Мал—Ніскиня – верховний вождь могутнього союзу древлянських племен. Київські князі Олег, його син Ігор, а далі жінка Ігоря – Ольга, чинили кривду древлянам непомірними поборами та розправами.
«Коли вже вовк повадився до кошари, то не зупиниться допоки не поїсть все овече стадо. Якщо не уб’ємо Ігоря, то він знищить нас усіх, вирішило віче.
І повстав Іскоростень, і розбив Мал киїську дружину, а Ігоря взяв у полон. І стратили Ігоря, за порадою волхвів у такий спосіб, щоб не окровавити руки, а саме: нагнули два пружні дерева, прив’язали одну ногу до одного дерева, другу до другого і відпустили…
Ховали Ігоря з княжими почестями і тризну справили на високій могилі (…де зараз Поліське, Житомирщина); і виголосили поминальне: «Ми схилялися перед тобою, шануючи перевагу і велич твою. Але якщо ти потураєш гідність нашу, то ми можемо і розправити спину, та так, що ти і кісток своїх не збереш!».
Від літописця знаємо, як «рівноапостольна» Ольга помстилася за чоловіка.
Переповідати не варто, а, навіть, згадувати про таке – святотатство.
Ім’я Мал походить від кімерійського (!) mael – князь, господар. У ірландців— mal—принц, шляхтич. Від Нестора знаємо, що і билинний герой Добриня Никитич і ключниця Ольги Малуша, мали батьком Малка Любечанина. Академік О. Шахматов каже, що згаданий Малко і є прославленим древлянським князем.
Разом з тим, незважаючи на моторошні подробиці Ольжиної помсти, в літописних джерелах нема відомостей про подальшу долю Мала. Чому?
Як літописець міг упустити таку значиму історичну деталь?
Очевидно тому, що ніхто в Києві не знав куди подівся древлянський князь.
Каральні експедиції Ольги, хоч і закріпили залежність древлян, проте, так і не взяли слід опального князя.
А Галичина на той час ще жила своїм самостійним устроєм.
Перше ніж відповісти на запитання куди втік Мал, повернемося до його коренів. Малин (град) – родинне гніздо Любечанина у п’яти десятьох кілометрах від Коростеня (Іскоростеня) на Житомирщині. Нині це селище з городищем княжої доби спалене татарами 1240 -го року.
Від Малина до Малиної гори у Білій на Чортківщині, чуть більше трьохсот кілометрів. Це 4—5 днів кінного переходу. В середині 10—го сторіччя, тут на Посеретських високорівнях і долинах розбійничали щойно прибулі із північного Приуралля угри (мадяри). Вони грабували і гвалтували корінне населення, «…своїх коней ставили в божницях, і одбирали у мужів жон для ліжка». То ж, по сусідству заснували Угринь.
Для стриму мадяр потрібні були твердині—гардаріки та ратна дружина.
З такою дружиною 945 року прибув Мал і заклав град в Білій. Нині це городище та плато Малина гора. Городище південним крутосхилом (Скалка), впирається в р.Млинівку, зі сходу омивається Серетом, а від заходу та півночі відсічене глибоким ровом. Окрім цього, на лівому боці Серету збереглися тогочасні городища Черна, Батирова гора і Мокляки. Останнє згадується літописцем 1214 роком у контексті ляшських пустошень. За Мала польське королівство тільки зароджувалось.
Хто знає, чи Батирова гора не завдячує своєю назвою синові Мала богатиреві Добрині Никитичу?
Сьогодення
Звичайно, прийде час і Малина гора розкриє свої таємниці.
На мій жаль і на докір місцевій владі гордище Малина гора не має статусу пам’ятки історії, її ніколи ніхто не досліджував, і навіть у її роль, що була до «незалежності» принижена громадою і церквою. На ній, протягом тисячоліть, у ніч на Великдень справлялись обряди найдавнішого на Землі культу — культу Вогню (запалювалось багаття).
Колись Велике Біле, а нині Біла, на мою думку, сповідує чужу ідеологію і вшановує ідола з автоматом. Чи потрібна їй рідна віра, історія і культура?
«Тут слово до живущих, про вину за пам’ять, що сьогодні стала грою».
(А.Базалінський).
Р. S.
Мій дідо Яким загинув у 44—му на чужій землі.
Великодушні естонці вкарбували його ім’я в камінь пам’яті, за що я їм безмежно вдячний.
Разом з тим, ніколи, ані я, ані мої діти не будуть вважати його визволителем.
Ярослав Свистун,
краєзнавець