Допінг духу, есеї. (Сьоран – Еміль Чоран). К.: Грані Т, 2011 – 184 с.

Сьоран – Жити і вмерти в третій особі…, знайти визнання в самому собі, відділитися від власного імені, назавжди відійти від того, чим був…, досягнути нарешті, бо життя тільки так і можна терпіти – мудрості безумство…
Олесь Воля – …Сягнути мудрості безуму? Для чого? Щоб умерти в третій особі? Тільки безнадійний безумець про таке просторікує. Ні, життя – таки має і смисл, і зміст.
С. – Відтак я думав, що єдиний учинок, за який людині не має бути соромно – це самогубство, бо людина не має права втрачати сили у вервечці днів, інертності нещасть. Повторював собі, що обраними можна вважати лише тих, хто заподіяв собі смерть.
О.В. – Самогубець – злочинець. Не переможець він життя, а боягуз і смертолюбець…
С. – Немає суїциду – немає прощення. Дивина! Вічна смерть так і не стала частиною звичаїв: вона є д и н а справжня, їй не стати м о д о ю… Поки живемо – ми б о р ж н и к и…
О.В. – Я життєлюб. Жити треба, а не жувати соплі й скніти замість насолоджуватися, боротися й перемагати. С. – Непристойно вкладати забагато емоцій у гучні слова: прагнення знань може видатися дитячими дурощами… Прийшов час, коли філософія має зганьбити правду і звільнитися від усіх великих літер.
О.В. – Ні! Прийшов нарешті той час, аби філософія не словоблудствувала, не ганьбила Правди, а жила Істиною. Тоді й великих літер побільшає. Кажу це з радістю й переконанням про неупереджений пошук омріяної Істини і правд… С. – Бідність – це тимчасовий стан: вона забезпечує впевненість у тому, що у вас ніколи нічого не буде, що ви народилися поза обігом благ цього світу, що треба боротися за право дихати, що треба завойовувати повітря, надії, сни, що навіть якщо суспільство зникне, природа залишиться такою ж безжальною та збоченою. О.В. – Бідність – деградація, руїна, розвалля; бідність – поразка людини перед світом; крах не тільки ілюзій, а збочення навіть у самій особистій долі.
С. – Нудотний запах всесвіту, не вартий фіміаму розуму. О.В. – Маячня сивої кобили! Навпаки запах Всесвіту чарує, а так званий фіміам розуму нічого не вартий, нудотний, коли отак мудрствує, в багні зневіри тоне…
С. – …є очі, яким не судилося побачити сонце, і є невиліковно хворі ніччю душі… О.В. – І це найпекучіша трагедія невиліковно захворіти ніччю душі… С. – У кожній владі – своя Бастилія: що могутніший режим, то менш людяний. Енергія епохи вимірюється тими, хто в ній страждав. І саме в міру появи жертв остаточно вимірюється релігія чи політичний режим: тваринна жорстокість – головна ознака успіху. Голови падають там, де їх косить ідея, а косити їх можна лише жертвуючи іншими ідеями та іншими головами, тими, хто цю ідею відстоює та захищає.
О.В. – Тож мені не випадково, виходить, думається все сумніше й болючіше: земля наша – не стільки дім для щастя, а нагадує будинок для невиправних безумців…
С. – …Бог, в ім’я якого вже не вбивають, таки справді помер. О.В. – Не Бог помер, а ми, немов перекотиполе пустоцвітне, гинемо у бійнях ані за понюшку табака…
С. – Епохи страху кращі за епохи спокою; люди більше дратуються через відсутність подій, аніж через їх надмір; історія – кривавий результат відмови від нудьги.
