Стають в ряди стрункі, як Бог, Слова –
задля людини в українській мові.**
Для завтра нині жити варто –
вогонь неопалимий звивсь
над ватрою живого слова,
що не вмирає у вогні…**
Не кожен, народжений жінкою, здатен залишатися дитиною, мислити дитинно, правдою усе своє життя. А «ЦЕ» дитя природи споглядає рої життя, і в нього «Сміються сльози на очах…»; «Сльоза журчить в пів ока»; «І плакав я сльозами божих речень – / Порізаний на рими і вірші; «І сльоза / в прозоре небо струменіє…»; «Вся правда, як сльоза». Йому вдається плакати сльозами божих речень, які дарує Бог, бо ж поет живе тим, що «Закохалась в мене квітка»…
Дещо писав і опублікував про творчість цього талановитого мужа, мого краянина, трударя ниви-життя української літератури.*
Письмо Богдана Чепурка народжується з любові споглядання такого незахищеного живого світу природи, радості від того, що його оточує світ у якому немає нічого мертвого, і пережита секунда ніколи не повториться. Тексти автора світоглядні – це молитовне благання: «Подай любов, сердечний рай… Любити правду на землі… А всім нам вкупі на землі / Єдиномисліє подай / І братолюбіє пошли!», вони свідчать про засади, архетипи української ідентичності, сутність людини любові. Автор володіє даром розуміння глибинної сутності речей: «Бог не чинить насильства, не карає злом… Людина сама себе карає, людина людину пожирає… життя прекрасне, ніякого пекла нема, а спілкування із Творцем не тільки можливе, а й повсякчасне». «В нутрі кожного змагаються дві сили (добро і зло. – Б. Д.)»…
У Всесвіті абсолютна гармонія – пекло вигадали:
Від захвату, який цей світ чудовий,
Завмерло дихання небесної безодні.
Лиш чути, як воркує ритм у слові.
І зорі шлють сигнали одна одній.
Той ритм невтомний Всесвіт будоражить.
І знов малесенька загублена планета
Народжує щораз нових поетів,
Та лиш один в сто років ПРАВДУ каже.**
Ми не знаємо, що таке правда (істина): «Духа правди, що Його світ прийняти не може, бо не бачить Його та не знає Його» (Євангеліє від Івана 14:17). Не один я все життя шукав правди й ідеалу. Розчарування й руйнація стереотипів допомогли усвідомити, що ПРАВДА (ІСТИНА) – це не що інше, як розуміння того, що ми є і створені Богом.
«Спливають віки, а подібні властиві людині емоції – залишаються: “Чи Бог бачить із-за хмари / Наші сльози, горе? / Може, й бачить, та помага, / Як і оті гори / Предковічні, що политі / Кровію людською!..” (“У всякого своя доля…”). Це – вже традиційний літературний мотив. Подібно – й у «Заповіті»: до того, як Дніпро не понесе з України “кров ворожу”, – “Я не знаю Бога”… Не знаю, не пізнаю Його, не розумію Його задумів (можна й так трактувати поетове зізнання)…» (Андрій Содомора, «Поховайте та вставайте…», https://zbruc.eu/node/117915).
Людвіг Вітґенштейн – австро-англійський найяскравіший мислитель ХХ століття (1889–1951) вважав, що математика не шукає абсолютну правду, а вигадує її… «Ґедель (Гедель Курт [1906–1978] – австрійський логік і математик. – Б. Д.) показав, що істина є сильнішою за можливість доказу, тобто не все, що є істинним, можна довести» (Марія Фюрст, Юрген Тринкс, «Філософія»). Богдан Чепурко зміг «своїм життям до себе дорівнятись» (Леся Українка, «Лісова пісня») і тому має сміливість написати «А Бог мене гладить твердою як ПРАВДА рукою», але ж в цьому світі все від часу і випадку залежить.
Єство моє болить, сльозу ховає в серці (сльоза – як весняна роса, безголоса в журбі й дарує полегкість у стражданні [«Плачуть і речі німі; все, що смертне, нам душу вражає», Верґілій]), щоб на темну землю не зронити, та й легше плакать, як ніхто не бачить. Життя прекрасне, і жорстоке, і підступне водночас:
ГІН ЖИТТЯ
Ніхто не знає, як життя поверне,
Отож, вперед – і пісню з-під коліс
Рятуєш поглядом, бо віриш недаремно
У гін життя і геніальний вірш.
Росте трава від рудки до сузірʼїв –
Блаженна вогкість проковтне слова.
Розпишуть перші зорі надвечірʼя –
І стане божа правда як жива.
Бузок горбок накрив цвітінням з головою –
Розвиднюється над верхівʼям день.
