А ти не помиляєшся, коли говориш, що критика не сприйняла стилю твого письма? Ти вже завоював своє місце в сучасній літературі. і це загальновідомо. й хіба це не означає визнання тебе як письменника своєрідного, небуденного, нехай навіть, як ти кажеш, елітарного?
“Щодо мене ти був людиною чесною”
Вони зналися тридцять років: 1962-1992.
Мабуть, стрілися тому, що були однолітками, обоє пережили голодомори, пройшли “остарбайтерство”, обидва попали під “піклування органів” (хто більше – хто менше)…
А ще: обидва любили рідну землю і… літературу.
Вони – це Петро Рота́ч (1925-2007) та Феодосій Роговий (1925-1992).
Збереглося, на жаль, мабуть, далеко не все – до сорока листів та десятки листівок.
Перший із них:
“Полтава, 2 серпня 1962 р.
Шановний товаришу!
На жаль, я не знаю Вашого отчества, тому не можу звернутися, як це годиться. Сподіваюся, що Ви напишете мені його, і в дальшому я не буду відчувати незручності, яку відчуваю тепер.
ваше ім’я все частіше з’являється на сторінках газет і журналів. Я охоче читаю Ваші гуморески, статті, нариси. Хочу щиро поздоровити з успіхом.
Тепер до Вас прохання.
По-перше, для Словника “Літературна Полтавщина” надішліть, будь ласка, біографічну довідку, вказавши найголовніші Ваші твори та де друкувались (це вже бібліографія). Зауважу, що в моєму Словнику знаходять місце не лише члени Спілки письменників…
По-друге, чи не могли б ви (хоч на певний час) надіслати мені свою статтю “Устимівський дендропарк”, з якою, на жаль, я не зміг ознайомитись (хоч бачив в “Зорі комунізму”).
З щирою повагою – Петро Ротач.”
(Незабаром настане час, коли той Словник заборонять друкувати у пресі, “знайшовши” там прояви “буржуазного націоналізму”, який міг зашкодити ( чи й повалити!) будівництву “світлого майбутнього”).
Наступного року (3.04.63) писав:
“…Ви питаєте про Словник. Цього року я закінчу роботу над ним. Зібрав чимало цікавого матеріалу (особливо той, що з першоджерел). Але, справді, ним ніхто не цікавиться. Ставлення до моєї роботи полтавських діячів Вам, я думаю, відоме. Тут видати не можна. А де інде – не знаю…”
(“Словник” чекатиме десятки років).
* * *
Пізніше їх об’єднає ще й знайомство із Григором Тютюнником – шилівсько-полтавським земляком. Мало воно, правда, трагічне закінчення:
“Полтава, 10 березня 1980 р.
Вельмишановний Феодосій Кирилович!
Учора, розгорнувши “Літ.Україну”, я прочитав про смерть Григора. Звістка ця глибоко вразила мене, влучила в саме серце.
“Пішов з життя”… Що це означає? Покінчив самогубством? Чи згорів від горілки (доходив слух, що пив)?
Ти ближче до Києва, може, що довідаєшся, то напиши мені, я тебе прошу.
дуже шкода Григора. Байдужий він був еліті. Такий талант – і вже нема. Ой, як жаль!
Не виходить з голови ця трагедія.
А ти як? Часто згадую і згадую добре, з почуттям вдячності, з глибокою приязню. Щодо мене ти був людиною чесною. Я в цьому переконаний.
А мої справи кепські. можеш уявити, не краще, а гірше. Тепер розповсюджують ганебні чутки. Це помста за те, що не змогли зломити…
Друже наш, що ж ти заподіяв?..
На все краще! Петро Рота́ч.”
* * *
Особливо гаряче Петро Петрович сприйняв вихід роману Ф.Рогового “Свято останнього млива” (написаний 1972 – виданий 1982 – Шевченківська премія 1992):
“Полтава, 31 жовтня 1982 р.
Доброго здоров’я, Феодосію Кириловичу!
Не можу не написати тобі кілька слів після того, як прочитав “Свято останнього млива”. Скажу коротко: молодець ти! Тільки тепер стало мені ясно, чому ця книга така дорога тобі.
Я прочитав роман – весь від початку до кінця – невідривно. Емоціональне враження дуже сильне. Окремі сторінки гідні бути названі класикою. Це, скажу тобі одверто, не Гончарове “розумування”. А щодо Бразових, Срібних, Левіних, то тут ніякого порівняння бути не може: ти їм втер носа всім!
Оце в “Літ.Укр.” останній Л.О. пише, як вони тебе гарно згадували (притом на звітних партзборах). Я не втримався, щоб не вилаятись. Тунеядці й бездари! Примажуться тепер до чужої слави: аякже, і ми виховували!