О.В. – Нудьгою дурощів світ переповнений. Це так. Тому й досі, дурні неотесані, бабраємось у власній крові…
С. – Я знаю бундючних, смердючих, смішливих жебраків; я падаю в їхній бруд, я однаково радію їхньому смердючому диханню й дотепності. Вони безжальні до чужого успіху, їхній дар нічого не робити викликає захват, хоча це – найсумніше видовище в світі: поети без талану, повії без клієнтів, ділові люди без грошей, коханці без кохання, пекло жінок, яких ніхто не хоче…
О.В. – Набриднув світ, немов зануда, але треба усвідомлювати, до гниття і забуття ведуть окремих слабаків декаденти всіх мислимих і немислимих, малих і великих калібрів. А я, зціпивши зуби від навантаг душевно-духовних, мільйонократно повторюю: світ і людина для могуття створені!
С. – Є позбавлені патетики, характеру та сили мислителі, котрі наслідують форми свого часу, а є інші, про них в і д ч у в а є м о – вони були між собою подібні попри дату народження та час життя, вони не переймалися злободенним, черпали ідеї з глибин власної душі, з особливої безкінечності свого пороку. Вони запозичили в інших лише особливості стилю. Характерні звороти даної еволюції. Вони закохані у фатальність, подумки прагнуть вторгнень, трагічних самотніх спалахів, стоять однаково близько до апокаліпсису та до психіатрії.
О.В. – Душа – що Бог: новотворить сліпучо й сонячно. Нам не злічити її новотворінь. А хворий мозок – декадент: у пеклі сутичок даремних згорає він…
С. – Ніцше вів жалюгідне та навдивовижу монотонне існування, хоча його творчість є суцільною одою силі…
О.В. – А ми замість шанувати Ніцше ладні втопити його в багні ненависті. Навіщо і чому?
С. – …кожен справжній митець зраджує своїх попередників.
О.В. – Не зраджує: він до них наближується. Випереджаючи насамперед себе.
С. – Життя – доступ до безумства, від якого здригається матерія… Думаю: цього достатньо для ув’язнення. Я не спроможний сягнути просвітлення смерті, лізу в сутінки днів; я досі є лише через бажання не бути.
О.В. – Скільки б матерія не здригалася, а життя все одно весніє пружно і невпинно, на зло змертвінню квітне квітом.
С. – Я хотів стати наймудрішим із мудреців, а став лише дурнем серед дурнів…
О.В. – Ким прагнемо стати, тими й стаємо… Але ким конкретно: дурнем чи мудрецем, – про це відаємо вкрай приблизно, з Природою пораду ведучи.
С. – Наша доля – гнити разом із континентами та зірками, проте ми тиняємося в собі, наче тихі божевільні на прогулянці, й аж до кінця носимо в собі непотрібну жахливу цікавість до розв’язки.
О.В. – Хочеш гнити – то ж гний. Коли ж іще глузду не втратив і для життя не згнив – у Бога святого віруй, дякуй йому, що ти не вічна темрява іще; Природу боготвори.
С. – Чи дійшли вони до власних глибин? Чи відкрили в собі джерело світла? Їм байдужа і поразка й перемога. Незалежні від сонця – самих себе достатньо. Вони просвітлені Смертю.
О.В. – Я не шукаю смерті навіть у собі: мов хробака жену її від себе…
С. – Ніщо, поза сумнівом, більш затишне. Його так складно р о з ч и н и т и в Бутті.
О.В. – Ніщо й Буття – суперники криваві; тому і наша кров не загнива…
С. – Поразка лише посилює злість, тому будь-який дріб’язковий досвід поповнює запаси жовчі .
О.В. – Але щоб це усвідомлення прийшло й по-справжньому торкнулося розуму-серця, маєш виробити в собі усвідомлення Мети і Надідеї.
С. – Діяти – це сприяти абсолюту.
О.В. – Точніше: безпомилково розчиняти себе саме в такому Абсолюті, котрий рятує від небуття погибелі.
С. – Слави можна зажити лише шляхом завдання шкоди іншим – тим, хто так само прагне слави; немає такої репутації, яку б здобули справедливо.
О.В. – А це тому така участь славних, що «жива матерія» в своєму саморозвитку (включаючи і homo sapiens) має суворо визначений Алгоритм перебувати в стані грубого зіткнення, сили, могуття й жаги.