Пливе-паде на серце астероїд,
Розгойдуючи кров святих пісень.
Хіба не так, або не ти, або востаннє –
Той сонця схід розпанахає ніч…
Й всміхнеться тобі світ в обіймах тайни,
І бризнуть бризки сонця з божих віч.**
Божі очі – це сонця жовток сяє, бо «Сонце – мусить мати життя, душу» (Андрій Содомора, «Афористичні етюди»). «Do, ut des» – даю, щоб ти дав. У світі так мало тепла, любові – Сонце ж світить, дарує тепло, бо ж у ньому душа (дух) любові, й воно споглядає на результати своїх щедрот, на люд планети Земля, воно ж бо «око світу» (там само). Сонце освітлює нам дорогу життя, дорогу правди, яку дарує нам Бог…
З роси та води, дорогий поете. Хай життя плодоносить здоров’ям і натхненням жити, творити поезію добра, любові, щоб слово плодоносило правдою на нелегкій ниві-життя українськості: «Смакуймо ж часу перелітну мить, / Хай не порожньою од нас летить» (Андрій Содомора, «Carpe diem» –лови день [лат.]). Тож надпиймо з «келиха щастя» й вина, бо «Де, мій хлопче, вино – / там таки й правда» (Алкей, «Пісні застольні і повстанські»). Правда життя і щастя мислячої людини… Будьмо!
Горацій роздумував і стверджував, що споглядання «на сонце й зірки», на все живе, на красу слова – це лікувальні властивості. Людина програмується жити з гідністю, щасливо – а це програмується спогляданням природних циклів: «Пору несхибно змінює пора, споглядають спокійно». Так є, але немає нам вороття до первинного чистого стану речей, життя ж триває… Чи має право на життя думка, що «приречений світ – світ усміхнених речей» (Маркіян Домбровський, «У пошуках втраченого успіху». – У кн. Андрія Содомори «Усміх речей»)? Хоча «нема нічого нового під сонцем», думки Сенеки актуальні й сьогодні: «Живемо минулим, користуємося теперішнім, передбачаємо – майбутнє… Хто не живе минулим, той загалом не живе».
Богдан Чепурко хворіє, але написане ним слово правди повік пробуватиме, духовна таїна енергі слова його поезії зі мною, народом України…
ПАМʼЯТЬ
……………………………………………
Тихо моляться в храмі небесного світла.
Океан пережитого в кожнім серці змалів –
Залишились в свідомості три росточки розквітлі.
А що перший росточок – до Вкраїни любов.
А що другий росточок – те життя, що погасло.
А що третій росточок – паленіюча кров,
Що летить і летить поміж зорі й не гасне.**
ТЕ ЖИТТЯ, ЩО ПОГАСЛО, ПАЛЕНІЮЧА КРОВ… «І вернеться порох у землю, як був (“те життя, що погасло”), а дух вернеться знову до Бога, що дав був його (“паленіюча кров”, “Крім елементарної ймовірності, є чимало фізичних теорій, із яких випливає безсмертя людини” [Юрій Олійник, “Живі й мертві”])» (Книга Екклезіястова 12:7):
Вишневим духом спіють вишні –
І зорі світяться вгорі.
Співає молода вселенна,
І літургійно лине спів –
Туди, де в чорних норах темних
Витає Дух Святий без слів.**
Поет усім своїм життям засвідчує любов до України:
Не зрадив я землі своєї,
Не загубився у світах…
……………………………..
Не будь сумна, не будь сумна –
Перед тобою на колінах
Стоїть похресниця земна.
Вкраїно, страднице святая,
Чи ти відбилася від рук –
Що вже й не відаєш не знаєш,
Хто син тобі, а хто байстрюк.**
P. S. Богдан ЧЕПУРКО народився 26 серпня 1949 року в Осівцях Бучацького району Тернопільської області. Автор сорока семи книжок прози і поезії. За пів століття творчих змагань оприлюднив в періодиці понад тисячу різножанрових текстів.
———————————————
* Сайти ЗОЛОТА ПЕКТОРАЛЬ, БУКВОЇД; газети «Слово Просвіти», «Культура і життя», «Вільне життя», часописи «Мандрівник», «ХАРКІВLIT», «Дзвін», «Буковинський журнал»; в книжках автора статті: «В маленькій амфорі слова», «Вагота поетичного слова», «Ословленого світу таїна», «Золота жила слова».
** Богдан Чепурко. Кервавиця. Т. 1. Захалявні вірші. – Тернопіль: ФОП Осадца Ю. В., 2023. – 396 с. Інші цитати в тексті з книг Богдана Чепурка: «Дивина», «Софія», «Сотворення світу».
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів