко Пахолок підійшов до відчиненого вікна нашої хати і повідомив, що на цвинтарі чекають друзі. Я взяла паляницю та простирадло і пішла зі Славком на цвинтар.

Славко, 1924 року народження, а я на один рік молодша. Нас чекали хлопці з вулиці Заводилівки – сусіди Славка, а це Славко Семирозум, Михайло Камаш, Михайло Бартків, з центру села Стефан і Михайло Кільчицькі – двоюрідні брати, дівчата Марія Жовківська і Ганя Кіндяк з хлібом і медом. На святому місці, густо зарослому барвінком, розстелили покривало, на якому розклали принесене. Славко також приніс мед, бо у них була пасіка, та горстку яблук, бо мали великий сад.

Ми помолилися, згадували, що колись читали про голодомор у газетах та журналах, читали вірші з Кобзаря.

Сонце хилилося до заходу, відчувалася – прохолода, тоді ми взялися споживати те, що принесли. Марійка і Михайло Барткові (якому згодом присвоїли звання полковника) виголосили промову і ми заспівали по старослов’янському. На спів зійшлися сусіди, наче на похорон. Після короткої молитви ще кілька разів повторялося “Вічна пам’ять”.

 Марія Штепа.

Leave a Reply

Your email address will not be published.