С – Ми заздримо всім, хто «вибрав» життя в одну з нами епоху, біжить поруч, заважає йти, обганяє. Точніше кажучи: наші сучасники огидні. Ми можемо поступитися пальмою першості мертвим, але не живим, чиє існування схоже на закид чи докір, закликає сп’яніти від скромності. Скільки б люди нас не перевершували, ми намагаємося уникнути цієї нестерпної істини, інстинктивно чи розчаровано приписуємо всі таланти собі, тільки себе наділяємо чеснотою унікальності.
О.В. – Стосовно ж мене, пане Сьоране, то я до такої дурості не діходив і… сподіваюся, не дійду навіть у думках; скорше так воно стається, що навпаки: учень удячний своєму вчителю, як, скажімо, син удячний батькові своєму, що той породив його. Інша річ, що породженець-син перевершує свого батька, – це закономірність. Тільки радіти їй треба.
С. – Усе, що дихає, все, що рухається, свідчить про первородну ганьбу. Назавжди прив’язані до настрою господаря Часу. Сатани, який майже не відрізняється від Бога, бо є лише його в и д и м о ю стороною, ми живемо в лещатах генія непокори, й саме тому виконуємо свій обов’язок живих: нападаємо один на одного в безперечно сумній битві, яка надає сил, – виходимо із заціпеніння, оживаємо, щоразу, коли в мить тріумфу усвідомлюємо нашу роль руйнівників.
О.В. – Знову Ваше а чи збоченство, пане Сьоране, а чи епатажність аж пре. Про якусь там «первородну ганьбу» Ви воду в ступі товчите, як товкли її й досі товчуть іудейські хижо-підступні потлумовувачі: про начебто «господаря Часу» – Сатану, якого майже ототожнюєте з його протилежністю Богом. Але ж оте «майже» в сотню, тисячу разів переважує Сатану. Про це, думається, варто наголошувати передусім…
С. – Добрі та приязні люди не залишають по собі жодного сліду не тому, що їм бракувало глибини чи прозорливості – їм бракувало агресивності, яка зовсім не суперечить бездоганному життю.
О.В. – Це ще що вважати за агресивність? Що… Але, погоджуюся: агресивна доброта – найсильніша, найдієвіша. Тому так і виходить, що переможцями стають ті, що не на видноті.
С. – Без хронічної хвороби неможливо грати свою роль, набути певної цінності; не існує динамізму, який би свідчив про фізіологічну ваду або внутрішнє спустошення.
О.В. – А може, так звана «Хронічна хвороба» – лише магія, ілюзія, полуда. Може, цієї хвороби взагалі не існує. Не існує, щоб ми не тільки виживали, а й жили вартісно.
С. – Уявімо гарячкового, боягузливого, схвильованого, сп’янілого від епілепсії бога, – тільки так можна пояснити цей всесвіт, що несе в собі відбиток оскалу первісної людини.
О.В. – Можна й так пояснити, коли всесвіт і бога тлумачити й відчувати з сатанинським ухилом-наповненістю. Але ж домінують і розширюються Всесвіт і Бог, що великої літери: Всесвіт і Бог яснозорі, незмальовної краси, музики звучання й духовного лету незбагненного, чистого. На цьому варто наголошувати, наріжним каменем вважати, а не в первісному здичавінні себе марнувати…
С. – У будь-яку епоху люди холоднокровно споглядають зникнення слідів Раю на землі.
О.В. – …А я все одно щоденно Богові дякую й молюся – хай і не за райське життя – на землі моїй єдиній, благословенній.
С. – Що далі йде людина – то менші шанси на її навернення. О.В. – …А може, й навертатися не варто…
С. – Ті, хто пройшов крізь негоди, зверхньо дивляться на тих, хто їх не зазнав. Нестерпне марнославство хворих…
О.В. – Ще треба добряче подумати і з’ясувати: що вважати «за марнославство хворих»…
С. – Горе письменнику, що не плекає своєї манії величі та спокійно дає їй заснути.
