Праск С. Межа: роман. – Рівне: Азалія, 2000. – 194 с.
За творами автора, книгу якого захотілося колись після прочитання, поки свіжа пам’ять, прорецензувати, у бібліотеках черги. Видані вони здебільшого за так званою «програмою підтримки місцевих штанів», тому до книгозбірень потрапляють і не залежуються. У вузьких літературних колах викликають певний резонанс. Премійовані й номіновані.
Моє ж читацьке зацікавлення зупинилося на романі «Межа», написаному ще на зорі незалежності.
Проза поета – вельми цікава річ. Надто ж, коли це перша спроба. Адже якщо в поезії превалюють почуття, то в прозі – дія. І треба сюжет побудувати. Бо без нього голі емоції – не твір. Чи вдалося врахувати це Святославові Праску в романі «Межа»?
Отож перше, на що хочеться звернути увагу, – це сюжетність. Вона тут, безумовно, є. Мало хто з сучасних авторів пише сюжетну прозу. Здебільшого це натяки на неї. А Святославові Праску вдається підкорити цю найважчу вершину айсберга. Єдине «але» – не зумів узяти бика за роги. Із перших сторінок, із першого абзацу, із першої фрази. Проблема першої глави, як і в багатьох, очевидна. Не обов’язково було відводити для Сніжани на початку твору стільки місця. І не головна героїня вона, і не відчувається динамічності. Та й так звані ліричні відступи – зовсім зайві. Розжовують те, про що читач мав би сам зробити висновок. Наприклад: «Ох жінки-жінки, ви і одухотворюєте, і руйнуєте, змізернюєте нашу душу, породжуєте в ній звіра дикого, а розум перетворюєте у багновище пристрастей, розмінюючи совість на мідяки, і не видно кінця-краю деградації нашого духу в липких долонях вашої спокуси».
Друге – дія. Починаючи з другої глави, вона розвивається стрімко. Є інтрига. Отут уже відчувається намацаний стиль, себто манера письма. Щедро присмачене приказками, воно живе, дихає. Однак хай би хтось один із героїв сипав цими перлами. А то – ні. Не відчувається індивідуальності кожного. До того ж, ця деяка народна мудрість повторюється. Часом більше, ніж двічі. Не будемо тицяти пальцем – спишемо на недогляд редактора.
Третє – розповідач. У «Межі» Святослава Праска суб’єкт розповіді є водночас її об’єктом: Мирослав є учасником тих подій, про які розповідає. І нелогічним є те, наприклад, що він чує, як Гаврилючка хоче його отруїти, а після того їсть-п’є. Ми сприймаємо дію його очима!
Куди оце влити? – стара Гаврилючка витягла з креденса пляшку з якоюсь червонувато-рудою речовиною.
– Ой, мені, мамо, страшно, ще щось… – Сніжана нерішуче чи лякливо прошепотіла.
Хіба бабі Хариті вперше когось причаровувати, – Гаврилючка чомусь приклала палець до вуст і зиркнула на двері. – Такого славного хлопця гріх випускати з рук, кожна вилетить з вискоком за нього заміж.
В цілому роман – як роман. Подано панораму життя – від Сталіна приблизно до кінця вісімдесятих. Є проблематика. Є джерело негативної енергії, від якого головний герой – Мирослав Скала – таки відмежовується. Але є і багато другорядних персонажів, які розсіюють увагу. Йдеться, зокрема, про звабливе жіноцтво. Та й чоловіцтво… Можна було б обійтися без переказування про всіх мужчин Сніжани, особливо після розлучення. Ниточка обірвалася, і крапка. А в епілозі – будь ласка: де, що, коли і з ким.
У романі «Межа» Святослава Праска – безбережжя людської натури. Дівчата пускаються берега. Переступивши межу раз, не задумуються вдруге. Звичка переростає в норму, і душа вироджується, здатна на чвари і чари, вбивство. Переступають межу і чоловіки. Але вони – горді. І вибирають.
Позитив роману – безмежжя Господньої любові. До тих, хто зруйнував храм власної душі. До тих, у кого піднялася рука на храм Божий. Навіть Мусіючка, син якої підпалив церкву, шукає порятунку і надіється.
Безбережжя людської натури і безмежжя Божої благодаті – саме ці терези виважують межу. Між добром і злом, людиною і Всевишнім. А значить, творять особистість.
Юлія БОНДЮЧНА