“Те, що Михайло Слабошпицький вирішив обійтися без них, може викликати несприйняття. Але, чесно кажучи, таке відчуття зникає, коли читаєш твір. Може, і такий підхід має право на існування, якщо твір написано майстерно? Все, як кажуть, залежить від смаку…”
З гори років ліпше видно Коцюбинського
Слабошпицький Михайло. Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші: роман. – К.: Ярославів Вал, 2012. – 352 с.
Біографічна проза? Не приховуватиму, що маю читацьку слабкість до цього підвиду художньої літератури. І тому з таким підвищеним інтересом «полював» у книгарнях за новим романом Михайла Слабошпицького, відколи уперше прочитано про нього в «Літературній Україні». Й тому вістка про те, що твір пошановано й він став першим у книжковому рейтингу НСПУ-2012 в номінації «Проза», викликала у мене деякі позитивні емоції.
Та відтоді промайнуло чимало часу. І з’явилася думка про те, що не все так однозначно, як може здатися на перший погляд. Ніхто, звісно, не буде заперечувати, що твір є талановитим. Але з рейтингом не все так просто. Звісно, добре, що НСПУ врешті-решт спромоглося на нього. Але я особисто заборонив би літературним генералам брати участь у подібних акціях. Вже хоча б тому, що дехто з поціновувачів красного письменства може подумати, що таким людям завдяки своєму впливові на певні кола (він – ще й експерт цього рейтингу) організувати власну вікторію. Та й з жанровими означенням також, очевидно, вийшла промашка. Бо до твору більше пасував би «роман-есе».
Розумію, що така думка не всім сподобається (не так, напевне, винуватцеві, як його прибічникам), але що вдієш, що вона таки існує і ніде не зникає.
Тепер про сам роман. І почнемо з того, що вже у заголовку автор говорить: це – біографія, оркестрована на дев’ять голосів. Така побудова твору є дещо незвичною й уже цим викликає зацікавлення. Водночас хотілося б сказати про таке: розумію, що кожен розділ є монологом тієї чи іншої особи. Та, як мені здається, романові не вадили б описи подій та соковиті діалоги замість констатацій факту. Невипадково наголошую на цьому, бо відношу себе до читальників, які не уявляють без них такого епічного твору, як роман. Те, що Михайло Слабошпицький вирішив обійтися без них, може викликати несприйняття. Але, чесно кажучи, таке відчуття зникає, коли читаєш твір. Може, і такий підхід має право на існування, якщо твір написано майстерно? Все, як кажуть, залежить від смаку.
Михайло Коцюбинський зображений письменником на тлі часу. Складається враження, що про нього своїми устами розповідають Сергій Єфемов, Євген Чикаленко, Володимир Винниченко, Володимир Леонтович, Михайло Могилянський, Володимир Самійленко. З тих різночасових монологів можна почерпнути багато цікавої інформації, яка дозволяє по-іншому поглянути на окремі події. Хто б там і що не говорив, а вже навіть цим книга є цінною. Та в той же час хочеться загострити увагу на такому. Все ж оті монологи виглядають дещо прилизаними. Чи не тому, що за автором вони вийшли якимись однаковими, не маючи індивідуальності? Знаєте, це до певної викликає недовіру. І так прагнеться, щоб в отих розділах було б більше особистісного. Напевне, це вартувало б відобразити і через мовні засоби. Питання, питання…
Або таке. Ще зі шкільних уроків у радянські часи в наші голови намагалися втовкмачити, що на італійському острові Капрі Михайло Коцюбинський не тільки зустрічався з Максимом Горьким, а й познайомився з Володимиром Леніним, під впливом якого написав блискучу «Фата Моргану». Те, що компартійні ідеологи возносили на щит російський шовінізм і його зробили державною політикою, загальновідомо. Мова про інше. Вони й боялися навіть собі дізнатися, що Максим Горький і Михайло Коцюбинський спілкувалися як рівний з рівним. Як і годилося б порядним і вихованим людям. Ще й письменникам до того ж. Подумалося і компартійні ідеологи безсумнівно розуміли, що так воно і має бути згідно з законами людських взаємостосунків. Але за більшовицькою «логікою» настоювали на своїй вигадці. І начхати їм було на те, що Коцюбинський при своїй інтелігентності та галантності з людьми неодмінно дав би відкоша зверхньому ставленню до себе. Через елементарну повагу до своєї гідності. Та й не міг якийсь там вождик якоїсь там партійки змусити Справжнього Письменника творити буквально під його диктовку, коли той поклонявся загальнолюдським цінностям, а не вузьколобим партійним гаслам. Слава Богу, що Михайло Слабошпицький розвінчав ці міфи, поставивши на кін здоровий глузд. Єдине, що хотілося б зауважити, що окремі моменти в описуванні цього епізоду з життя Коцюбинського виглядають надто прямолінійно, ніби життя не є багатобарвним.
Є у романі ще одна лінія, про яку теж варто поговорити. Маю на увазі згадку про особисте життя письменника. Відомо, що свого часу Михайло Коцюбинський одружився з Вірою Дейшею і мав з нею чотирьох дітей. Але також не можна оминути питання взаємовідносин з Олександрою Аплаксіною, «амурною жертвою» якої став, бо вона спокусила його. По-різному можна оцінювати це. І за висловом Михайла Слабошпицького, спалювати письменника на «вогнищі моралі». А мені спало на думку інше: чому б авторові біографічної прози не створити твір, в якому показати, як ці двоє жінок сприймали Михайла Коцюбинського. Матеріалів недостатньо? Звісно, можна про таке говорити. Але може (навіть повинно бути!) письменницька фантазія, що логічно випливає з певного факту. Мені здається, що оркестрування біографії на два голоси (жіночі!) мала б таке ж саме право на існування, як і запропонований роман.
І нарешті про таке. У попередніх абзацах мною було чимало мовлено про проекцію твору на сучасність. Але мені здається, що невисвітленим залишився один нюансик. Якщо заходить у даному творі мова про Євгена Чикаленка, то неодмінно згадуємо про його вислів, що «любити Україну до глибини своєї кишені набагато важче, ніж до глибини своєї душі». Добре, що вони існували у часи Коцюбинського. Добре, що вони не перевелися і нині. Це яскраво можемо бачити і на прикладі Ліги українських меценатів, пряме відношення до діяльності якої має і Михайло Слабошпицький. Та й сам роман переконливо говорить про це. І в цьому полягає ще одна його цінність. Треба, безсумнівно, вголос сказати і про таке: роман ратує за національний дух і національний капітал. Їх пробудження дуже сполошило певні політичні сили, бо вони побачили у ньому свою смерть. І добре, що книга ще раз натякає на це. Спасибі вам, пане Михайле!
…Роман прочитано. І викликає він різноманітні думки. Зрештою, так і має бути. Бо головне полягає в іншому: він не залишив байдужим читацький загал. Отже, своє головне завдання твір виконує. Хіба це не є втіхою для того, хто взяв у руки перо?
Ігор Фарина