О.В. – Манія щонайвеличнішого письменника приходить і відходить – це й останньому дурню зрозуміло: то велич Духу лишається…
С. – У тріумфі є щось шарлатанське,
О.В. – Тож треба працювати безвипряжно, щоби тріумфом себе не зганьбити…
С. – Кожен, хто житиме довго й щасливо, втратить… біографію. Врешті-решт лише розбиті долі можна вважати зреалізованими.
О.В. – І перше, й друге вилами по воді писано. Як два коники – Природа і Бог – поведуть, то так і станеться. А як воно станеться – тільки після смерті прояснюється. Та й то: не тобі, брате, а хто смерть твою раптом помітить…
С. – Наша неподільна власність: години, не зайняті роботою. Ці години формують, вчать, індивідуалізують, роблять нас н е с х о ж и м и.
О.В. – Уточню: це так, коли така власність належить творчій людині, а не звичайному обивателю.
С. – Не мати з людьми нічого спільного, крім того, що всі ви – люди!
О.В. – Епатажно сказано, але про на головне так і не наголошено: самому передовсім л ю д и н о ю треба бути. Щоб і на тебе люди зглянулися…
С. – Утратити сон і змінити мову. Два випробування – одне від мене не залежить, інше добровільне Сам, віч-на-віч із ночами, віч-на-віч із словами.
О.В. – То не слова в нас гримкотять, А ловимо ми нурт життя…
С. – Віра в Бога звільняє від необхідності вірити в щось інше – безцінна перевага.
О.В. – І знову це не те, пане Сьоране: віра в Бога ані від чого не звільняє, а є насамперед сумою, алгеброю й геометрією всіх вір. А перевага наша тільки в тому, що живемо, у вічній завірюсі буттєвій.
С. – Проаналізоване слово нічого не значить, це – ніщо. Так само тіло після розтину – вже навіть не труп.
О.В. – Зі словом така ж історія: коли воно аналізується в своїй рожденній однині…
С. – Щоб побачити істину, не слід працювати. Треба цілими днями лежати й стогнати.
О.В. – …А можна не тільки не працювати днями, місяцями й роками навіть; та ще й стогнати, але коли Бог не намітив, щоб тобі істина відкрилась, то так воно й буде. На ми відкриваємо істину – вона нас.
С. – Від мене невіддільне все, що протиставляє мене світові. Досвід дуже мало чому навчив. Розчарування завжди бігли за мною наввипередки
О.В. – То не розчарування навипередки бігли – Кров Духу наша скрапувала і скрапує в прірву холодного неповертання…
С. – Нас змінює не різкий, сильний біль, а глухі, наполегливі, терпимі болі, що стали частиною щоденного буття – вони точать нас так само, як точить Час.
О.В. – Із болю все, з невимовного, всепроникненного болю, із магнетизму надпотужного, що в Часі-Вічності…
С. – Для письменника змінити мову – це як писати любовного листа зі словником.
О.В. – …І той словник у надрах Бога таємниці. Коли ж душа із космосом не дружить, листа, певна річ, навіть недорікуватого не напишеш…
С. – Тверезий погляд на речі: постійне мучеництво, неймовірне зусилля.
О.В. – Щоб зір духовний берігся у тверезості постійній, потрібні крім постійного мучеництва ще й неймовірних зусиль, – прихильність Бога, його ласка.
С. – Стільки зусиль – і все заради чого? Щоб знову стати тим, чим ми були до того, як бути.
О.В. – Отак у всьому: парадокс на парадоксі на світі білім…
С. – Здихатися життя – означає втратити щастя насміхатися з нього. Це єдина нормальна відповідь тим, хто висловлює бажання з усім покінчити раз і назавжди.
