Полудень… Гаряче сонце так нагріло порепану землю, що від неї аж пашіло жаром і важко було встояти босоніж. Жуки, швидко перебираючи лапками, ховалися від спеки в тріщинах, в жалюгідних кущиках трави, вигорілої під палючими сонячними променями.

На тирлі, в центрі села, лежали після обіднього доїння корови. Поважно румигали та ліниво кивали головами, змахуючи надокучливих мух, що норовили залізти в очі і ніс.
А віддалік на пагорбі, обпалені сухими степовими повоєнними вітрами, бавилися бідно одягнуті сільські діти. Серед них вирізнялася одна дівчинка – невеличка, чистенька, з двома довгими пшеничними косами, що змійками звивалися на стрункій спинці. По всьому було видно, що дівчинка міська.
Прийшов час гнати корів на пасовище, тож з гурту вийшов засмаглий здоровань і гукнув:
-Хлопці, пора! І ще з двома почали зганяти корів з тирла.
Розігріті на сонці, тварини неохоче підіймалися, витягувалишиї і мукали, немов протестували. Нарешті на пасовище поволі рушили всі, крім однієї. Опустивши голову, вона нерухомо стояла, незважаючи на крики пастушків і хлистання батогом біля її ніг.
Діти мовчки спостерігали цю картину, аж раптом з їхнього гурту вискочив високий, одягнутий краще за них хлопець. Це був син голови колгоспу Микола. Він стрімко підійшов до пастухів, вирвав у одного з рук батіг і почав ним хлистати корову. Та – не поворухнулася, опустила голову і тупо дивилася в землю, наче прислуховувалася до ударів.
Гурт хлопчаків мовчав. Аж несподівано дзвінкий голос розірвав тишу:
– Ти навіщо її б ’єш? Вона тобі що зробила?
Микола оглянувся – до нього йшла «новенька». Зневажливо хмикнувши, він продовжував шмагати. Та замахнутися знову йому не вдалося. Батіг блискавкою вислизнув з його рук. А перед собою він побачив зблідле обличчя і великі карі очі, які з гнівом дивилися на нього з-під смоляних брів. Він рвонувся за батогом, та дівча спритно вивернулося і крикнуло:
– Не підходь, бо вдарю!
Її очі горіли рішучістю. Не встиг він наблизитися до неї, як напоровся на удари пужалном.
– Бандерівка! Приїхала сюди!… – захищався Микола. – Зараз батькові скажу! Він тобі покаже! – уже біжучи пагорбом, погрожував він.
Діти стояли принишклі з широко відкритими очима, в яких було захоплення і здивування. Їм також було шкода чужої корови, та вони добре розуміли, що піти проти Миколи – це все одно, що проти голови колгоспу. Стиха перемовляючись про те, що буде далі, діти розбрелися по своїх домівках.
А мала захисниця, яку мама привезла в рідні краї погостювати до тітки, разом з її дітьми попрямувала до хати. На подвір’ї вони навперебій розповідали про бійку.
Тітка погладила по голівці племінницю і з жалем та легким докором у голосі сказала:
Ой, доцю, не треба було його зачіпати! То ж голова…
І замовкла на півслові. До воріт підходила жінка.
– Головиха! – прошепотіла тітка. Лице у жінки розчервонілося. Вона підійшла ближче, очима вишукуючи когось. Не знайшовши, розгублено промовила:
– Микола прийшов додому побитий…
– А чого він б’є чужу корову? – тихо пролунало запитання.
– То це ти? О, Господи!…- здивовано вирвалося у головихи.
Вона сподівалася побачити когось дорослішого та сильнішого за її сина, а обізвалося тендітне дівча. В очах у жінки засвітилося добро і, розвівши руками, вона звернулася до тітки:
– Санько, я все забуваю тебе спитати…
Вони пішли до воріт, розмовляючи про своє.
А село ще довго гомоніло про відважну і справедливу малу «западенку».

Клавдія Великодна