Авторська стаття з українського гербівництва та національної символіки, написана з ціллю дати тлумачення та пояснення термінів, понять, часової прив’язки виникнення української герольдії, зафіксованої у джерелах та дослідницьких статтях, Завданням статті є виведення української гербової та символічної справи з-під міфологічних та фейкових (неправдивих) нашарувань і стереотипів.
Розділ 1. У сьогоденні все частіше до нас промовляють символи і знаки. Знизу та зверху твориться символічна одиниця і система символів від індивідуальних представників діла, родини, організації та політичних груп, асоціацій, державних установ, адміністративних одиниць. Символ — як сконцентрована ознака єдності інформації, представляє групу людей або систему знань певного напрямку шляху українського або професійного, де вектор задають майстри справи. Символ є одиничною ознакою, тому для ширшого розуміння справи розвитку чи побутування об’єднується група символів в одній площині і призводить до формування емблеми-герба як гарольдійської чи родової ознаки фамілії або мережі родів, які формуються у родову спільноту. Вмотивовані інтереси спільнот формують політику національних інтересів. Через точки контактів або точки зосередження і концентрації одноманітної інформації тобто інтересів відбувається перехід з однієї у кілька площин або планів за рахунок вектора сили або розширення волі.
Таким чином будь-яка сконцентрована, спресована, зосереджена інформація породжує свою ознаку, чим є геральдія і гербівництво. Ці дві системи є подібними, але не завжди тотожними. Оскільки герольдія походить з англійського словника і відображає рід, честь роду, а гербівництво означає спадщину та майно і походить з німецького словника. Одначе кожен з цих майже тотожних термінів не є першістю серед рівних, але є першістю в родово-національному середовищі. Тому ознаками інших народів є синонімічний словниковий витвір, що притаманний конкретно іменованому народові. Всі інші ознаки зі спеціальних сфер розвитку та побутування іменуються не інакше, як професійні емблеми та титульні ознаки. Найяскравішою емблематикою такого професійного характеру є військова символіка, яка структурує ієрархію підлеглості і управління, через яку вдається планувати тактичну та оперативно-стратегічну роботу війська, котре представляє інтереси нападу чи захисту роду, родів або цілого народу, навіть у тому випадку, коли в цьому названому народі є інтегровані анклави або групи іншого етнічного представництва. Звичайно такі означені іноетнічні групи можуть і це роблять частіше на практиці тобто інтегруються через релігійний чинник. Звідси такі групи або анклави стають зацікавленими супутниками основного етносу або «п’ятою колоною» в інтересах конкуруючих народів та їх об’єднань тобто закордонних держав. До прикладу, громадянин з паспортом у одномовній спільноті притримується етики громадянської взаємоповаги. У випадку воєнної кризи такий громадянин може отримати ініціацію з етнічно-релігійного центру і піти на війну не задля захисту території, у якій проживає у одномовній спільноті, а для вбивства іншорелійного представництва, яке конкурує з його спільно-геральдичною приналежністю. Тому на момент війни влада від «п’ятої колони» змінює принцип реєстрації громадян з-під єдиного прапора або герба і ставить людину в статитистичну, без оформлення якостей моралі та етики, — фізичну особу. Прапор є ознакою вождя або центру єднання і встановлює межі обраного шляху розвитку спільноти або народу. З допомогою такої непомітної обезжиреної особи тобто позбавленої якостей громадянина з обов’язками та правами і свободами, у фізичну особу, яка безвідповідальна або має статус переміщених осіб. У період війно-миру в Україні активізувалася геральдична практика осіб не посвячених у сферу розуміння інформаційної активності держави народу та його управлінських та аристократичних кіл, і такі «самоуки», а не носії родової та ієрархічної честі взялися формувати асистематичне виробництво знаків, нібито геральдики чи гербівництва, які мали би стати ознакою спільнот. Неуцтво таких дій пов’язане з відсутністю знань та інформації в інформаційному забезпеченні розвитку нації. Псевдоеліта не стає націєтворчим фактором, а є «п’ятою колоною» прив’язана і зацікавлена з іноетнічних та релігійних центрів, які не зацікавлені у силі народу українського, який не стане їхньою тягловою силою, що творить еквівалент енергії творення. Тому послаблення родової свідомості дає змогу проростанню фейкової (неправдивої) творчості в галузі української національної символізації.