О,В. – Не треба з д и х у в а т и с я життя, не треба й насміхатися з нього, не треба й мудрствувати (як перевчені дурні мудрствують). Що ж треба? А ось що – ж и т и. І це найскладніше з завдань.
С. – Слід говорити лише про відчуття та візії: ніколи не говорити про ідеї – вони ж не лізуть із нутрощів, вони не бувають справді с в о ї м и.
О.В. – В мене жодних заперечень, адже homo sapiens лише своєрідний «приймач», котрий сприймає інформацію уселенську, котра існує незалежно від людини. Існує вічно й у всій її повноті.
С. – Я краще пожертвую своїм життям, аніж стану кому-небудь у нагоді.
О.В. – То й не ставайте, пане Сьоране. А результат який?..
С. – Помираючи, стаємо володарями світу.
О.В. – Та тільки не дано нам знати ані зараз, ані після нашої смерті: з нами вона, а чи втече геть?
С. – Я створений до життя до народження та життя після смерті. О.В. – …І коли б це було не так, ніколи б людина не була ( і не стала б) несмертною.
С. – Відкрив антологію релігійних текстів, потрапив на індійський вислів: «Жодна річ не варта того, щоб її хотіти». Відразу ж закрив книжку. І справді, що після цього можна читати?
А.В. – Коли абсолютизують дурість – тоді краще одразу в труну…
С. – Якби я слухався своїх поривів, то давно б уже збожеволів або повісився.
О.В. – А чого ж тоді й кого слухати…
С. – Я однаково нещасний і в радості, і в горі. То чому ж я так часто віддаю перевагу першому?
О.В. – Ми не знаємо міри ні в нещасті, ні в радості, а чи горі, тому так звані віддання переваг і смішні, й несерйозні.
С. – З усіх речей, які несуть нам страждання, жодна, крім розчарування, не дає відчуття доторку до Справжнього.
О.В. – Призначення світу й життя – страждання і радість, радість і страждання. Іншого Бог не придумав. Саме в цьому, до речі, Справжність.
С. – Свідомість – це сукупність наших хвороб від народження і дотепер. Хвороби зникли, свідомість залишилася – вона втратила свої витоки, геть нічого про них не знає.
О.В. – Свідомість – це Небо; хвороби наше тлінне тіло. Тому так.
С. – Я так сподівався побачити вимирання нашого виду. Але боги вирішили інакше.
О.В. – Ми вмираємо разом із Усесвітом, але нам цього не збагнути; і не тому, що не бажаємо, а що Всесвіт, самозберігаючись, цього не допускає. І… не допустить.
С. – Щойно зустрінете когось, хто не може встояти перед Майбуттям, знайте – він мав справу не з одним психіатром.
О.В. – Психіатричні хвороби не стільки вроджені, скільки набуваються страхом і безвихіддю перед життям, а жити не бажають тільки ті, у кого сил не стачає. Це трагедія найстрашніша…
С. – Перше, про що розповів друг, якого я не бачив уже декілька років: він довго збирав запаси різноманітних отрут, але так і не міг накласти на себе руки, бо не міг вибрати…
О.В. – Про отруту самознищення думають лише ідіоти, а нормальні люди за будь-яких обставин прагнуть жити.
С. – І хай не ступає сюди той, хто бодай день прожив у прихистку заціпеніння.
О.В. – Оце вже веселіше, пане Сьоране, бо… Ваш нав’язливий аналіз «клініки» іноді дратує, а то й викликає закономірну підозру в здоровості Вашої психіки.
С. – Ох уже ці моменти, коли досить спогаду чи навіть чогось меншого, щоб вислизнути зі світу.
О.В. – Ні, спогад – не стільки, щоб вислизнути зі світу, а щоб – навпаки: зачепитися за нього.
С. – Бути схожим на бігуна, який раптово зупинився у найвідповідальнішу мить перегонів, щоб замислитись – а навіщо це все? Міркувати – це зізнатися в тому, що ти захекався.
