Гануська чекала до вечора. Не вірила в зраду. І не плакала. Вже потім Романів товариш переказав, що Михайловський-старший разом з сусідами-осадниками зв’язав сина, відправив до Тернополя, а далі – до Львова, на Кульпарківську, до душевнохворих. Казав, що був би син з розумом – до такого дурного кроку не додумався б. Відомо лише, що Романа звідти по деякім часі відправили до війська.
Стань мені у помочі
– Травинко-билинко, стань мені у помочі від лихої немочі, відведи від мене хворобу-поробу , – жебоніла до чудернацьких листочків Люба, приказуючи тільки їй відомі слова до тільки їй відомої трави. І прикладала цілющі листки. Cправді, болячки зникали, наче ранкова роса під обід. Коли її однолітки ковтали таблетки від ангіни, вона ловила ропуху і дихала на неї. Гидко, зате болячка минала за годину. Вміла розкласти карти і з них вичитати, як з книжки, що тобі доля дала, а що додасть. Але з друзів грошей не брала, а більше нікому й не ворожила. Слово старше, ніж гроші, казала.
Поза очі сусіди називали її “шептухою” та ні в кого корова не здихала – тому це прізвисько було лагідним.
– Вона, Любка – не те, що її бабця. – все торочили в селі. – Та не тільки трави знала: і пупи різала, і худобу відмовляла. Скількох теперішніх поважних тіток та дядьків по задку першою ляпала, щоб вдихнули та гукнули у той світ. А Любка – грається з тими метеликами, мала-малою, хоч вже її подруги віддівували.
Пам’ятає Люба бабцю якось наче у слайдах. Вона рідко супилася. Казала: всі хвороби від лінощів і поганих думок, які в собі носимо і посилаємо у світ. Завжди було людно коло хати. І завжди Люба мала цукерки по всіх кишенях.
Але найбільше їй врізалося в пам’ять, як бабуся сільським коровам молоко повертала. Люба була ще зовсім малою – років як горобчику. Але їй зі старшим на п’ять років братом довірили таємну операцію: пильнувати, хто до обійстя прийде – аби нічого не винесли, не вкрали. Але ж малим було цікаво!
Бабця раненько в неділю подоїла свою корову, ще кілька жінок принесли в гладущиках парне молоко. Вилили у велику миску і накрили марлею – цідилком. Потім бабця щось шептала над тим молоком, під яким розклала вогонь і разом із сусідками втикала в матерію циганські голки.
Не минуло й півгодини, як на подвір’я вступила Грениха з дальньої вулиці:
– Ой, сусідко, чи не позичите мені терниці, бо моя трісла…- склала на животі руки.
– Та що ви, Гренихо, нині ж свята неділя – нащо вам та терниця. Завтра приходьте, позичу, – чинно відказала їй бабця піджатими губами.
Грениха ні в сих, ні в тих – пішла з подвір’я, а Люба з братом – за нею. Наглядали слід у слід. Стала Грениха – нічого нема на стежці, то вона листя з вишні скубнула, аж гілка з розмаху вперіщила малих.
А вже до вечора сільських корів, в яких вим’я аж тріскало від молока – не доїлося, попустило.
Відтоді Люба наче відчувала себе посвяченою у щось таємниче, причетною. Бігла з бабцею раненько на вигін, бо та приказувала: багато хочеш знати – треба менше спати. І збирала трави, насіння. Бабця казала, що кожна рослинка має свій час і свою силу. Просто так рвати навіть траву не варто. Кожному зіллю вона дякувала за майбутнє зцілення. Відтоді мала Люба говорила з квітами та деревами, як з друзями.
Говорить і тепер. Тільки не знає, на кого залишить всіх своїх метеликів, всю ранкову росу на дубравниці, медунку, ряст, копитняк – усю живу книжку, яку носить з собою, коли перебереться до міста. До Сергія.
А там, в якомусь офісі розчиняться її знання, як кава, залишиться одна гуща непотрібного поспіху на шляху до успіху. Травинко-билинко, стань мені у помочі…
Розмова у смерканні свічки
Вона розквітла, коли жінки ще тільки вчилися бути надто самостійними. Вчили їх то революції, то війни, то чоловіки. А уся інтелігенція лише починала транжирити своє коротке (завдяки владі) життя на докучливі церемонії з гучними незмовкаючими оплесками.
Я не знайомилася з нею. Тоді ще мене не було. Тепер немає її. Здавалося, знаю цю, забарвлену у тяжку роботу, жінку ще з іншого життя. Всі досі звуть її згустком добра. Та в неї на це був інший погляд: хвалити доброту в людині, яка не має твердості характеру, аби раз-пораз бути злою, не раціонально. Це, доводила вона, лише свідчення слабкої волі або бездіяльності. Сама ж особливо діяльною, в сучасному розумінні цього слова, перестала бути вже давно. Після того, як її виключили з компартії. Ото ж, розумієте, таке й добро те…
А ще досягла вершин у досконалому самоїдстві. Постійно прагнула усамітнення, а змушена спілкуватися з нецікавими їй людьми.
