Він сидів у м’якому кріслі, відчуваючи, як гірка провина перед рідною ненькою ятрить його душу. З бентежним трепетом у серці вслухався у слова пісні: “Рідна мати моя, ти ночей не доспала…”, які лилися з телевізійного екрана, і линув думками в рідне далеке село. Там трави у росах і квітів розмай, там мати старенька, яка у своїх листах завжди згадує його шкільні та студентські роки – тоді вона бачила його частіше.
Поглянув на дружину, яка перед дзеркалом розчісувала на ніч пишне волосся, й міркував, як розповісти їй про поїздку до матері, про те рішення, яке вже давно визріло в його душі. А тепер пісня про материнські турботи й тривоги наче підштовхнула його та виплеснула всі таємні думки на поверхню. Знав, що треба буде, мабуть, дуже гостро відстоювати їх. Однак твердо вирішив, що не відступить. Усе його єство до болю в серці прагло додому, до неньчиних теплих рук, до рідних доріг, які вивели в широкий світ.
Із цими думками підійшов до дружини, обійняв злегка за плечі, шепнув: “Завтра їду до мами”. І швидко відійшов до вікна, чекаючи різкої реакції. Та вона навіть не повернулася, лише рука, в якій тримала гребінець, на мить ніби завмерла, а тоді прискорено забігала по чорних, як вороняче крило, кучерях. І замість розчісувати, сплутувала їх, безжально обривала тонкі волосинки. Він дивився крізь заплакані осіннім дощем шибки на мерехтливі вогні вечірнього міста і думав, що вона, напевно, не почула його слів. Та коли, обернувшись, зустрівся з її колючо-сердитим поглядом, зрозумів, що тепер, як завжди, коли їй щось не до вподоби в його вчинках, його половина заговорить про свою загублену з ним молодість, згадає про всі його невдачі й помилки – життєві й творчі. А потім ще й заплаче…
А на світанку, стишуючи кроки, він вийшов із квартири і, зіщулившись від пронизливо холодного вітру та колючої мжички, попрямував до автобусної зупинки. Думки про зустріч із ненькою, із сусідами, яких давно не бачив, вихором кружляли в голові, а серце щеміло болем і каяттям через ту кляту зайнятість на роботі й удома. А ще через нерішучість у стосунках із дружиною, що й змушувало завжди відкладати поїздку до матері. І вже уявляв, як зайде до рідної хатини, припаде до натруджених рук, цілуючи їх, проситиме пробачення за свою довгу відсутність у цій вбраній вишивками, з улюбленим терпкуватоприємним запахом висушених і десь у запічку схованих трав, теплій світлій від її доброї усмішки хатині. А мати гладитиме його злегка припорошену інеєм голову і, як завжди, шепотітиме: “Журавлику мій, ти знову з далеких доріг прибився до рідного порогу, з якого я щодня виглядаю тебе. І всім серцем прошу: “Прилинь, журавлику, прилинь…”
Він згадав, що мати дуже любить цих великих птахів. Якось розповіла йому, що колись давно, коли вона була ще дівчиськом, батько приніс із поля маленького журавлика з перебитим крильцем. Вона відразу полюбила його. А потім годувала і доглядала, аж доки змужнілий птах одного осіннього дня, помережаного срібними нитками бабиного літа, разом зі своїми побратимами у вирій.
І коли народився він, її син, із цією великою радістю першими привітали молоду матір із весняно-небесної блакиті своїм дружним “курли” ці милі її серцю птахи. Відтоді мама називає його журавликом. Але не завжди, а тільки тоді, коли її душа сповнена щасливим хвилюванням і ніжним трепетом радості, яку приносять його відвідини. І його серце теж тріпоче радістю і смутком водночас, бо знає, що зміг би бачити іскринки щастя в материнських очах і теплу усмішку на її вустах частіше, якби…
Від цих думок до горла підкочувався гарячий клубок і затуманювався зір. Автобус намотував на колеса кілометри, і пасажири крізь віконця милувалися різнобарв’ям осені, думаючи про щось своє, що змушувало очі одних іскритися радістю, інших – зволожуватися смутком.
…Сонце пробилося крізь туманну мжичку, промінням золотило все навкруги, наче прагнуло своїм тьмяним світлом і прив’ялим, як осіннє листя, теплом хоча б трохи звеселити людей. Та він не помічав цієї краси. Чомусь охоплювало невиразне відчуття неспокою і тривоги, яке до болю стискувало серце й кликало до материнської хатини. З автобуса він майже вибіг і так само бігцем, незважаючи на здивовані погляди перехожих, дістався до рідного подвір’я.
Але що це? Чому у дворі стільки людей? Думки навперебій закружляли в голові, а серце прискорено забилося, наче хотіло вирватися з грудей. І враз його ніби жаром обсипало! Захотілося на мить прихилитися до чогось, бо ноги й руки стали важкими, непідвладними. І захиталася земля. Та перемігши себе, пішов до хати.
Жінки в темному вбранні й чоловіки, стискуючи в руках шапки, розступалися перед ним, давали дорогу, стиха перешіптувалися…
А коли вже об домовину стукотіла холодна земля, й серце його рвалося на шматки – від невиплаканого жалю й запізнілого каяття, яке кричало в душі, до його руки хтось злегка доторкнувся. Він озирнувся і зустрівся із заплаканими очима дружини.
– Телеграму принесли, і я… – мовила тихо.
Він опустився на коліна й обнявши свіжу могилу, гірко-гірко заплакав. Небо теж заплакало дрібненьким дощиком.
…Із туманної пелени сірого неба виринув журавлиний ключ; із сумно-журливим “курли” він пролетів над цвинтарем і, набираючи висоти, зник за горизонтом.
Оксана МАКСИМИШИН