Сьогодні Юрій Роговий, син українського письменника Феодосія Кириловича Рогового (1925-1992) – лауреата Шевченківської премії (1992) святкує свій черговий день народження. Народився поет і прозаїк 14 жовтня 1957 рокувселі Устимівка, Глобинського району Полтавської області в сім”ї вчителів. У 1980 році закінчив природничий факультет Полтавського педінституту. З цього року і до 2005 працював учителем Пирогівської середньої школи Глобинськогорайону. Видав (переважно власним коштом) 14 книг.Лауреат премії Дмитра Нитченка. “Золота Пектораль” вітає постійного автора журналу з днем народження! Бажаємо вам, пане Юрію, здоров’я, щастя, успіху та натхнення у різних починаннях. Нехай рідні завжди оточують вас любов’ю та розумінням, а колеги — повагою!!!
Косовиця
Як тільки Юрко Міхненко підійшов до інституту, враз підбіг хтось із своїх, стрельнув цигарку і прошепотів:
– Тебе вчора декан шукав. Бігав по гуртожитку, лаявся і кричав: “Де той дурак?! Де той соціал-демократ?!” Казав, що тільки хто побачить – зараз же присилайте до мене.
Юрко здивувався, бо ні дня не жив у гуртожитку, хоча вже закінчував четвертий курс біофаку. Декан про це добре знав, і не зрозуміло було, чого це він гасав по гуртожитку у його пошуках. Можливо, щоб більше чуло? Жили там, як жартували самі студенти, в основному “сироти та діти голів колгоспів”. Юрко, як учительський син, не підпадав ні під яку із цих мірок.
– А що трапилось? Я ж тільки із дому приїхав…
– “Дід” комусь казав, що ти називав Вітька Діхніча “Брежнєвим”, бо у нього така щелепа, як у того; якісь анекдоти про нього розказував…
Юрко отетеріло витріщився на оповідача і оглянувся. Нікого.
– Та кому ж я таке казав? Вони ж зовсім не…
– Не знаю. Йди до “діда”. Той все тобі розкаже.
Отой “хтось” кудись хутко зник і Юрко залишився сам. Тремтячими руками запалив цигарку, підтяг торбу з домашніми харчами під інститутську стіну, якраз у тому місці, де було написано, що тут колись навчався знаменитий педагог і гепеушник Макаренко.
“Оце й довчився… Останній екзамен передостаннього курсу. А виженуть, суки, мабуть, за “п’янку” або завалять на екзамені… Хто ж продав?”
Останнім часом, правда, було чимало різних збіговиськ. То футбол дивилися гуртом, то грали в карти, то пили… Були ж усі свої. Хто продав?
Думай – не думай, а робити щось треба – через пару годин екзамен.
Юрко залишив свою торбу у чергової на прохідній і піднявся на другий поверх. Ще якусь хвилину покрутився біля деканових дверей, постукав.
Зайшов до кабінету, спочатку нікого там не побачив. Здивовано дивився, як із-під столу вилітали і розліталися по кімнаті якісь папірці і папки – ніби самі по собі. Нарешті десь зісподу виринула деканова лисина і окуляри.
– А, це ви… Ви знаєте, Міхненко, нас погублять оці бумажки… Щодня у ректорат треба щось нести: доповідні, пояснювальні… Угробимо самі себе… Сідайте.
Декан – на студентському жаргоні просто “дід” – мав дивовижну пам’ять і знав усіх студентів по прізвищах, називаючи всіх на “ви”. Іменем називав тільки особливо “наближених”.
– Та я… постою. Мені сказали, що ви мене шукали…
– Шукав. Через мою голову комусь ТАМ стало відомо, що ви ніби називали когось із студентів “Брежнєвим”. Чи щелепа така, чи ще щось… Мені й раніше доповідали, що ви ведете подібні розмови, та воно далі факультету не йшло. А тепер… Тепер цим зайнявся замректора по навчальній частині професор Жученко, бо ректор у відпустці. А йому треба доповідати… самі знаєте, куди…
– То мені на екзамен уже не йти?
– Ідіть. Здасте – тоді підете.
Юрко вийшов і помалу поплентався до кабінету методики біології. Там уже товпилися кандидати на червоний диплом, комсомольські та профспілкові активісти. Одним словом, усі “безхребетні”. Основна маса ще досипала після безсонної ночі у гуртожитку та в навколишніх “гадючниках”, як називали кімнатки на одного-двох, куди селилося по семеро-восьмеро – так менше платити. Сам жив у такому “гадючнику” по вулиці Комсомольській.
На екзамен Юрко заходив одним із останніх – мав переконання, що виморений викладач вже менше “трійки” не поставить. У крайньому разі, ця звичка не раз виручала.
Екзамен склав на “відмінно”. Приймав викладач, який чомусь симпатизував Юркові та інколи говорив з ним надто відверто. Все скаржився, що його “підсідають інститутські жиди”. Юрко вислуховував, ствердно кивав, але старався мовчати. Краще – як краще.
Розговорився було на семінарі з естетики про споконвічні українські вишиванки чорним та червоним, то довелось тричі перескладати залік. Вела той семінар якраз одна із “тих, що підсідають”. Хай їм..