Розділ 2. Час не став перешкодою на шляху відновлення державотворчої сили українців. Тисячолітні ознаки верховної влади українців вернулися у сферу управління титульним народом, який не став обмежувачем прав іноетнічних груп. Геральдична ознака влади «ТРИСУТТЯ» або Корона Родів сформувала головну ознаку Української держави в полі п’ятикутного щита, що являє собою — базову геральдичну основу. З’ява ТРИСУТТЯ-корони на грошах паперових та монетах дало силу національного ЕГРЕГОРА[9]. Егрегором є взаємодія сил енергії свідомості групи або спільноти осіб, яка визнає конкретні символи за особисті ознаки розпізнання індивідів цієї спільноти. Звичайно «п’ята колона» також послуговується таким еквівалентом і спішить енергію творення цього знака конвертувати у іноземну валюту-силу чужих. Сила чужих грошей творить невідповідну пропорцію слабкості того народу, який піддається визиску та експансії. Тобто у народу забирається ресурс життєвого простору та психічна енергія. Бачимо по сучасній війні, яка фінансується паперовим еквівалентом аби забрати у сусіда матеріальний ресурс — землі, які дають можливість чужинцю будувати свої храми, в яких ведеться пропаганда іноетнічних ознак з ціллю домінування. Народ, який допускає будівництво чужих храмів на своїх землях, без сумніву буде знищений або зведений до меншості. Бачимо такий приклад у Палестині, де корінний народ, зведений до меншості та переходить у категорію зникаючого. Цей приклад може буди продубльований в іншій території — народ ерзя та мордва на території Московщини асимільовані і зведені до етнографічної рідкості. Ці приклади є підтвердженням біблійних текстів, про зниклі 34 народи під час експансії чужинців. Тексти, що збереглися на різних носіях, через букво-символіку передають інформацію у майбутнє. Звідси випливає думка про збереження національних сакральних символів і текстів на носіях, які не бояться часу! Електронні носії є тимчасовими і приведуть до повної загибелі свідчень про народ та його поступ і досягнення, коли мудреці не потурбуються про збереження символів і абеток з текстами. «П’ята колона» наступає на культуру знань і мудрості українців. Бережіться інородців, які нищать ваш життєвий простір. Îñòàííüîþ íàéíîâ³øîþ ñïðîáîþ º íàì³ð ïîçáàâèòè óêðà¿íö³â íàö³îíàëüíî¿ ãðàôî-àáåòêè ³ çàì³íèòè ¿¿ ëàòèíñüêèì øðèôòîì. Тримайтеся національних символів і знаків, бо вони правлять світом, — твердив мудрець Конфуцій.
