“Свого часу світлої пам’яті Борис Демків (його ювіляр вважає своїм літературним навчителем) мовив, що Володимир Кравчук «пише для дітей, глибоко розуміючи їхню психологію і той чарівний світ казки, в якому вони поки ще живуть, не відчуваючи жодних соціальних катаклізмів». Дуже точне спостереження. Та чи тільки воно є в активі члена НСПУ з древнього Збаража? Відразу негативно відповім на це запитання. Адже про творчий ужинок нашого краянина також писали Петро Сорока, Володимир Жила, Тетяна Дігай, Валентина Семеняк і інші поціновувачі його творчості. І всі вони відзначали тонкий ліризм поезії, увагу до подробиць та деталей…”
Здивованість душі
Рефлексії в трьох частинах
I
Мене із Володимиром Кравчуком на початку 80-х років минулого століття звів клуб творчої молоді «Сонячні кларнети» при молодіжній газеті «Ровесник», який вів незабутній Борис Демків — великий поет із Божої ласки. За плином літ уже (як не прикро) не пам’ятаю про сам факт першого знайомства. Не згадаю і віршів, котрі звучали на тому давньому засіданні початкуючих літераторів краю. Чи не з тих вони, які пізніше увійшли до «Сніголому» — першої поетичної книжки уродженця Добромірки на Збаражчині, яку зберігаю і досі?
Гай-гай скільки води спливло звідтоді у невтримній річці часу! Посоліднішали ми, і з’явилася сивина на наших скронях. Але душі зосталися такими ж молодими — не зникло оте юне-юне очікування дива. Про це ще раз подумалося, коли вкотре перечитував найостаннішу в часі збірку віршів Володимира Кравчука «Спопеліле озеро». Наче струмом пронизало, коли наткнувся на рядки:
Зрубати вишню попросили…
Не зміг я день почати з пня.
В моїй уяві голосило
Осиротіле вишеня.
Як на мене, цей катрен не може не привертати увагу до себе енергетикою образного мислення. Вважаю, вона стала своєрідною візитівкою поета, якому сьогодні, 10 листопада, виповнюється 55 років. Адже таких цікавинок у нього вистачає. Ось лише окремі: «Сонце простуджене вітром», «Дощ виправ сніг», «Не очі — вуглинки забутої кузні», «В кучерях відлюдника-туману плутаються авта реп’яхами». Згодімося, що не кожен уздріє незвичайне в буденному. Є люди, котрим це вдається. І вони називаються поетами.
Впевнений, що Володимир Кравчук не спромігся би побачити навколишність у несподіваному ракурсі, якби не був закоріненим у традицію рідного. Звісно, дехто, маючи на увазі розділ «Межичасся» зі «Спопелілого озера», говоритиме, що поет схильний до традиційного римування, зрадив собі, вдавшись до верлібрів. Але таке твердження, на мою думку, не витримує серйозної критики. «Б’ю серцем, як дзвоном, на сполох», «Потемки блукає спогад на застиглих посмішках», «Гойдається неспокій на годинникових стрілках». Хіба не свідчать ці рядки про щасливе припадання поета до традицій?
Ще про один момент хотілося б згадати. Не знаю як кого, а мене відвертають від себе книжки із безбарвними назвами на кшталт «Поезії» чи «Вірші та поеми». Не ваблять до банальності прості типу «Неспокій», «Поріг» тощо. А Володимир Кравчук щасливо уникає тяжіння до такої простості. Вдумайтеся тільки у назви його видань: «Кладки через повінь», «Зіниці розплющених вікон», «Фата розлуки». Як бачимо, в них нерідко мирно сусідує непоєднуване.
ІІ
Володимира Кравчука знають і як автора цікавих творів для дітей. Важливим тут є те, що він не заграє з ними, як це нерідко трапляється.
Вітерець-пустун кружляв —
Капелюха з мене зняв.
І тепер гасає в лузі
У моєму капелюсі.
Не можна сказати, що в цьому чотиривірші є щось незвичайне. Але впадає у вічі спостережливість автора, його намагання передати побачене через опоетизування найпростішої ситуації.
Завітав до нас у сад
Хмурий дядько листопад.
Хвилювались голі віти:
— Чим нам гостя пригостити?
Залишились лиш опеньки
У саду під пнем стареньким.
І таких знахідок у книжках «Як сніжок промок» та «Ліниві чобітки» є чимало. А це дає підстави говорити, що автор знайшов свою стежину в ліриці для дітей і впевнено крокує нею.
Та чи тільки віршів це стосується? Якось ювіляр розповів мені, що підготував добірку прозових творів для наймолодших для одного зі столичних видавництв, але через фінансові негаразди проект так і не реалізувався. Та чомусь віриться, що неодмінно настане час, коли до читачів прийде проза Володимира Кравчука і читачі отримають ще одну можливість зіткнутися із творчою спостережливістю, яка є також важливою у текстах для дітей.
ІІІ
Свого часу світлої пам’яті Борис Демків (його ювіляр вважає своїм літературним навчителем) мовив, що Володимир Кравчук «пише для дітей, глибоко розуміючи їхню психологію і той чарівний світ казки, в якому вони поки ще живуть, не відчуваючи жодних соціальних катаклізмів».
Дуже точне спостереження. Та чи тільки воно є в активі члена НСПУ з древнього Збаража? Відразу негативно відповім на це запитання. Адже про творчий ужинок нашого краянина також писали Петро Сорока, Володимир Жила, Тетяна Дігай, Валентина Семеняк і інші поціновувачі його творчості. І всі вони відзначали тонкий ліризм поезії, увагу до подробиць та деталей.
…Через літа прийшла до нього зрілість, але здивованість не залишила душі, залишивши у ній неперебутній слід. І шанувальники поетичності дивляться на нього в божественному вітрі. Бо теж повірили у здивованість душі, хіба це не є чудом?
Ігор ФАРИНА,
член НСПУ.
м. Шумськ.