Це був чоловік із тих, про яких кажуть, що “хоч до болячки приклади”. Завжди усміхнений, завжди із приказками та анекдотами… Читав політекономію. І якби не його вічно бігаючі маленькі очі та чужа мова викладання, можна було б вважати геть “своїм”. А так… Юрко таких сторонився. Інша справа “дід”. Вилає, бувало, від душі, та швидко й відійде – дивись, і прохання на відпустку вже підписав… Можливо, за такий лібералізм і воював із ним ректор – “знаний на всю Україну (так він сам себе називав) філософ-естет Козюн”, який будучи в Канаді, заявив, що “голоду 33-го не було, то все вигадки ворогів соціалізму”… Збирався ще кудись, та, як на гріх, прострелив на полюванні ногу якомусь із обкомівської братії та ще й товаришеві ще одного “великого плоскорізника” – знайомого, у свою чергу, самого генсека… Отож, довелося “естетити” дома. Так він поставив на дверях своїх “козачків” перевіряти, чи всі студенти-хлопці ходять у галстуках. Якщо ні – на лекції таких не пускали, а сам “естет”, бризкаючи слиною, кричав: “Ви що? Волів прийшов запрягати?!” Вже значно пізніше, при “демократах-братанах” коротенько побув і міністром освіти, та й там щось не вийшло…
Юрко заховав залікову і нехотя пішов до професора-“слухознавця”.
Разів три підходив і відходив від дверей кабінету, озирався, чи хто із своїх не бачить. Нарешті зайшов.
Жученко сидів за столом, щось записував до товстого блокнота.
– Я, Міхненко Юрій, студент четвертого курсу біофаку. Викликали?
– Да, да. Проходітє. Визивал. Дєло в том, что компєтєнтним органам стало ізвєстно, что ви коє-что говорілі о Лєонідє Ілліче. Возьмітє вот ліст бумагі, ідітє подумайтє і напішітє всьо. Потом принєсьотє. І пішітє подробно…
Юрко взяв аркуш паперу, тихо вийшов. Вийшов і побрів до хлопців у гуртожиток. Треба було все робити так, щоб бачили. Інакше зроблять стукачем – і попробуй відмитися.
У кімнаті гуртожитку стояв такий ґвалт і лемент, що годі було щось розібрати. Не дивлячись на суворі заборони та репресії, хлопці готувалися “обмити” успішно складений екзамен. “Сексоти” готували записнички…
– Здорові були, кого не бачив. Діло є.
Юрко нашвидку розповів усе, що з ним трапилось.
– Мужики, це – провокація. – Першим озвався Володька на прізвисько “Керя”. – Давайте збирати підписи, бо вони нас усіх по одному…
Володька збирав відомості про репресованих воєначальників і, видно, сам остерігався, що хтось донесе.
– Та почекайте… Краще вже хай мене одного… Чотирьох курсів жаль. Батьків… А хтось же із своїх заклав… Допоможіть написати щось у цю бумагу…
Так з’явилась колективна доповідна: “Я, Міхненко Юрій, студент четвертого курсу природничого факультету, розмов, які б компроментували видатних діячів Комуністичної партії та Радянського уряду не вів. Свідками цьому можуть бути хлопці групи “Б”.
Написали “хлопці” на той випадок, коли хтось відмовиться свідчити і можна буде вирахувати “стукача”.
Юрко зайшов у сусідню кімнату за “двійником генсека”, і вони разом пішли знову до професора. Удвох знову для того, щоб був свідок, а значить важче буде завербувати чи спровокувати.
Коли зайшов до кабінету Жученка, той здивовано запитав:
– А почему ви вдвойом. Да нєт. Нужно било самому…
– Так це ж той, про кого я ніби казав, що схожий на Леоніда Ілліча… Ви ж бачите – він зовсім не схожий. Як же я міг таке казати?..
– Давайтє сюда обьяснітєльную. _ Професор кілька разів перечитав написане. – Ето не то, – нарешті вимовив він. – Ви должни билі напісать, что говорілі, кому говорілі і когда…
– То як же я буду писати, коли нічого такого не говорив?
Жученко з досадою кинув аркуш у сейф і закрив дверцята.
– Ну что, язик – враг мой?.. А кєм работаєт ваш отєц?
– Учителем.
– А раньше?
– Раніше журналістом у газеті.
Видно було, що професор не знає, про що питати, або знає, та не хоче при свідкові.
– Ну что ж, ідітє пока.
Хлопці вийшли, мовчки перекурили під гуртожитком і розійшлись.
Дорогою до свого “гадючника” Юрко подумки перебирав тих, хто міг щось донести. А донести могли те, що недавно казав, перекривляючи “генсека”: “Уважа-є-є-мий това-іщ Ге-ек…” Було це сказано далеко від Полтави, на безлюдному березі Ворскли під час косовиці, на яку студентів потурили з примхи обкому партії у таке спекотне літо 1979 року, що трави розсипалися на порохняву від вітру, а не те, що від коси.
Сказано було лише одному – давньому приятелю Мишкові Спичаку. Невже він? Так сам же часто першим заводив подібні балачки, а тоді, правда, більше слухав та посміхався. У гуртожитку чомусь жив із першого курсу, хоч і не “сирота”. Та й обходити почав останнім часом… Завдання виконано?
Минув рік. Юрка більше ніхто і нікуди не викликав. Хоча фізично відчував на собі чиїсь погляди, чиїсь вуха ловили сказані слова… Став більше слухати, ніж говорити і сам.
Випускні екзамени склав благополучно. Науковий комунізм – “відмінно”. У день випуску диплом Юркові Міхненкові вручав професор Жученко. Потис руку і побажав успіхів у роботі. Як завжди, був веселий та енергійний.
Вже, отримавши направлення на роботу, Юрко випадково зустрів у райцентрі старшого на кілька років випускника того ж біофаку – Льоньку Яблонського. Він тут працював начальником райвідділу… КДБ.
Юркові зразу ж пригадалося, як цього ж Яблонського хвалили і ставили за приклад в інституті. Особливо полюбляв він політекономію і теж, мабуть, їздив на… косовицю із кимось.
КОСОВИЦЯ продовжувалась…