Власне, навіть роки не підточили її духовно вивершеної краси, яка лише оздобилась мудрими зморшками. І тепер, на фотокарточці, вона не здається високою. Швидше підтягнутою. І незафарбована сивина в косах додає її римському профілю якоїсь аристократичності.
Ми не товаришували. Не звіряли одна одній душевні таємниці. Розумілися на відстані.
Проте, хотілося з нею поспілкуватися.
Складалося враження з розповіді людей, які жили з нею під одним дахом, що ця жінка знає про все на світі, як про себе саму – ніби й все, ніби й нічого. І це знання породжувало в неї якщо не протест, то, принаймні, внутрішній неспокій. Якщо вже заспокоїшся душею, казала вона, то кінець твоєму життю. Краще ловити вітер…
Життя заставляло гнути спину в щоденному добуванні куска хліба. Хліба тяжкого, сільського, повоєнного. Гнути спину, піднімаючись піснею.
Ми розумілися на відстані. Приходила до неї нечасто – лише кілька разів на рік, приносила її улюблені квіти. І так потайки перекліпувала сльозу.
Якось перед жнивами – розказували мені сусіди – вже збирались в поле. Та загавкав собака і на подвір’я до неї зайшла циганка з двома дітьми.
– Господине, дай щось поїсти, – не просячи, а домагаючись причепилась до господині.
– Та не готувала нічого. Переднівок, хіба не знаєш? – стомлено відповіла жінка. – Маю одне тісто на молоці. Дати?
– Нащо мені твоє тісто. Дай сала, – наступала, наче обвинувач, обтріпана зайда.
– Сала і сама б з’їла, але де ж воно ходить в переднівок? – гостро глянула господиня.
– Ти не скачи. І так будеш скакати все життя, як заєць по полі…
Не раз згадувала ті слова, що стали якимись наврочливими.
Життя збирало ординщину, полчищами негараздів дублячи шкіру і душу. Коли усвідомлюєш свою безвихідь, ніщо вже не завадить гарно думати про світ.
Жалкувати і не було за чим.
– Хіба я бочка для пам’яті? – здавна ожередила вона спогади, кутаючи старечі ноги.
Народилась на початку століття четвертою дитиною в сім’ї. Старші три брати не вдались лагідною вдачею. Важкі роки після першої світової, після революції, наступу поляків, стрімкого припливу і такого ж відпливу червоних забрали маму. Померла, залишивши ще двійко маленьких дітей. Тож вона в дев’ять років залишилась найстаршою господинею. З дев’яти літ – без матері. З дев’яти літ – навари, напери, дай ради полю і худібці. Коли місила слабосилими руками діжу тіста, солі не давала: від сліз той хліб мав смак. Батько заохочував:
– Міси, міси, ти в сім’ї найстарша дівчина. Більше нема кому.
Знала – сміється останній, а плакати можна і без черги.
– О, тепер не треба буде борщ варити, – ще й дошкуляли малолітній газдині невичищеними від бадилля буряками, – він сам рости буде…
Брехати не вміла. Та й мати ще змалечку вчила: коли сумніваєшся – кажи правду. Тому всім рубала правду в очі і мала від того одні неприємності.
Варила для п’яти старших чоловіків і двох найменших. З дитячих років запам’яталася… Хіба, важка праця.
Минав час її дитячих вірувань. Минав тривожний час, що вплітав їй у коси переднівки і норми, що вкладав їй у руки серпа та косу, батога та сапу. Той час навчив не жахатись. Ні роботи нелюдської, ні таких же нелюдських чи недолюдських стосунків в громаді.
Минув її час наприкінці сімдесятих…
…Ото говорила з нею в листопадові дні поминального тижня. Її улюблені хризантеми лягли на плиту в смерканні свічки – запалила і для неї, і для себе вогник пам’яті.
А кохання заходило в двері
Обійстя було крайнім в селі. За садком йшла дорога, позарви як казали. З тої дороги перше розгілення, перший плай на полянку кохання для Гануськи зробився непрохідним.
– Знаєш, Мариню, вона за тим Ромком сохне, та ж її любові на вазі не зважиш. Куди їй, посіпаці, до того панича…
Син польського осадника Роман Михайловський був шляхтичем не лише за кров’ю. Не одна дівка косила очима услід його підтягнутій постаті. А він уподобав Гануську. І шепотів їй, коли випадала нагода, що його любові іржа не з’їсть.
Осадників, колоністів в селі вистачало. Не бідні люди, будувалися на своїх ділянках. Від Криничного, ближче до парцеляції жили Балькевич і Осаднюк. Коло дядька Броняка, на пагористому полі стояло обійстя Михайловських. Батько його – полковником служив у польськім війську.
Кажуть, що бачити легко, важко – передбачати. Та серце у любові не те, що не передбачає – а й не бачить очевидного. І на той випадок їх всевидюща сусідка шептала про себе, коли позирала за ними у всі шибки:
– Коли кохання заходить у двері, то розум вискакує через вікно.