О.В. – А ще ймовірніше, що той, хто міркує під час «бігу» по життю, не захекався, а скорше він розумна людина. Тож він далекий від аналогічних, абсурдних тверджень…
С. – Будь-який прогрес – перверзія, як і буття – перверзія небуття.
О.В. – І так будемо товкти воду в ступі ще мільярди років, бо… на те й існують залізні лабети буття й небуття.
С. – Благородний учинок – протиприродний; і доказом – іноді відразу ж, іноді багато років по тому – є те, що він викликає неприємне відчуття, в якому ми ніколи не зізнаємося, навіть собі.
О.В. – Шляхетність – ознака цивілізованої людини, а нелюди й ідіоти бояться благородства, як чорт ладану; тому вони й заражені, мов сказом, на ідіотизм…
С. – На цих похоронах постійно говорили про т і н ь і м р і ю, про прах, що перетворюється на прах. А потім якось так зненацька пообіцяли померлому вічне блаженство та інше в комплекті. Ця непослідовність роздратувала – і я покинув і попа, і померлого.
О.В. – Може, тому, що ми на кожному кроці самі собі суперечимо, тому й живемо досі.
С. – Яке полегшення – кинути в смітник рукопис, який став свідком лихоманки та шаленства, що тиснуть і пригнічують.
О.В. – А ще краще, коли б рукописи грядущому служили, тобто не кидали б їх у смітник смердючий: не доводили себе до лихоманки й шаленства; щоб ми не чавились, гнітились…
С. – І життя, і смерть мають однаково мало смислу. На жаль, людина усвідомлює це занадто пізно, коли вже більше не може допомогти собі ні жити, ні вмерти.
О.В. – Погоджуюся: жодного смислу не мають, але й мають: ж и т и. Й вони – абсолютно визначені в своїх несмертності і незникненності.
С. – У примітивних спільнотах доволі швидко позбавляються літніх людей, у цивілізованих – навпаки, їх балують, їм лестять. Поза сумнівом, у майбутньому виживе тільки перша модель.
О.В. – Дурні справді виживуть – у цьому я стовідсотково упевнений, але суспільство грядущого набагато подурніє, спорожніє, як лункий бубон.
С. – Не плутайте талант і шал. Найчастіше працюють шалено. Як же без шалу надати гостроти істинам і помилкам?
О.В. – Шал – від енергетики тіла; талант – від Бога.
С. – Мріяти про організацію великих руйнувань, щоб не залишилося й сліду від Великого вибуху.
О.В – …Аж моторош пробира, що так насправді відбувається. Але явище Великого вибуху й руйнування – зовсім іншого порядку явища: Великий вибух – це конструкція Всесвіту, а руйнування – реконструкція.
С. – Щойно письменник починає прикидатися філософом, можна з упевненістю припустити, що таким чином він камуфлює недоліки свого письма. І д е я – ширма, за якою нічого не приховаєш.
О.В. – Може, й ширма, але така, що докупи все зконцентровує й прояснює. Це по-перше. А по-друге: а що коли письменник не прикидається філософом, а таким є від природи?
С. – Публікація книжки – це клопіт, як і весілля чи похорон.
О.В. – А як же без клопоту? Чи жити як мертве горить…
С. – Усе зіпсувалося відтоді, як література перестала бути анонімною. Декаданс почався з появою першого а в т о р а.
О.В. – А може, навпаки. Адже самою людиною й л ю д я н и м рухає її е г о.
С. – Ніщо так не ускладнює мислення, як нав’язлива присутність мозку. Ось чому в божевільних бувають прозріння.
О.В. – Ніщо для Бога – порожній звук, бо… він ущерть наповнений собою.
С. – Завжди є хтось вищий: навіть над Богом в и с о ч і є Ніщо.
О.В. – Коли над Богом височіє Ніщо, то це не лише не по-божому, а й не по-сатанинському…
С. – Як хочеться зареготати, коли чуєш слово «м е т а», йдучи за чиєюсь труною.