Розділ 3. Московське царство відвоювавши землі Казанські, Астраханські, Сибірські та Кримсько-татарські з допомогою козаків і татар(найманих вояків), проголосило на місці Московського ханства і царства — Російську Імперію(1721р), з історичною базою-фундаментом у Києві, де велося літочислення роком 7208 (Указ в грудні про перехід на нове літочислення 1700 роком). За ідеологічну основу новоствореної Імперії була взята грецька версія юдаїзму у скороченому варіанті — грецьке правовір’я. Це правовір’я з часом перейменувалося в православ’я. Для поширення правовір’я було створено нову символьну систему — церковно-словенську абетку. В основу абетки закладений слов’янський шрифт, що творився під керівництвом латиністів Ромейського центру. Германці-готи отримали готичний варіант церковного шрифта. [4]
Польські документи та хроніки друкувалися готичними шрифтами, далі під впливом Ватикану та його релігійної доктрини германці в часах Священної Римської імперії з поляками(пізніше) стали застосовувати латинські шрифти. Церковно-словенський шрифт розроблявся на базі абетки русинів-українців, які потрапили під вплив грецької (константинопольської) церкви. Основу ієрархії в Києві та в Москві складали греки зі Східно-ромейскої імперії («візантійська»). Діяло дві версії спрощеного юдаїзму — католицтво та правовір’я, секти лютеран та інші баптисти з’явилися пізніше. Штучно створенні символьні системи обслуговували інтереси транснаціональних імперій. Чужі символи були нав’язані через потребу засвоювати чужі управлінські системи і отримувати ініціацію на управління територіями вже не від Кагана чи Хана, а від Бога — з рук його посередників. Ця вся механіка нищила народи, їх символіку та національну вірогідність.
1722 року Указом Російського Імператора Петра засновано Департамент Герольдії Російської Імперії[2]. В обов’язки цього Департаменту Герольдії входило створення гербів родових та територіальних. У своїй діяльності російська Герольдія керувалася в основному західноєвропейськими геральдичними традиціями(французькими, німецькими). Однак у російській геральдиці була відсутня спеціальна мова, яка розтлумачувала би знаки в геральдичних системах, тому в російській системі застосовувалися прості слова. А спеціальним указом Сенату 1723 року було запроваджено виробництво печаток. Перший указ про затвердження міських печаток вийшов 1730 року. Для порівняння беремо кілька датованих українських гербів з видання Н.Яковенко «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України»(2006). Ось вони: «Герб власний» Гуляницьких»(Дереворит, 1584р.), Генеалогічне дерево князів Четвертинських(Гравюра 1638 року з гербом), Герб Захарії Копистенського «Леліва»(Гравюра 1625р.), печатка Війська Запорозького(1595р.), інші козацькі та шляхетні герби можемо полистати у виданні Ігора Ситого «Козацька Україна…»(2017) та в Олега Однороженка «Українська руська еліта» (2011).
Києво-руська геральдична систематизація триває з 9-го століття. [7] Історія династичної дипломатії Києва є тому свідченням[1]. Доктор історичних наук Віктор Семенович Драчук (1936-1989) дослідив скіфо-сарматську символіку і опублікував «Системи знаків Північного Причорномор’я: тамгоподібні знаки Північнопонтійської периферії античного світу перших віків нашої ери»(1975).
Герби польського королівства та Литовського-Руського князівства бралися за основу і вони в принципово відрізнялися від західно-европейських. Тому була створена 1722 року у Петербурзі при Сенаті спеціальна Герольдмейстерська контора, яка ті герби новоспеченої російсько-імперської знаті розробляла, беручи за основу чужі герби на французьких та іспанських щитах. Гербівництво Української християнської козацької Держави зафіксоване в управлінських документах та текстах, емблемах і печатях і сьогодні є предметом систематичного вивчення та свідченням української національної тотожності[8].