Всі знали, що їх роман буде коротким: занадто нерівними були їх статки. Та молодята зустрічалися більше року. Ганнуську зачиняли в стодолі і батько, і старші брати, які вдалися до політики – належали до КПЗУ, тому родичатися з польським вишкварком не мали ні найменшого бажання.
– Йосифе, де твоє серце, братику, вибігло, – не раз дорікала Гануська братові, – твої вуха без серця глухі, а очі без душі сліпі.
Михайловські, певно, й не знали. Бо чи дозволили б своєму чаду здибатися з бідною і безпородною.
Але для молодих, безтямно закоханих, всілякі політичні ігри не мали ні найменшого сенсу. Вони, наче начиталися романів – вирішили таємно повінчатись, а родини поставити перед фактом. Роман, як і всі поляки, належав до римо-католиків. Гануська молилася до того самісінького образу, але її родичі по батьковій лінії були греко-католиками. І коли молодята стали перед сільським ксьондзом, він їм відмовив. Без батьківського благословення такий крок став би смертним гріхом.
Таку ж відповідь почули і в Тернополі. Молодята домовились над ранок добратись разом до міста, далі – потягом до Львова. Там візьмуть шлюб і полетять до Канади.
Гануська чекала до вечора. Не вірила в зраду. І не плакала. Вже потім Романів товариш переказав, що Михайловський-старший разом з сусідами-осадниками зв’язав сина, відправив до Тернополя, а далі – до Львова, на Кульпарківську, до душевнохворих. Казав, що був би син з розумом – до такого дурного кроку не додумався б. Відомо лише, що Романа звідти по деякім часі відправили до війська.
Гануська тяжко тим відболіла. Була, як тепер кажуть, в депресії. Село теліпало язиками не один місяць, мовляв, яка Настя, таке й щастя. Якось закам’яніла навіть на обличчі. Ні, не осунулась, бо була, як квітка і навіть у своєму горі не в’яла. Доймали зі всіх боків, в наших краях вміють добре носити сміття попід чужу хату. Тож на кілька літ затаїлася в собі, наче в мушлі.
Хотілося більше пропадати за селом, аніж у селі.
Чагарі, маленький хутірець, завше був для неї невипадковою крапкою на карті долі. Любила у вільну хвилинку забігати до родини, де на п’ятсот метрів довкола не зустріла б лихого ока.
А цього дня довелося казати “Слава Ісу” до Степана. Парубка з Курник, трохи молодшого за неї. Попросився провести до села. Взяв з неї слово, що та прийде до клубу. Так і почали зустрічатись. Степан ніколи ні одним словечком не згадав про її сагу з Михайловським. І за те Гануська була вдячна. Степан якось відразу причаровував лагідною вдачею, ясним поглядом. Їх в сім’ї було більше, як пальців на руках – дванадцятеро. Він з’явився на світ десь посередині і разом з братами і сестрами штовхав перед себе свої злидні. Коли він освідчився Ганусьці, ні батько, ні брати не кинулись вітати майбутню наречену.
– Ми не багачі, а вони – зовсім діди, – падкувала родина. – Будете ще більших дідів плодити…
Та Гануська вирішила по-своєму. Перших півроку жила в невістках, де крім неї вже господарювали двоє невісток. Старші Степанові брати женилися також додому. Та свекруха любила Гануську найбільше. І вже перед смертю, дев’яносторічною, покликала до себе її найпершою.
Коли лягало все сімейство спати, надвір, як то кажуть, до вітру було тяжко вибратись. На когось та наступиш. А їсти як зійдуться… От і вирішила молода пара попроситись на хату Гануськового брата, в Чагарі, яку той звів на батьківській сіножаті. На той час брат оженився і жив у селі, не любив хутірського життя. Батько дав згоду.
Коли перебралися на нове житло, зі всіх маєтків мали старого стола і одне крісло. Спати не мали на чому, але Степан виявився чоловіком винахідливим: витяг дишель із саней, затяг їх до хати, дбайливо вистелив сіном.
Це було найкращим ложем у всьому Ганусьчиному житті.
Батько дав дочці в придане корову, хоч брати і впиралися. Так завелася в їх сімействі господарка. Обоє були не з баглаїв, то за рік нажили і конячку. Спрягалися з сусідніми, хутірськими сім’ями. Так обсівались, давали раду і собі, і полю.
Коли в клятому 41-му Степана забрали на війну, Гануська перебралась до села – самій на хуторі страшно, тяжко – то саньми оберталися зо три рази, щоб вивезти всі статки.
За п’ять років спільного життя була не тільки тяжка праця. Народила вона двійко близнят, які після пологів померли. А Гануська відлежала майже два роки з післяродовим паралічем. Виходжував Степан її, як міг. Яких де чув знахарів – усіх об’їздили, поїв її відварами, годував з ложечки. Любив більше за життя. Ні на хвильку не дозволив зануритись у ту біду з головою.
– Як вити на місяць, то у два голоси, – жартував.
І вона стала на ноги. Казала, коли перегортала в пам’яті книгу років, що кращого часу, як отих п’ять років зі Степаном в неї вже не було. І Степана вже не було – війна вихопила.
Той був щасливий у коханні, хто нічого про нього не знає.