О.В. – Труна – це не ознака абсурду життя; труна – це тільки п е р е х і д.
С. – Люди вмирають від початку часу, але смерть досі не втрачає своєї новизни. Ось тут – таємниця з таємниць.
О.В. – І таємницею з таємниць є те, що вочевидь, загального часу не існує, а тільки той час реальний, який для кожного окремішньо. Тому ми такі й різні у часі, що у нас…
С. – Читати – це дозволити комусь страждати замість нас. Найделікатніша форма експлуатації.
О.В. – А чому тільки страждати? Чому, скажімо, не радіти? Не захоплюватися? Чому не боготворити (чи демонізувати) себе і світ?
С. – Щойно виходжу з «я» – засинаю.
О.В. – З «я» вийти неможливо, бо… – це й сон.
С. – Хто не вірить у Долю – не жив.
О.В. – Де вона – Доля? Покажіть мені… І я повірю.
С. – Зіпсоване людство – сировина для літератури. Письменник радіє перверзіям Адама, а його талант розцвітає лише тоді, коли кожен із нас стверджує та відтворює ці перверзії.
О.В. – Але ж світ – не збоченець і не Адам. Окрім як за маячню, я це твердження і не сприймаю.
С. – Взаємини між людьми такі непрості, бо людей створено для того, щоб вони чубилися, а не налагоджували «взаємини»
О.В. – Люди чубляться, бо дурні, амбітні, слабкі й непослідовні.
С. – Б у т и ч и н е б у т и?
…Ні те, ні інше.
О.В. – Звичайно – б у т и. І не тільки тому, що я хронічний оптиміст, а що цього вимагає від нас Природа. Скільки і як би людство не казилося…
С. – Якби мене попросили якнайлаконічніше підсумувати моє бачення речей, звести цей підсумок до найбільш стислого виразу, то замість слів я би поставив знак оклику, ! без вагань.
О.В. Знак оклику – само собою зрозуміло. Але знак питання куди солідніший, болючіший…
С. – Романістові чи драматургові пощастило – він може перевтілюватись і, ще краще, звільнятися від усіх конфліктів та персонажів, які борються в його душі. На відміну від нього, есеїст корпить над невдячним жанром, де може висловити суперечності своєї душі, тільки якщо сам собі суперечитиме. Інша справа афоризм – тріумф роздробленого я…
О.В. – А ще краще, коли письменник і перше, і друге, і третє в одній іпостасі, і лише за такої обставини він щонайпотужніший і глибоко реалістичний пошуковець парадоксальної синтезуючої Істини.
С. – Нудьга дозволяє засвоїти набагато більше, аніж робота, бо зусилля смертний ворог роздумів.
О.В. – Нудьга, зусилля і робота – ось рушії духовного образу людини. Інше припасовується як саме собою зрозуміле. Припасовується незрозумілим, утаємниченим робом.
С. – Людина з н и к н е: в цьому я був упевнений до недавнього часу. Проте моя думка змінилася: людина м у с и т ь з н и к н у т и.
О.В. – Людина не стільки зникає, скільки змінюється щомілісекундно невловимо: така природа всього Живого яко на Земля, так і в Небі.
С. – Думки – так, переконання – ні. З цього починається інтелектуальна гордість.
О.В. – Думаємо – отже, втрачаємо переконання, а переконання несамохіть чомусь дурнішають…
С. – Друзі та вороги, що виявляли до мене неабияку увагу, один за одним повмирали. Яке полегшення! Тепер можна робити будь-що і не боятися ані докорів, ані розчарування.
О.В. – Головне, щоб мерці не тяжіли над нами занадто (чи колишні друзі, чи вороги). Саме так змінюємося ми й покоління наступні.
С. – За натурою пристрасний, із власної волі – нерішучий. Куди прихилитися? Кого вибрати? Якому Я коритися?
О.В. – Роздвоєність натури пристрасної – найбільша, а тому він і підкорено-нескоренний, обережник найрішучіший.