Розділ 4. Знання та ритуали, які обслуговували управлінський культ, стали каноном або в світському середовищі — законом. Решта знань, що не ввійшли до систематичного порядку ритуалу назвали «окультними». Тому знання поділилися на культові, ті що обслуговують особу Бога та його слуг і на поза культові або заборонені чи обмежені, ті що зазнавали цензури та допуску до вивчення. Головною мовою письма стала церковна мова та церковнослов’янські шрифти. В українському дискурсі присутній російський термін «окультний» — в розширеній версій «околокультовий». Значення поняття «окультний» звучить українською «поза культовий» і означає всю інформацію, яка не канонізована в обслуговування культу. Культом є прославляння божественної особи. Інша інформація не культова становить знання з природничих наук — астрономії, математики, фізики, хімії, біології, та інше, як, наприклад, іноземні визначення, що обслуговують спеціальну дискусію. Тому особи з фіктивною вченістю тобто надбаними ступеннями наук, відхрещуються від системи природничих знань, як чогось позалюдського. Такі обширні знання, які пояснюють природу людини чи природу речей вимагають бути ерудитом, знатоком, мудрецем і фахівцем. В найменшому випадку бути спрактикованим у справах та набувати досвіду у ділах. Щоб розпізнати сучасного мудреця, професор Юрій Земський дає тому поняттю своє тлумачення:
“Мудрець — особистість вищого рівня, котра володіє здатністю розуміти та аналізувати реалії життя оточуючого світу на засадах логічно-інтелектуального їхнього осмислення, а й також враховує силу дії чинників, котрі належать до сфери так званих тонких матерій світу, як-то інтуїтивні відчуття, духовне осягнення тощо. Інакше кажучи — мудрість виявляє себе в обов’язковому врахуванні позаінтелектуальних, або надінтелектуальних знань, котрі дозволяють значно повніше розкривати сутність речей, явищ та процесів, пізнаючи істинність їхнього змісту”[6]. В’ячеслав Липинський вказує на три основні ознаки, людей, здатних бути правлячою верствою і підсвідомо відчитувати символи та знаки, що правлять світом, а заодно послідовники є правлячою верствою. За цим твердженням він прослідковує три критерії: 1) «мати ірраціональну стихійну волю до влади», підсвідоме прагнення до неї; 2) створити збройні сили й державний апарат; 3) забезпечити собі джерела достатку через безпосереднє чи опосередковане володіння засобами виробництва. Підсумовуючи, він каже, що ефективність еліти, перш за все «її здатність творити нові цінності, будувати, організовувати життя» [3].
Наше сучасне українське суспільство накопичило статистичну групу відставних осіб, які працювали на чужі інтереси і служби і тепер злилися у прсевдонауковців, щоби тримати теплі місця та утримуватися коштом державних бюджетів та соціальних служб. Ці псевдовчені та відставники продовжують творити хибні орієнтири для українців, опираючись на старі імперські, більшовицькі та окупаційно-російські архіви. Тому з такими псевдо-мудрецями та псевдо-провідниками, ми маємо нестабільності та війни ззовні.
Відтак, закликаю звертатися до українських джерел та української мудрості, яка є мірилом національного поступу та захисту внутрішнього життя та від зовнішніх недоброзичливих тенденцій.
Література до статті:
- Володимир Головченко, Віктор Матвієнко. Дипломатична історія України. — Київ: Ніка-Центр, 2018.
- В.С. Драчук. РАССКАЗЫВАЕТ ГЕРАЛЬДИКА. — Издательство «НАУКА», 1977.
- Сергій Калуцький. Історичний наратив Вячеслава Липинського: держава, монархыя, аристократыя. Кам’янець-Подыльський: ФОП Паньков, 2022.
- Валерій Куфльовський. Доктрина словен та українська дійсність. Видавництво «Бедрихів край», 2021.
- Валерій Куфльовський. Символіка української національної ідентичності.
- Видавництво «Бедрихів край», 2022.
- Валерій Куфльовський. Українсько-подільські етюди. Портрети подолян. — Видавництво «Бедрихів край», 2022.
- Олег Однороженко. Українська Руська еліта. Доби Середньовіччя і Раннього Модерну: структура та влада. — ТЕМПОРА, 2011.
- Ігор Ситий. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА: печатки, герби, знаки та емблеми кынця XVI-XVIII століть. — ТЕМПОРА, 2017.
- Владимир Шмаков. ЗАКОН СИНАРХИИ. — Київ: «Софія», 1994.
- Наталя Яковенко. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. —Видання третє. — Київ: Критика, 2006.
Валерій Куфльовський (Городок-Хмельницький).