Я не збираюсь давати тобі якийсь критичний відгук. Книга написана рівно, розумно, сильно, мужньо, тепло. Рецензій ти прочитав на неї багато, ще прочитаєш у газетах і журналах. Дуже ясно пройшов зі своїми героями автор з такою великою любов’ю до простої людини, що сіє хліб і вирощує худобу, з язичницькими схиляннями до природи, з любовним поглядом у минувшину. Багато страждань принесла тобі ця книга, але частково ці страждання знайшли місце на її сторінках.
Читаючи, весь час натикався на твоє власне, автобіографічне. Я спершу думав, що ти просто списав доля своїх земляків як є, якими їх знав. Потім уловив у спогадах Гордія, котрий збирається закордон, епізод з твоєї біографії 44-го року (втеча, тюрма). Шкода, що ти далеко, хотілось би задати тобі ряд питань, які виникли у мене при читанні. В листі відповісти буде важко.
Стиль твого письма – ліричний – сильніший, ніж у Гончара. Це я тобі кажу, як відчуваю. Дуже доречні вкраплення пісень і віршів (твої?). А характери! Трагічні, комічні – ти однаково талановито володієш тим і тим жанром. Навіть там, де образи негативні, ти не переборщив. Душа твоя людинолюбна – і це похвально. Ну а мова – це окрема стаття. Я напідкреслював у книзі чимало слів, які чую вперше, чимало новотворів, до яких не висловиш претензій: зрозумілі, свіжі, красиві. Мова ллється плавно, як лилася колись вода Сули. Ти й філософ, я підкреслив не один “крилатий вислів”.
Знаєш, мені особисто імпонує твоє ставлення до минулого нашого народу: доброзичлива оцінка того, що варте пам’яті і любові, заклик зберегти його і нести далі, в будуччину.
Одним словом, написав ти хорошу, чесну, правдиву книгу. Не декларацію, а художній, справді художній твір. Цікаво, що тобі скажуть “прототипи”, адже, напевно, живих іще багато. А випадок з Лавріном ти придумав? Хоч логічна його смерть – тут нічого не скажеш. мені здається, ти трохи десь від Всеволода Біленка взяв. Чи я фантазую? Можливо… До речі, як він там поживає? Бачишся з ним? В 70-му році він так налякався, що вирішив навіки мене забути. От де боягуз! А взагалі нещасна людина. і я йому співчуваю.
Ще раз вітаю тебе з успіхом. Думаю, тепер легше підуть інші речі. котрі вже написані. Кидай школу і пиши книжки. Або ні, не роби цього. Бійся повторень!
На все краще! Будь здоров! Твій Петро Ротач.
П.С. І все-таки я хочу, щоб книжка твоя була в мене з автографом. Будеш у Полтаві – заглянь.”
* * *
І останній із збережених:
“Полтава, 14 вересня 1990 р.
Добридень, Феодосію Кириловичу!
А ти не помиляєшся, коли говориш, що критика не сприйняла стилю твого письма? Ти вже завоював своє місце в сучасній літературі. і це загальновідомо. й хіба це не означає визнання тебе як письменника своєрідного, небуденного, нехай навіть, як ти кажеш, елітарного?
Інша справа, що досі справді нема грунтовного аналізу твоїх книжок. На одну книжку можна було обмежитись рецензією-статтею, а три вже варті структурного й художньо-естетичного аналізу. Та це вади нашої критики. Тут я не можу не погодитись із тобою, що це в той же час і наша культурна відсталість, тобто її наслідок. Полтавщина, маючи неабиякі письменницькі сили, в той же час не має своєї поліграфічної бази, своїх журналів, університету, справжньої наукової бібліотеки й належного критичного цеху. Та щодо тебе, твоєї творчості, то я думаю, що найближчим часом становище зміниться на краще. Швидко підростає талановита молодь з пильним і тверезим критичним мисленням, і вона не залишить поза увагою твої книжки, твої стильові відкриття.
Я думаю, що ти прав у погляді на роль інтриги в романі. Ти це вже доказав практично. Але це стосується справді художньої прози, а не якогось детективу. Доказали це й класики дореволюційної літератури. І не треба вміти чи прагнути до отієї інтриги, аби завоювати увагу читача. Звичайно (і я тобі про це вже писав), що в тебе масового читача ще нема і, можливо, скоро не буде (для цього такого читача треба виховати національною школою, якої у нас іще нема). Але письменнику гріх поступатись талантом перед нерозвинутим смаком якоїсь категорії читачів.
Бажаю успіху в роботі над новим романом.
Я трохи прихворів і підупав духом, але днів за десять збираюсь поїхати в рідні краї наснажитись спогляданням краси осінньої. Це плани звичайно, а погода може все зіпсувати…
На все краще! Петро Ротач.”
* * *
Отак ВОНИ й пройшли своє ЖИТТЯ – підтримуючи один одного і пам’ятаючи про свій людський ОБОВ’ЯЗОК.
А от чи МИ пам’ятаємо ЇХ?
Питання не з легких…
9.07.2014.