С. – Треба мати міцно вкорінені чесноти та пороки, щоб утриматися на плаву, щоб зберегти цей сміливий поступ, щоб устояти перед престижем краху чи ридань.
О.В. – Існує єдність і боротьба протилежностей. Від них не втекти. Їх напруга й герць – мірило як фізичного, так і духовного здоров’я.
С. – «Ви часто говорите про Бога. А от я це слово більше не вживаю», – пише мені колишня черниця. Не всім пощастило так розчаруватися.
О.В. – Можна так обожитися, що втратити геть Бога. У випадкові з черницею саме так і сталося…
С. – Кожен день приносить нову причину смерті – і це прекрасно.
Прекрасно тому, що кожна наступна мить надає можливість незнаної «репетиції» вмерти достойніше.
С. – Якщо ми згадуємо образи та поразки, то де пропало все інше?
О.В. – Згадуємо…, бо згадується. Й не тільки образи та поразки, адже ніщо й ніхто не зникає (чи народжується) безслідно.
С. – Відкрив підручник прадавньої історії, натрапив на декілька надзвичайно похмурих представників наших предків. Не маю жодного сумніву – вони такими й були. Закрив книжку з огидою та соромом, – хоча й знаю – відкриватиму її щоразу, коли захочу поговорити про причини всіх наших жахіть і мерзот.
О.В. – Мертві стають пам’яттю. А пам’ять завжди жахітливіша, ніж те, що сподіюється безпосередньо перед нашими очима.
С. – Боротьба з білим аркушем паперу – справжнє Ватерлоо!
О.В. – Але навіть така боротьба – лише смішні й даремні потуги здолати смерть, якої, до речі, не існує…
С. – Коли зустрічаєш когось с п р а в ж н ь о г о, стає дивно, і мимоволі запитуєш себе, чи не став ти часом жертвою засліплення.
О.В. – Це правда: с п р а в ж н і бувають, але й вони – тимчасові. Тобто більшою частиною душі все-таки несправжні, а нафантазовані.
С. – Те, що я з н а ю, руйнує те, чого х о ч у.
О.В. – Бажання й знання завжди конкретні, тому й маємо запитувати й себе та інших, що саме знаємо і до чого прагнемо. А взагалі найкраще, коли між знанням і бажанням існує спорідненість і гармонія.
С. – Усе, що можна класифікувати, приречене на смерть. Виживе тільки те, що має декілька інтерпретацій.
О.В. – Ця сентенція – звичайна абракадабра. Тільки й того, що сказана з розумним виглядом.
С. – Настає мить, коли наслідуєш тільки себе.
О.В. – Себе таким, яким уже ти не є, а тільки спомин про себе лишився…
С. – Французька мова – ідеальна форма вираження неоднозначних почуттів.
О.В. – Будь-яка мова така – не лише французька. Проте за умови, коли її знаєш найкраще.
С. – Мучитися від ностальгії за раєм, але не знати справжньої віри.
О.В. – Віра в рай – дурість. Але без такої віри життя нагадує пекло…
С. – Поки хоч один бог с п о к і й н о с т о я т и м е на н о г а х, місію людини ніколи не буде виконано.
О.В. – Чергова абракадабра. До того ж людина – повнокровна частина як богів, так і самого Бога.
С. – Невирішеність – усюди, куди не кинь оком. Споглядання дає м’яке задоволення. Чи потрібний інший доказ того, що всі ми від народження заражені надією?
О.В. – А чим же було Творцеві нас заряджати? Декадансом? Депресією? Зневірою? Чи ще якоюсь збоченістю?
С. – Урешті-решт я часу не марнував. Як і всі, я теж трохи поборсався у цьому дивному всесвіті.
О.В. – Може, навіть не стільки всесвіт дивний, скільки ми для самих себе були, є і лишаємося дивними…

Олесь ВОЛЯ, мислитель, письменник
Київ, 15 квітня 2021 року

Leave a Reply

Your email address will not be published.