Старий і немічний, уже кілька років прикутий до ліжка… Безсонними ночами не перестаю картати себе за нікчемну молодість. Тільки тепер розумію, що дуже завинив перед дружиною. Сльози навертаються на очі, коли згадую минуле. І щоразу прошу у неї пробачення.
…Наша багатодітна родина завжди жила у злиднях. Пригадую, як малим доношував старі штани старших братів. Мама не мала часу на наше виховання. Її день починався вдосвіта, а закінчувався глибокої ночі. І їсти треба було зварити на дванадцять осіб, і городи обробити, і господарку припильнувати, а ще й у колгоспі працювала. Діти допомагали: хто худобу попасе, хто дров нарубає. До школи ходили за 2 кілометри. Так і закінчили всі ми по десять класів, а потім — чорна праця. Не змогли наші батьки дати нам гідної освіти, бо самі були неграмотні та проживали життя у важкій праці, яка хіба що не давала померти з голоду.
Та якою б не була юність, вона завжди лишає теплі спогади. Бо молодим не зважав на життєві труднощі, а веселився, любив та мріяв. Так і я закохався в Олександру з першого погляду. Струнка, з білявим волоссям, ця дівчина зводила мене з розуму. Пригадую, як уперше запросив її на танець, як боявся до неї ближче притулитися, як юна тріпотіла в моїх руках і дивилася в очі. День тягнувся невимовно довго. Все чекав вечора, щоб посидіти під розлогою липою зі своєю коханою на лавочці, щоб погомоніти, помилуватися. А згодом мені прийшла повістка в армію. Саша плакала й обіцяла, що чекатиме. На прощання ми зробили спільне фото, яке вже давно пожовкло від плину літ, але дотепер зберігається у мене. Воно нагадує мені молоді роки, ту першу любов. І першу зраду.
Палкі обійми та поцілунки, море сліз, “прощавай, я чекатиму тебе”… Усе це закарбувалося у пам’яті. А через рік служби від Олександри прийшов лист: “Вибач, виходжу заміж за іншого, бо батьки наказали”. Я ж їй не пара! Хто хоче віддавати доньку за бідного? Розірвав того листа на дрібні клаптики. .. Не знав, як далі жити.
Повернувся з армії і лише раз пішов до Олександри додому, щоб побачити її. Так серце скучило за коханою! Хоч і розумів, що моєю вона ніколи не буде, але, попри все, любив. Та зустріч тільки ще більше покраяла серце. В її очах був невимовний сум. І під серцем уже жила дитина: “Не приходь до мене більше, не муч!”
З розпачу заливав своє горе оковитою. Ходив на гулянки та шукав забуття серед інших дівчат, але марно. Жодна з них не пробуджувала у мені того почуття, що Олександра. Якось йшов додому та побачив, що в одному з будинків ще горить світло. Знав, що там живе Настя, котра, як казали хлопці,
сохла за мною. І щось спонукало мене постукати у її вікно. А дівчина ніби й чекала мене.
Вийшла така усміхнена й щаслива. Ми не розлучалися до ранку. Лежали на запашній скошеній траві та милувалися зорями. Для мене інтимні стосунки були звичними, а Настя віддалася вперше. Так і чекала, що я її приголублю, поцілую і скажу, що моя навіки. А моє тіло лежало поруч із нею, а серце линуло до першого кохання.
Минув час, і про ту ніч я навіть не згадував. Обминав Настину хату десятою дорогою. Але через три місяці Настя прийшла до нас засмучена, заплакана та зізналася моїй матері, що вагітна. Мама суворо на мене глянула й тільки сказала: “Одружуйся!” А проти маминої волі ніхто з нас, братів, піти не зміг би. Довелося робити гостину та одружуватися з жінкою, котру не любив.
І ту нелюбов я показував Насті кожного дня. Мені здавалося, що вона навмисне накинула мені зашморг на шию. Усю свою злість я виливав на неї. Спершу жили в батьківській хаті, а згодом почали будуватися. Настя терпіла, плакала ночами, але старалася бути хорошою дружиною, бо любила. А я заливав свій сум горілкою, приходив над-ранок та влаштовував скандали. І ще закрадалася думка: “Що, як дитина не моя? Чому маю байстрюка виховувати та жити з нелюбою? ” Бив її страшенно, у гніві копав ногами та шарпав за волосся. Боже, прости!.. А вона, бідна, терпіла. Терпіла мене все життя.
Народилася донька, а я навіть не забрав дружину з пологового будинку. Пив безпробудно. Аще думав, щоточно не моє дитя, бо у нас у родині тільки хлопчики народжувалися. Мама на мене кричала, сусіди, глянувши на доньку, сміялися, що дурний я, бо Наталочка як дві краплі води схожа була на мене.
Минали роки, а в моїй сім’ї нічого не змінювалося. Звик до Насті, та не давав їй ні ласки, ні теплоти, ні любові. Не розумів, що вона не просто наймичка в хаті, на плечі якої лягають усі турботи, а дружина, мати моїх дітей — у нас народилися ще одна донька та син. У моєму серці жило те перше кохання, яке леліяв роками, не розуміючи, що втрачаю значно більше, що приношу біль рідним людям, які мене по-справжньому люблять.
Кажуть, за кожен гріх настає розплата. І мене Бог покарав. Усе життя я заробляв гроші на сім’ю на будовах. Останній мій робочий день не вирізнявся нічим особливим. Усе сталося в одну мить: частина стіни обвалилася на мене та ще одного робітника. Йому зламало руку та ключицю, а мені пошкодило хребет. У 47 років я став інвалідом, прикутим до ліжка.
Діти вже виросли й розлетілися по світу, тож доглядає мене дружина. Усі ці роки вона справно виконує свою роботу, на її обличчі завжди усмішка, бачу, з якою любов’ю вона опікується мною — чоловіком, який спаплюжив їй життя. Тепер я щодня дякую Богові за те, що послав мені Настю. Молю у дружини прощення за побої, приниження. “Пробач мені, Насте, за все”, — щодня кажу їй. А вона тільки усміхається і переконує, що щаслива, бо прожила з людиною, яку любить. І я її люблю. От тільки пізно це зрозумів…
Анатолій